Односельчанин дорожчий за брата

З невигаданих історій
Найбільше, що полюбляю нині – читати, читати. З запоєм, насолодою, відкриттям, накопиченням нових і нових знань. Нині зявилося стільки чудових, раніше не звіданих можливостей збагачуватись інтелектуально. І найперший тут, де знаходиться найглибший колодязь – звісно ж, бездонний Інтернет. Тільки б витримали Очі.
Я не маю певної технології пізнання світу, але замітив за собою таку нев’янучу манеру ознайомлення з новим, коли зустрівшись з якоюсь цікавинкою в літературі, історії, публічному житті, з непересічною постаттю, обов’язково намагаюся все пізнати щодо неї до кінця, заглянути, що називається, до її кореня. Себто, звідки, з якого вона краю, з якого джерела походить. А це означає – треба завітати до Вікіпедії, дізнатися про малу батьківщину об’єкту мого дослідження. Що за село, хутірець подарував нам таку індивідуальність. Хто іще з відомих людей походить із того краю, закутку. При чому, замітив, що, либонь, із 90 відсотків людей, котрі прославилися великими і гарними ділами, це вихідці якраз із сіл і дрібних містечок, хутірців. Напевне, тому, що уже з перших кроків їм потрібно було напружуватись, продиратись крізь натовп до своєї конкретної справи. А ніщо так удатно не гартує м’язи і розум, відомо, як постійна боротьба за виживання…
Ось і цими днями надибав я у Вікіпедії скупі слова про невеличкий населений пункт у Липовецькому районі під Вінницею – село Троща. Залишилося там у живих, начебто, 340 осіб, якщо не значно менше уже, бо вмирати там вмирають тепер часто, а ось приросту подолян фактично ніякого. Ніхто ж не переїжджає сюди на постійне чи хоч навіть би тимчасове помешкання зі сторони, не селиться тут, не зважаючи на те, що і землі довкруги багаті й природа розкішна – не ті часи.
А чого б то зветься цей закуток над мрійливою річкою Соб (у перекладі з тюрської – вода), що є помітною притокою Південного Бугу, річки Бог, як її звели у стародавні часи? Кажуть, що розгадка цього імені криється в гербі села. А там зображена сокира поміж зеленого дубового листя. Таке, відповідно до древньої легенди, буцімто, пояснює, що тут колись розкинулася розкішна Дубина, де селяни вміло «трощили» ліс. А вже звідси панству по дальніх і ближніх усюдах розвозили сухенькі дрівцята на розпал узимку. І, зрозуміло, ніякого відношення, прив’язки до відомого роману «Троща» Василя Шкляра липовецька Троща, сказати б, надСобівська не має. Село Троща згадується і літописах ще 1613 року, через якийсь час звели там богомільні помешканці церкву, привязавшись нею до неба і всевишнього.
Одначе, і цій географічній мандрівці у Східне Поділля мене цікавить не стільки древнє село, котре споконвіку славилося своїми бджолородинами і розкішними медами, як люди, котрі мешкали там. Особливо дві непересічні душі, які явилися на світ Божий 1905 та 1906 року.
Першим був Олександр Петрович Сидоренко - (1905, село Троща Подільської губернії, тепер Липовецького району Вінницької області — 25 червня 1977, Київ) — український радянський журналіст, відповідальний редактор газет «Колгоспне село» і «Радянська Україна», редактор журналу «Хлібороб України». Кандидат у члени ЦК КП(б)У, у вересні 1952 — лютому 1960 р. Депутат Верховної Ради УРСР 3—4-го скликань.
А ось другий – Лука Хомич Паламарчук - (6 (19) вересня 1906, с. Троща — 26 грудня 1985, Київ)— український радянський
журналіст, дипломат (мав ранг надзвичайного та повноважного посла). Кандидат у члени ЦК КПУ в 1956—1966 роках. Депутат Верховної Ради УРСР 2—6-го скликань.
Зауважу, що загалом таке рідко у житті-бутті трапляється, коли б двійко парубчаків, які, цілком можливо, що виростали пастушками в одому полі за селом, разом позаочима курити в якомусь яру-вибалку починали, все життя, майже, однієї творчої стезі трималися. В один і той же час фактично окупували всі головні посади центральних газет і радіо, журналів республіки.
Цікаво, що фактично з 1930 року обидва на професійній журналістські роботі. А далі вони, начебто, вступали в життєві сліди один одного. Слідкуйте, будь ласка, за моїм пером.
Лука Паламарчук від 1937 року — завідувач відділу партійного життя газети «Комуніст», редактор республіканського журналу «Перець». Щоб ви, друзі, знали: газета «Комуніст», це на той час одне з головних видань української республіки, яке згодом перетвориться на газету «Радянська Україна». У 1941–1942 роках Л. Паламарчук — голова Радіокомітету при Раді народних комісарів Української РСР. У червні 1942–1943 роках — відповідальний редактор газети «Советская Украина».
Тут ще одне уточнення, позаяк газета «Советская Украина» невдовзі також перейменується в «Правду України». Так що для мене він, мовбито, дорога і рідна людина, оскільки в 1991 -2000 роках «Правду України», позбавлену комуністичної луски і внутрішньої ленінської начинки, демократичну ПУ очолював уже я. Це мій попередник, чи що?
У 1943–1945 роках Лука Хомич Паламарчук — заступник секретаря ЦК КП(б)У з пропаганди та заступник завідувача відділу пропаганди і агітації ЦК КП(б)У. З жовтня 1943 по 1952 рік — відповідальний редактор газети «Радянська Україна».
