Парадні двері Покутиного

Золоті руки безрукого майстра
Ця історія живе у мені вже понад півстоліття. Часто висить, що називається, на самому кінчику пера, бо ж пора уже, мабуть, розповісти, оприлюднити її. Та все якось не було нагоди. Швидше навіть я очікував певного, буцімто, поштовху, як кажуть, інформаційного приводу, щоб покласти на папір цю новелу з життя. Але сільська Україна, на жаль, вимирає тепер такими приголомшливими темпами, що за цим регресивним процесом просто не встигаєш. Там, де ще недавно розквітали життєдайні повновиді людські оазиси, нині здебільшого владарює запустіння і розпука. Вимирають сільські вулиці, де свого часу активно буяло життя – нині часто владарюють розвалини і зарослі деревію. А основні інформаційні приводи у тих заводях стосується швидше всього лише чергових похоронів. На жаль…
Але ось подія. Не усміхайтесь лишень: нинішньої ночі приснилося мені, що побував я на велелюдному торжестві. Веселе і красиве було свято! Накриті столи, багато людей, духовий оркестр, Пісні і танці. Мені здалося, що я знову побував на відкритті нового будинку культури у селі Покутине Шаргородського району Вінницької області. Яке ж то веселе і красиве було торжество! Понад 52 роки тому…
Усе виглядало, як було насправді якогось там дня 1968 року. Від районної газети ми їздили в Покутине удвох із фотокореспондентом Юрієм Кіріловим, жвавим, тонкобровим чоловічком, великим майстром своєї справи.. Через декілька днів у районній газеті вийшов великий і красивий наш репортаж про ту іскрометну подію. Як же ж я потайки гордився своїми окремими вдалими фразами про тамтешніх людей, раз-по-раз перечитуючи ту публікацію. Вона лоскотала моє молоде самолюбство.
Але через декілька місяців персонально мені прийшов лист із того ж села, і стосувався він саме мого репортажу. Хтось грамотний і не злий написав мені особисто, бо якби це був, до прикладу, закоренілий скаржник, відбірний сутяжник, той би неодмінно всю свою лють спрямував безпосередньо до райкому партії. Мій же адресант, скривши свої ім’я та прізвище, зауважив, мовляв, йому дуже прикро від того, що в моїй публікації і словом не обмовлено про ту людину, котра виготовила для сільського будинку культури шикарні вхідні двері. Які, насамперед, приваблюють увагу всіх, позаяк, виготовлені з дерев’яними візерунками. До того ж, цей справжній витвір мистецтва підкорився людині, яка немає… обох рук. Власне, безрукому майстру.
Я перечитував і перечитував ті декілька рядочків послання і не вірив написаному. Чому ж про це я не почув на колгоспному святі? Аж поки на вулиці райцентру не вгледів випадково покутинського головного бухгалтера. Не молоденька жіночка підтвердила. Так, так, мовляв, головні двері новобудови і справді замовили односельчанину Івану Громадку. Він 1945 року втратив обидві кінцівки рук. Але давно вже загальновизнаний неперевершений столяр, стельмах у Покутиному.
- Так ви ж були у нас на відкритті будинку культури, - враз пригадала жіночка, уважно дивлячись на мене. - Ви ж хіба не бачили, як члени правління колгоспу надали право відкрити двері нової споруди самому майстру, як його вшанували, піднесли йому цінні подарунки?
Мені лише залишилося кисло пояснити уважній головбуху, що ми з фотокором трішечки припізнилися на урочистості: в дорозі зламався наш далеко не новий редакційний мотоцикл. Приїхали, заскочили до нової споруди, до якої не можна було фізично пробитися крізь щільний натовп людей, бо не всім вистачило місця в гарних нових кріслах, коли уже виступав голова колгоспу. Багато людей прибуло в Покутине на відкриття сільського будинку з сусідніх сіл – Калитинки, Сапіжанки, Садковець.
Ви ж, сподіваюся, друзі, мої читачі, розумієте, як мені після відкриття цієї новини про легендарного безрукого майстра хотілося тоді хоч би пішки вирушити в Покутине, віднайти того дивного чоловіка. Хоча до села від райцентру доволі далеко - розташувалося воно на самому краєчку тодішнього Шаргородського району, під Рожнатівкою – Томашпільського, Володіївцями і Саєнкою тодішнього Могилів-Подільського району. Я став із нетерпінням чекати нагоди вирватися у відрядження до далекого села на південному-сході району.
А дістався я до Покутиного аж у грудні, коли в тамтешньому колгоспі відбувалися звітно-виборні колгоспні збори. Майже бігцем примчав я до тих дверей будинку культури. І справді, такі стоять величаві, як у розписному багатому середньовічному палаці. Вирізна примітна ручка на них гарно припасована.
