Озирнися з дороги

Публічний лист побратиму Олександру Шпаку

Вельмишановний, пане-добродію, Олександре Григоровичу!

Щиро й сердечно вітаю тебе з близьким завершенням ще одного літа. Якраз ця спасівська пора, з білотуманним передвересенням у яругах, балках та над водоймами, навіває на мене щоразу легкий сум, почуття беззупинного високого лету часу над нами. Позаяк неодмінно цієї пори оглядаюся подумки назад і потрапляю мимоволі в передостанні дні серпня 1979 року, коли зеленобока, ще зовсім новенька «Волга»-24, державний номер 00-46 пообідньої пори чи то 30-го, чи вже 31 серпня несла нас удвох із епічної і сонливої Жмеринки, до якої і звідки регулярно й щодоби вповзають та виповзають породистою гусінню електрички та поїзди, до далекої у світах столиці. В нове життя. Я, до цього власкор газети "Вінницька правда" по Жмеринській групі районів, їхав на дворічне навчання на відділені журналістики ВПШ при ЦК Компартії України. І як же ж мені невимовно повезло, що начебто відвозив мене до золотоголового Києва сам пан директор Жмеринського АТП 10171. Як же ж мені пофортунило, що саме того дня сам пан Олександр Григорович Шпак зібрався їхати до древньої столиці.

Скільки себе не запитую про те, звідкіля я міг дізнатися про оказію пана Шпака, щоб напроситися в попутники і все мені здається-видається, що про таке міг мені повідомив мій давній і шикарний, надійний приятель і друг із Шаргорода Анатолій Стус. Багатолітній директор тамтешнього автотранспортного підприємства 01065. Він завше був у курсі всіх моїх головних подій. І хоч Анатолія вже немає близько року на білому світі, царство небесне йому, мені дуже приємно і комфортно від того, що він був на Землі, завжди при потребі міг поради і допомогти. Був дуже надійною і шикарною людиною. Таких мало на Землі.

От колись давно вже, понад чверть віку тому я затіяв будівництво хати для сім’ї, в тещі на городі, а це колишній райцентр (тепер містечко) на самій межі Лісостепу і Полісся, де, як розповідав мені дід-сусід, можна зайти ондечки до лісу і вийти аж на Північному Льодовитиму океані. Толя почув про це і каже:

— Давай я тобі наше джуринське каміння завезу на хату…

— Толя, для чого? — кажу йому. — Там, відповідно до плану будівництва стіни будуть із цегли…

— Цегла? — замислено каже Стус, — та нехай собі буде. Вона піде на лицьовий бік споруди, а всередині ти вмуруй наш подільський ракушняк. О. така двоскатна стінка з повітряною подушкою ніколи не промерзне… а влітку це неперевершено шикарна прохолода! Не забувай: наше вапнякове каміння із самого, що не є дна стародавнього моря, найкращий будівельний матеріал…

Я не знаю, де він взяв ті шикарні, білі-білі стінові блоки, але декілька великовагових вантажівок із причепами у мене, під тещиним обійстям невдовзі вивершилися світлими, елегантними вапняковими боками з шахтного підземелля мого рідного Джурина. Вельми похвально, що це багатство до мене прийшло, в мій будинок, із рідної сторони — ракушнякові нарізки з самого віковічного Сарматського моря, яке 20 млн літ тому хлюпалося на Поділлі. Нині, іноді, коли вранці я просипаюся в кімнатній тиші свого заміського будинку на межі Лісостепу й Поділля, легенько і лагідно проводжу рукою по стінці, думаю про те, що це лише завдяки панові Стусу я маю такий блаженний затишок по за столицею. Позаяк, скільки я потім не просив Анатолія назвати суму того, скільки я у нього заборгував, він завжди казав, що то його подарунок мені: за те, що ми давні приятелі, друзі… Ще з часів моїх перших кроків на газетній ниві у його рідному Шаргороді, де я робив свої перші літературні кроки…