А тепер поглянемо на життєпис його односельця з Трощі над Собом. Олександр Сидоренко. У 1939—1942 роках він — власний і військовий кореспондент газети «Комуніст». Тобто, у газеті, в котрій на два роки раніше, молодший за віком Л. Паламарчук зайняв пост завідувача головним відділом редакції – партійного життя. Відчуваєте зв'язок між цими подіями?
Під час німецько-радянської війни Олександр Сидоренко працював фронтовим кореспондентом газети «Комуніст» (потім вона найметуватиметься — «Радянська Україна»), завідувачем відділу газети Південно-Західного фронту. У 1943 році був редактором урядової радіостанції для партизанів і населення тимчасово окупованої України «Дніпро». Тут підкреслю, що з центральної республіканської газети О. Сидоренко переходить на радіо. Можливо, тому, що весь Український радіокомітет саме цієї пори очолив його односельчанин Лука Паламарчук? Хто заперечить?
До 1949 року Сидоренко — відповідальний редактор газети ЦК КП(б)У «Радянський селянин». У 1949—1956 роках — відповідальний редактор газети ЦК КП(б)У «Колгоспне село» (це – нинішні «Сільські вісті»). У лютому 1956—1958 роках — відповідальний редактор газети «Радянська Україна». З 1958 до 1962 року — знову відповідальний редактор газети «Колгоспне село» (читай – Сільські вісті»). У 1963—1976 роках — головний редактор республіканського журналу «Хлібороб України».
Тут ще маю підкреслити, що Лука Хомич Паламарчук має один цікавий штрих у біографії - із жовтня 1943-го по кінець 1952-го він — відповідальний редактор головної тоді республіканської газети «Радянська Україна». Ці обов’язки він поєднує із займанням ще одного високого службового крісла - поста заступника завідуючого відділом агітації та пропаганди ЦК КП(б)У. Іншими словами, Л. Паламарчук відає в республіці розстановкою всіх керівних кадрів засобів масової інформації. Не дивно, що його односельчанин, і, напевне ж, найближчий друг, як вареник у сметані, перекочується з одного крісла головного редактора республіканського видання в інше. Хоча ніде в біографії О. Сидоренка не вказано, що він будь-де, будь-коли… навчався, окрім колись там, на початку тридцятих років, закінчивши якусь затрапезну радпартшколу.
Що стосується Луки Паламарчука, то він не забуває підтягнути свої освітянські тили. Вже працюючи і в ЦК КП(б)У, і головним редактором газети «Радянська Україна» одночасно, він закінчує історичний факультет Київського державного університету, а за тим і Вищу партійну школу при ЦК КП(б)У.
Думаю, що якраз високий освітній ценз дає йому змогу проявити себе сповна на іншій роботі – дипломатичній. Якийсь час він трудиться заступником міністра закордонних справ України, на цій посаді майже рік виконує обов’язки міністра. Упродовж наступних одинадцяти років (від 11 травня 1954 року до 13 серпня 1965 року) — міністр закордонних справ Української РСР. Повсякчас очолював делегації УРСР на сесіях Генеральної Асамблеї ООН.
19 серпня 1965 року щоденна україномовна газета «Свобода», яка з 1893 року виходить у США, на першій своїй шпальті помістила заголовок «Луку Паламарчука зняли з поста міністра закордонних справ УРСР». Там викладена була його коротка біографія з наголосом на тому, що членом партії він став 1928 року, а історичний факультет Київського університету закінчив лише 1949 року…
Далі вказувалося: «Під час відбування Генеральних Асамблей ОН (так раніше називалася ООН – О. Горобець) приїздив кожного року до Ню Йорку (так писалася назва цього міста – О.Г.), як голова делегації УССР. Його виступи обмежувалнся до того, що він або „підтримував" справи і пропозиції піднесені загальносоветською делегацією, або допомагав членам „всесоюзної" делегації лаяти ЗДА (З’єднані держави Америки – О.Г.) й інші західні держави. Виконуючи слухняно прнзначену йому Москвою ролю, Лука Паламарчук ніколи і ні в чому не обстоював прав Української ССР на безпосередню репрезентацію в Об'сднаних Націях чи хоч бн на втримування безпосередніх дипломатичних взаємин між Українською ССР та іншнми державами світу».
Після звільнення з поста міністра закордонних справ УРСР, Лука Паламарчук працював послом СРСР у Марокко…
Його ж вічний протеже О. Сидоренко, у сімдесят літ завершив свою трудову біографію на посту головного редактора журналу «Хлібороб України».
Думаю, що відтак, ми з вами розібралися хто у кого з односельчан із подільської Трощі над Собом був тягловою конячкою, а хто просто підручною. Хто кого, власне, тягнув на абордаж…
***
Поки готував цю публікацію, вичленив декілька запитань до всіх нас. Приміром, чому в Україні немає музею преси? Щоб кожен там міг, при бажанні, сам відшукати всі питання, які в нього виникають до ЗМІ. Щоб міг наочно переконатися, як і яке видання, в різні часи, працювало на Україну, хто з журналістів, яку відігравав і відіграє роль у тому, щоб міцніла Незалежність України. А хто завжди був на позиціях наших ворогів.
Я це ще пишу тому, що не далі, як торік до мене надійшла пропозиція від людини, яка, буцімто, у видавництві «Преса України», де уже тривалий час знаходиться, здається, відповідальною особою за зберігання майна розгромленої ще режимом Л. Кучми опозиційної газети «Правда України», яку я очолював. Мені запропонували, щоб я… викупив у них орден Трудового Червоного Прапора, яким колись, ще у радянські часи був нагороджений колектив журналістів редакції, його автори. А також прапор трудового колективу. Он він на фото у моєму колишньому робочому кабінеті…

