Ошатна хата з квітами під вікнами

Ця історія особливо хвилювала мене понад рік тому, коли проклята війна з усіма домашніми враз нас було вимела зі столиці подалі від вибухів і нічних атак ’’шахедів’’, аж на Волинь, під польський кордон, коли я в тій стороні дошукувався одного давнього приятеля, а не отримавши облизня, зрозумів, що з цим я, либонь, явно припізнився. Бо ніде і сліду не міг знайти від колишнього відомого столичного журналіста, котрий начебто якось виїхав на Полісся, і як у воду канув. І все ніяк, зізнаюся, не хотілося списувати з реєстру давніх приятелів і друзів колись близьку людину.

Усе почалося з одного торішнього дзвінка мого друга, відомого українського ученого, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка, знаного українознавця Володимира Івановича Сергійчука. Його знає вся Україна, такий бойовий та активний він дослідник нашої минувши, розвінчувач

совка і комуністичного мракобісся.

—Хоч би його рідний район знати, бо всю Волинь не охопиш у пошуку, — відповів я не впевнено панові науковцю.

—Я дуже добре запам’ятав одну нашу розмову, — казав на це пан В. Сергійчук. — Він тоді сказав, що начебто на Волині колись мешкав у селі, яке іменувалося, як і його прізвище. Якщо наш Жора — Георгій Сенкевич, значить село Сенкевичівка. Є таке в Горохівському районі, я уже заглядав до Векепедії. Навіть у якісь там давні часи було воно й районним центром… Там, гадаю, Жору і треба розшукувати, — були слова пана професора…

Щоб було вже геть усе зрозуміло, то скажу, що на початку вісімдесятих років минулого століття ми з Володимиром Сергійчуком журналістськими долями були зведені на роботі в аппараті наймоднішої тієї пори в Україні газети ‘’Сільські вісті’’. Мали ми за спинами тоді по тридцять з малесеньким хвостиком років, були повні сил, уміння й бойового задору. Переді мною, як завідувачем головним виробничим відділом і членом редколегії видання керівництво газети поставило завдання знайти і запропонувати для роботи власкором по Донбасу вмілого, писучого журналіста, котрий добре розуміється на проблемах села. Я довго мислив над цим оригінальним дорученням і прийшов до висновку, що кращого газетяра за тодішнього журналіста ‘’Вінницької правди’’ Георгія Сенкевича, з яким свого часу поспіль трудився у подільській молодіжці, не знайти. Унікальний, дотепний майстер слова. Мова у нього була навдивовижу барвиста, оригінальна, пересипана жартами й дотепами, але суттю своєю, прицілом завжди мітили у конкретну ціль. Його тексти завжди читалися легко, гладко, суть сприймалася якнайкраще. В області Жора поправу був пером першого достоїнства...

Новий наш власкор по Донбасу дуже швидко гарно прописався в колективі. Замало не всі його серйозні публікації потрапляли на ’’дошку кращих’’. Жорі в Донецьку повезло тим, що тодішні директивні органи для власкора солідної центральної республіканської газети практично майже одразу виділили чотирикімнатну квартиру.