Іноді мої домашні відправляють мене по джерелицю до криниці на нашій тінистій у крислатих вишняках і сливах вулиці. Насамперед тоді, коли умілі господарі квасять городину, приміром. Ця прохолодна водиця вельми годиться на розсіл. Метрів за сто п’ятдесят вона знаходиться від нашої господи. Я полюбляю ходити туди тому, що там поруч із цямриною колодязя стоїть уже майже врослий у землю за чверть століття, що з’явився тут, ракушняковий стіновий блок, якого ж точно, хтось із тутешніх чоловіків приніс до вуличного водозабору з вінницького вапнякового привозу, котрий шаргородські автомобілісти колись доставили під моєї тещі дерев’яний паркан. Важить він не мало, думаю, що пудів із два — кілограмів 30-35. І, до речі, зовсім не вищерблюється від щоденних зустрічей із оцинкованими відрами мешканців вулиці. У пориві окремої вибіркової ніжності мені іноді хочеться його аж погладити: все-таки мій надійний землячок у друзях у чужій поліській стороні… як його не шанувати?!

Мій давній побратим Олександр Григорович Шпак.

Ще коли ми парубкували в шаргородській подільській стороні, то Толя Стус виділявся із загального числа хлопаків особливою розважливість і статечністю. Думаю, що саме через це на ньому зупинила свій вибір тодішня головна райцентрівська красуня Тамара. Юний медик із райлікарні. А була ж вона на диво привабна, вродлива. Надзвичайно подобалась і мені, що вже тут скривати. Як побачу її на міському бродвеї, аж серце в грудях заколотиться, ледве з-за сорочки не вирветься. Але появиться поруч Анатолій, як з однієї краплі води вони вилиті, гожі та славні. Стус запам’ятався чомусь мені у радянській військовій формі офіцера, певне після автодорожнього інституту виконував свою коротку повинність, на диво стрункий, дотепний. Поруч із ним його найближчий друг, шаргородська гордість і слава – інструктор райкому комсомолу, згодом — відповідальний співробітник ЦК комсомолу Леонід Андрієць. А ще Саша Шпак (родом із селище Рокитне Київської області), Стуса найкращий інститутський товариш, який приїхав на роботу до шаргородського АТП за розприділенням Київського автодорожнього інституту. Хлопці на яких задивляється весь молодечий гурт району. Куди там мені було до них знаних та видзигористих.

Уже згодом, на довгій ниві втомливих десятиліть Леонід Петрович Андрієць якось мені розповість, що ще не одружившись з чарівницею Тамарою Анатолій возив його на звані обіди до бабусі-чаклунки дівчини. Мешкала вона на дрімучих, родючих хуторах Шаргородських запашистих лісів. Бабця славилася тим, що будь-якої пори могла назбирати смачних грибів і приготувати вареників із лісовихгубів (так у їхньому краї і до нині називають рясні безхролофільні організми). Льоня і по нині облизується залюбки після згадки про ті затяжні оригінальні обіди під столітніми дубами. А Толя на додачу ще й украв бабину красуню лісовичку Тамару… Є у них і син і дочка…

Тому мені нині здається, що це пан Стус так удатно підсадив мене до тебе в авто маршрутом на Київ, вельмишановний Олександре Григоровичу. І скільки житиму, дорогий пане Шпаче, дякуватиму тобі, що ти мене вивіз із затрапезної і древньої Жмеринки до нового повноцінного життя, до бурхливого столичного мейнстриму (англ. mainstream — «основна течія»).

Ми тоді їхали назустріч новій осені багато годин поспіль. І розмовляли, бесідували про все на світі. Назустріч нам неслися прудкі, почасти вантажені цукровими буряками, картоплею, яблуками авто. Багато важковозів і ми обганяли на тому шляху. Якщо нині заплющити очі і уявити, що я знову з тобою знаходжуся на тій гомінливій трасі до столиці, то мені здається, що в пам’яті, в тих образах я міг би, либонь, дещо відтворити з миттєвостей життя 45 (!) річної давнини. Бо ж справді, 21 рік поминув відтоді в літочисленні минулого століття від 1979-го і 24 роки уже прибавилося в літочисленні нового віку. Виходить якраз 45! Так незбагненно швидко вони пролетіли!

