Кілька місяців тому я писав про те, що київські активісти, які згуртувалися побіля колишнього народного депутата України Юрія Гнаткевича, закликають усіх українців столиці та інших усюд, котрі дружать з Інтернетом, бути готовими до того, що невдовзі розпочнеться голосування в соціальній мережі за перейменування парку Валерія Чкалова, що розміщений на вулиці Олеся Гончара (середмістя Києва) на оазу імені видавця першої україномовної газети «Рада», публіциста, мецената і засновника Української Центральної Ради Євгена Чикаленка.
Думаю, що жоден народ світу немає в своїй віковій історії такої винятково оригінальної і відданої ідеям національної розбудови фігури, як Євген Харлампійович. Будучи на диво удатним хазяїном, справдешнім українським поміщиком, у господарстві якого все буйно родило, множилося, щорік приростало новими багатствами, він весь свій хист, талан і удачу присвятив ідеї українізації суспільства. В імперії, яка забороняла нашу національну культуру і мову. Євген Чикаленко фактично поклав на олтар боротьби за українську Україну все своє багатство, а затим і життя.
Наче пророком його химерної долі виступив Володимир Винниченко, фактично для своєї рідної газети «Рада» віднайденого Чикаленком, як автор цікавих публікацій, котрі той присилав до редакції, а згодом генеральний секретар, керівник уряду УНР. Так ось Володимир Кирилович у листі до відомого видавця і мецената якось предтечо написав: «Настане час, Євгене Харлампійовичу, коли будуть думати, де Вам пам’ятник поставити».
Нібито у воду на віки дивився талановитий український політик і письменник, майструючи це речення.
Я давно уже, одразу по тій буремній порі, коли у грудні 2014 року активісти «Свободи» скинули геть з постаменту набридлу всім статую Леніна/Бланка навпроти Бессарабського ринку столиці, написав, що для мене особисто ця місцина насамперед бачиться, як притулок поклонінням заслуг Великого Українця Євгена Чикаленка. Позаяк, ніхто з наших громадян за останні століття так багато не зробив для того, щоб Україна стала виразно українською, національно суверенною, як Євген Харлампійович. Той, котрий не лише вельми влучно, красномовно сформулював національну суть того, хто готовий «любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своїх кишень», а й вчинив так без оглядки на стан власного, сімейного доброботу. Можливо, хтось іще й по нині не знає, що Чикаленко віддав все своє особисте багатство, до останнього гроша, на благо популяризації української мови, культури у зросійщеній Україні. Він упродовж восьми років, випускаючи україномовну газету «Рада», продавав свою маєтність, покриваючи борги редакції, виплачуючи кошти журналістам. За власну оплату видав словник української мови Бориса Грінченка. Постійно надавав фінансову допомогу відомим літераторам тієї пори Михайлу Коцюбинському, Олександру Олесю, Борису Грінченку, Володимиру Вінниченку, Іванові Франку, композитору Миколі Лисенку та іншим талановитим митцям, які складали славу України.
Заслуг у Євгена Чикаленка перед Україною і українцями стільки, що їх всіх навіть не забереш на одну гарбу. Він, до прикладу, понад п’ять років, написавши енциклопедію передового землеробства, своєрідний підручник того, як необхідно вміло господарювати на землі, наполегливо і навіть уперто оббивав пороги й одвірки кабінету міністра внутрішніх справ імперської Росії, добиваючись дозволу на публікацію твору українською мовою, не зважаючи на те, що діяв Емський указ Олександра другого, що всі йому тикали під очі Валуєвський циркуляр на заборону видачу книг українським «нарєчієм». Толковий українець добився свого. Міністр-самодур поступився. І Чикаленко першим видав масову книгу нашою мовою накладом 500 000 примірників! З цього твору селяни вчилися грамоти. В українських хатах, де мешкали не затуркані люди, було, як правило, дві книжки – «Кобзар» Тараса Шевченка і сільськогосподарська енциклопедія Євгена Чикаленка. Свій твір Чикаленко розповсюджував безкоштовно.
Великий Українець Євген Чикаленко.
1907 року Євген Харлампійович видав масову брошуру під назвою «Розмова про мову». Автор уміло засуджує асимілятивну політику російського царату, тонко і обґрунтовано обстоює необхідність «ширити свої книжки, газети, та всіма способами добиватися своєї мови в школах». Зневага до української мови як буцімто до «мужичної», відмова освічених людей в Україні від власного «я», вважає він, «то найбільше лихо нашого народу». Як і нині, до речі.
Не забуваймо, пані й панове, що це за гроші Чикаленка з’явився і видавався перший український часопис «Літературно-науковий вісник». Це він профінансував спорудження Академічного Дому у Львові, в котрому мешкали, навчаючись у місті студенти з бідняцьких родин.
Авторитет у пана Чикаленка був настільки великий у середовищі української національної еліти, що люди йому першому пропонували очолили Центральну Раду, а згодом і булаву Гетьмана України, яка загалом дісталася Павлові Скоропадському.