Але де ж побачити самого майстра? Став запитувати людей про Івана Громадка.
- Ще немає його, - відповідали колгоспники. – Не видно. Але він точно прийде. Іван активний колгоспник. Зборів він не пропустить. Зачекайте трішки…
Через якийсь час гукає мене приземкуватий чоловічок з засмаглим обличчям. Веде на ганок. Будинок культури стоїть на пригірку. Одна з вулиць від нього спряиована якраз у тому напрямку, де якраз за обрій сідає червоне (на завтрашній мороз, мабуть) зимове сонце. Там у кінці вулиці видно, крокує чоловік. Від того, що під ногами слизько, він іде, дещо розставивши руки. Видно, що у фуфайці, а навпроти сонця це обре видно, звисають порожні кінцівки рукавів…
Я зустрічаю Івана Громадка під його розписними дверима. Він дуже здивований і аж дещо вражений тим, що його очікує газетяр. Тому на всі питання спочатку дає доволі короткі і спрощені відповіді. Я, приміром, запитую: «Скільки часу ви затратили на виготовлення цього дверного шедевру?» Він односкладно відповідає: «Два роки…» І мовчить. «А якими ви інструментами користувалися при виготовлені їх?» «Рубанком…» Це вже згодом, коли мій співбесідник оговтається, то розповість, що знаряддя у нього особливі. Їх йому виготовили сільські родичі і друзі. Якщо рубанок, то з спеціальними пристроями для застібання на обрубках рук. Такі ж зажими у нього стоять на молотках, долотах, пилках. На виделці і ложці. Фактично на всьому, чим він користується у побуті та роботі.
Так, коефіцієнт корисної дії його значно нижчий, ніж у звичайного майстра. Але зате він усе робить з душею і на совість. Те що виготовить безрукий майстер Іван Громадко з Покутиного знане на весь джуринсько-покутинський закуток району. В чергу із замовленнями до нього люди стають і на рік, і на два. Ніхто його не підганяє, всі розуміють, враховують особливі умови вмільця.
У розмові я все товчуся довкруги того, як він працює, що нині виготовляє, на що отримує замовлення і все ніяк не наважуся запитати, а що, власне, сталося з ним, де він втратив руки. Мабуть, на мене впливає те, що ми зайшли до приміщення будинку культури, опинилися в якійсь кімнаті. В приміщення прохолодно, якщо не сказати – холодно, бо ж воно не опалювалося, у мене геть одубіли руки з олівцем, я вже замерз у ноги, а мій співбесідник від заданих питань, відповідей на них весь зіпрів. По обличчю його котиться піт. «Як і чим він їх витре?» – бентежусь подумки я.
Наче зрозумівши мене, чому я не задаю головне запитання, Іван Громадко пояснює.
-Це вже був травень 1945-го, ми з хлопчаками на березі річки знайшли німецьку піхотну міну. Вирішили, що ось тепер нарешті порибачимо по-справжньому. Всі обходили її, а я вважався серед пастушків найвідважнішим: ухопив смертоносну зброю і поніс у річку. Вона і вибухнула у мене в руках. Щоправда уже в воді. Тому, як пояснювали потім сапери, весь комулятивний заряд спрацював вгору. Мені відірвало кінцівки рук, але я залишився живим…
Ми ще довго розмовляли з І. Громадком. Він поволі заспокоївся і розповів, як декілька разів намагався було покінчити життя самогубством, як його рятували люди. Як виготовляли йому інструменти, бо із самого малолітства він конче хотів стати столярем. Як багато для його психологічної і життєвої рівноваги зробила його дружина.
-Усе навчився я робити обрубками своїх рук, - знічено розповідав мені покутинський колгоспник. – Тільки не можу одного – поголитися під бородою. Тут у мене за справжнього цирульника виступає дружина…
Тим часом у головному залі будинку культури тривали колгоспні збори. Попрощавшись з Іваном Громадком, я намагався вникнути в протистояння, яке розгорнулося поміж кандидатами на посаду голови колгоспу. Оскільки я сюди дістався автомобілем уповноваженого райкому партії, то мав очікувати, коли по всьому закінчиться і бурхливе застілля з бутлями смердючої бурячанки, щоб повернутися поспіль із районним начальником додому.
Добився я до свого вельми скромного закутка у райцентрі годині о другій ночі – не раніше. Але спати зовсім не хотілося. Я, начебто, чув запис на диктофоні, хвилюючу розповідь Івана Громадка. Із мене через край виливався твір, якого я вже виносив під серцем, після того, як дізнався, що один раз уже пролетів мимо такої виграшної інформаційної теми. Залишалося лише встигнути записати за своїми думками, те що вибродилось. На аркуші паперу вивів заголовок: «Руки». Поставив над ним рубрику: «Новела із життя».