Під прапором журналістського колективу...

Одне слово, якийсь турок вирішив поживитись грішми за нагороду, котру газетярі кількох поколінь, їхні кореспонденти з народу завойовували на фронтах Другої світової війни, в репортажах із полів і ферм, від мартеновських печей. Йому просто доручили постерегти майно, а він вирішив банально погріти руки.
Я вже писав про це дикунство. Дивно, але факт: з правоохоронних органів на це не надійшло жодної реакції. Я нещодавно написав другу скаргу на це уже конкретно до Київської міської прокуратури.

Гаразд, люди у погонах нехай і присічуть розпродаж майна журналістів. Нехай і заберуть у зловмисника і орден, і прапор газети. А куди їх, скажіть, подіти? Мені віддати, мабуть, не можна, я ніхто по відношенню до того добра вже понад двадцять літ. Був би у Києві музей друковано слова, можна було б передати туди. Тому я звернувся до Музею історії Києва, щоб ці реліквії прийняти туди. Як ви гадаєте, якою буде відповідь мені з цієї установи старожитностей?

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Довгі вуха старої стодоли-3

неділя, 24 січень 2021, 22:32

Новела з життя. 3. Луни шаргородської історії на весь світ. (Закінчення. Початок у двох попередніх публікаціях Інтернет видання). Із часом усе поволеньки минулося, сказати б, вляглося. Після невдалих засад безпощадного «смерша», несподіваних обшуків, ж...

Довгі вуха старої стодоли-2

неділя, 24 січень 2021, 19:10

Новела з життя. 2. Алюр три Хрести! (Продовження. Початок опубліковано на цьому ж Інтернет ресурсі 20.01.2021 р.). По обіді редактор відправився на якесь позачергове виїзне засідання у районі, либонь, у селі Мурафа. Було зрозуміло, що навряд чи він до ...