Унікальна щедрість заради зародження і утвердження національної нашої журналістики і краснописьменства загалом привела Євгена Харлампійовича до того, що він вивернув перед Україною всі свої кишені. Залишився ні з чим. Опинившись з дружиною за кордоном, після захоплення України більшовиками, вони буквально голодували, не мали за що лікуватися. Україномовна газета «Свобода», котра від 1893 року і по нині видається в США, тієї пори зверталася до своїх читачів із закликом пожертвувати, хто скільки може на користь сім’ї колишнього щедрого мецената і публіциста, котра опинилася в скрутному становищі. І люди скидалися – хто по 50, хто 75 центів. Прізвища цих благодійників публікувалися у виданні.
Власне, після публікації статті з пропозицією у центрі української столиці, на лобному місті початку Хрещатика поставити пам’ятник Євгену Чикаленку і привела мене до знайомства з Юрієм Васильовичем Гнаткевичем, його друзів, котрі уже утворили у столиці Просвітницький центр національного відродження імені Євгена Чикаленка. Якраз тієї пори вони розгортали похід за перейменування площі Льва Толстого на доблесне ім’я нашого кумира. Я з радістю приєднався до цього походу.
Тут і справді виникла унікальна ситуація. Ім’я російського письменника має в столиці України аж шість топонімів. В Києві найменування автора «Війни і миру» носять одразу декілька вулиць, площ, станцій метро, провулків. Як бачимо, суцільна, кричуща, нічим не виправдана беззалаберна москвоманія. Адже Лев Толстой ніколи й нічим не був пов’язаним із Києвом. А його «Севастопольськие рассказы», єдине, що хоч би якось, начебто, поєднує його з Україною, це по суті своєрідний гімн «русскАму аружію», московитській воєнщині.
Усе це виглядало дуже дивним з огляду на те, що в Москві іменем Л. Толстого названо тільки одну-єдину (!) невеличку вуличку. А ось топоніму нашого славетного мецената, філантропа, громадського активіста і публіциста Євгена Чикаленка в українській столиці немає жодного! І росіянці, котрі мешкають у Києві і в Україні цьому противляться…
Взявши активну участь у агітації за голосування українців на предмет того, щоб площу Л. Толстого перейменувати на площу Євгена Чикаленка, я чітко і однозначно зрозумів: сайт адміністрації КМДА піддається внутрішньому неконтрольованому впливу. Думаю, що хтось зумисне фальшує дані голосування. Але довести мені, та й таким, як я активістам-українцям подібне неможливо. Одначе, дані стрибків «голосів» за Л. Толстого такі разючі, що повірити в подібну самостійну активність русофілів просто не можливо.
І ось невтомний борець за поселення імені Євгена Чикаленка на мапі Києва Юрій Васильович Гнаткевич, написав мені у листі:
«За нашою пропозицією, Комісія Київради з питань найменувань винесла на громадське обговорення рішення про перейменування скверу Валерія Чкалова на сквер Євгена Чикаленка…»
Пан Гнаткевич нагадує, що «…Валерій Чкалов це «советский лётчик-испытатель», який у 1938 р. у 34-літньому віці загинув за дуже загадкових обставин. Сквер Чкалова знаходився раніше на вулиці Чкалова. Тепер такої вулиці у Києві немає, бо її давно перейменовано на вулицю Олеся Гончара. Присвоєння цьому скверу імені великого українського мецената Євгена Чикаленка завадило б давнім зазіханням
київських забудовників на побудову у цьому сквері чергової висотки.
Ми звертаємося до українців з двома проханнями:
Перше – просимо проголосувати за перейменування скверу, що, зауважимо, технічно зробити непросто. Для цього треба спочатку зайти на сайт forum.kyivcity.gov.ua та зареєструватися учасником обговорення. Сайт починається двома текстами, які називаються «Громадське обговорення…….» та «Реєстрація». Для реєстрації вимагається заповнення довгої анкети з фіксацією пароля. Тут дуже важливо зберегти терпіння. Через кілька днів адміністрація сайту вивчить анкету та зареєструє нового учасника обговорення, а на тексті «Обговорення…» відкриються два віконечка: «так» і «ні».
Друге: особливо просимо надіслати це наше звернення всім своїм фейсбучним друзям та знайомим, електронну пошту яких маєте, і які могли б проголосувати «так». Важливо і їх попросити зробити те саме, аби наше звернення дійшло до всіх українських патріотів. Адже однією з причин, чому Лев Толстой, який має у Києві аж шість топонімів, не «поступився» бодай одним топонімом Чикаленку, була та обставина, що багато киян нічого не знали про таке обговорення на сайті КМДА, тоді як всі проросійські сайти, а нардеп Вадим Рабінович через свої телеканали активно мобілізували прихильників «русского мира».
Громадське обговорення на сайті forum.kyivcity.gov.ua вже почалося і триватиме до 1-ого жовтня цього року. Начебто з одного ком’пютера можна зареєструватися і проголосувати двом особам.
Дякую за позицію і підтримку.
Юрій Гнаткевич».
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