Це сільска школа Покутиного. Тут є ряд дерев'яних виробів безрукого майстра Івана Громадка.

… Заробітна плата літературного працівника районної газети в кінці шістдесятих років складала 90 карбованців. Ось на всі дев’яносто я передплатив періодики, літературно-художніх журналів, тому що знав: мені конче потрібно навчатися писати. Вміти викладати на папері різноманітні історії, оповідки, писати статті, нариси. Викладати все в інформаційному, діловому, художньому, фейлетонному стилі. Всв передплатні видання спровадив на домашню сільську адресу.
Коли почався 1969-ий всі ті газети і журнали опинилися в сумці нашої сільської листоноші Любові Бондарчук. Вона була найближчою маминою сусідкою. Її ділянка обслуги виглядала так: дві величезні вулиці Джурина – Шевченка (наша хата мала номер 187, а всього вона нараховувала близько 300 домівок – 4,5 кілометри завдовжки і Жовтнева – таких же майже розмірів, розташована на протилежному боці нашої річки Вовчиці). Отож, листоноші належало щоденно, позаяк всі газети в СРСР виходили тоді шість разів на тиждень окрім неділі, набивши сумку переважно періодикою персонально для мене, нести ту нелегку поклажу впродовж майже дев’яти кілометрів. Для маленької, щуплої жіночки, то було неначе якоюсь карою. Заходячи в кінці свого виснажливого маршруту до моєї матері, вона фактично розвантажувалася і слізно плакала: буду, казала, покидати цю роботу, так довго не протягну…
(У дужках зазначу таке. Забігаючи дещо наперед, і складаючи їй щиру дяку за ті давні труди, скажу, що мила пані Люба, слава Богу, жива-здорова й нині, одна-єдина мешкає на вимерлому кутку нашої Причепилівки).
Я, зрозуміло, був у повному розпачі: що робити? Тільки навідаюсь додому, мама в сльозах. Їй шкода Любу-листоношу…
У цих клопотах ми дісталися до 25 січня 1969-го. А це був день мого народження: виповнилося дев’ятнадцять років. Субота. Відчиняються двері. Заходять мої родичі і друзі – Вася Сайчук – двоюрідний брат по мамині лінії, Коля Горобець – близька мені людина по батьковій в’язі роду. Останній несе в руках сумку листоноші. За його спини виглядає маленька Люба Боднарчук. Ви ж розумієте про що починається розмова. Але стіл накритий, і на чільне місце садимо сусідку, милу пані листоношу. Я ж попри все рвуся до пачки газет і журналів.

Таким я був районним газетярем у свої дев'ятнадцять літ. Фото 1969 року.

Розкриваю першою «Молодь України». Четверта сторінка. І очам своїм не вірю – у центрі її стоїть моя новела з життя «Руки». Виявляється, що рік тому у тематичній літературно-мистецькій сторінці «Чайка», цього вельми цікавого видання, було оголошено конкурс на кращу новелу з життя року…
А тоді вночі, повернувшись із далекого Покутиного, я написавши свою оповідь про зустріч із безруким майстром Іваном Громадком, вранці із пошти відправив матеріал саме до «Молоді України». «Чайку» в газеті вела, якщо не помиляюся, винятково талановита журналістка, письменниця Галина Ковтун. Вона й подала її на розгляд журі. Мій твір поділив друге та третє місце із давнім автором газети, письменником Володимиром Кезлею із Ріпок Чернігівської області.

Просто таким удатним видався мені подарунок на дев'ятнадцяті парубоцькі іменини. Цим і запам'яталося все...

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

У пошуках зниклої... фортеці

п’ятниця, 16 квітень 2021, 23:17

З історії рідного краю. Моя чарівна і незабутня мати ніколи не була зі своїми особистими проблемами в лікарні і завжди десятою дорогою обходила всіх докторів. Позаяк вважала, що Господь Бог настільки великий майстр, що годі йому допомагати у налагоджен...

Хто вона, перша пані УНР в екзилі?

середа, 7 квітень 2021, 10:45

Плеяда Лівицьких... А Жмеринка, як жирна і добре впізнавана крапка на карті СРСР та України, нехай буде відомо всім, з’явилася загалом недавно. Якихось сто з хвостиком років тому. Це вже цар Микола II-ий на початку двадцятого століття дарував робітнич...