Звичайно, мене лякало зовсім незрозуміле, туманне завтра. Але я вірив в удачу. Тим паче, що несла мене до неї така файна «Волга» з симпатичним і толковим водієм…

Я тоді десантом висадився у столиці, а ти повернувся до Жмеринки, щоб завершити свої справи в тій подільській стороні. Працюючи спершу другим секретарем Жмеринського міськкому партії, головою Жмеринського міськвиконкому, народним депутатом України Верховної Ради України 3-го скликання по Жмеринському виборчому округу №14 .

Скільки ж було тобою складено добрих, мудрих справ для людей.

Проводив благодійну та меценатську діяльність у регіоні. У виборчому окрузі опікувався, насамперед, вирішенням соціально-побутових проблем молоді та людей похилого віку.Зокрема, сприяв будівництву храму у м. Жмеринка, допоміг в реконструкції та ремонті пам'ятки архітектури місцевого значення — костьолу Св. Анни у м. Бар та Православної церкви Успенія Божої Матері, спорудженні пам'ятника М. С. Грушевському в м. Бар та присвоєнню Барському педагогічному училищі імені М. С. Грушевського, надання допомоги багатьом общинам у будівництві та ремонті культових споруд.

Пан Шпак постійно виявляв піклування щодо здобуття освіти багатьма дітьми та надавав благодійну допомогу в лікуванні й оздоровленні людей. Так, за його сприяння талановиті діти із малозабезпечених сімей подолян навчалися в Київській академії зовнішньої торгівлі, для найкращих студентів, які навчались у технікумах і ВТ училищах Жмеринського району Шпаком О. Г. щорічно виплачувались іменні стипендії. Не оминав ти своєю пильною увагою і дітей-сиріт школи-інтернату, щорічно виділяючи кошти для придбання їм новорічних подарунків, організовував щорічні поїздки у м. Київ на День Святого Миколая та екскурсій по історичних місцях міста для дітей-сиріт, малозабезпечених дітей та найкращих учнів молодших класів з кожного району (міста) округу з врученням дітям подарунків.

Багатьом жителям Вінниччини Шпаком О. Г. надана допомога в проведенні лікування, оплаті складних операцій. Не забував пан Олександр про інвалідів, пенсіонерів, малозабезпечених громадян міста Жмеринки, яким було організоване постійне харчування (обід) у їдальні міста.

Вельмишановний, Олександре Григоровичу!

Ти не просто вивіз колись мене на бистрину життя, і цим надзвичайно багато допоміг у житті. Особливо ж тоді, коли вікна твого робочого кабінету у Києві, уже в нафтопродукті, виходили на Бессарабку. Коли вся столиця стояла із «сухими» баками, а я щоднини (!) міг їздити на роботу із Житомира до редакції на станції метро «Більшовик» (там містилося видавництво "Преса Україна"), а ввечері повертатися до дружини і маленької дочки, яка тоді щойно (33 роки тому!) народилася. Я катався тоді на чорній «вісімці». Завдяки тобі наливав повен бак пального, це коштувало 16 рублів, і дві доби вранці\ввечері та вранці\ввечері міг їхати на роботу і назад до сім’ї, щоб за рік вирішити питання з новим житлом: у попередньому шлюбі вийшов без речей із київського помешкання і більше ніколи не повернувся туди. Так просто сталося…

Так що величезне спасибі тобі, Олександре Григоровичу, за допомогу. За дорогу в осінь-79, з якої почалося моє нове життя.

Ще спасибі А. Стусу, який колись мене познайомив із тобою. Земля йому пухом, царство небесне…

Щиро.

Олександр Горобець, письменник.