27-го листопада Ц.Р. виповнився місяць, як вийшов сигнальний номер моєї нової книги, озаглавленої «Не проспімо, браття, ВОЛЮ». Ось усю цю безповоротно неповторну пору, не помічаючи ні заморозків, ні першого снігу, живу начебто в затишній ванні, бавлячись милими І пригожими словечками присвят майбутнім власникам книг, водночас із жахом спостерігаючи за тим, як швидко меншає, просто таки міліє гірка затиснених цупкими палітурками видання моїх приватних думок, помислів, мрій, розпростертих по чотирьох сотнях сторінок роману у новелах. А що ж буде, коли закінчиться ця райдужна казка?
Тим часом, книжка йде у люди і викликає поміж них не прості емоції. Ось телефонує із Кривого Рогу мій давній друг Анатолій Олександрович. Колись дуже давно, втім, зараз вирахуємо скільки це років тому відбувалося, нас доля звела у будинку відпочинку «Гантіаді» — під Ґаґрами. Він приїхав відпочивати з сином, і я також з нащадком. Ось нас і звели адміністратори в одну кімнату будиночка на самому-самому березі пінистого моря. Тарасу моєму, як і його Андрію, було тоді по дев’ять літ. Тепер цим дядькам уже по 47. Ось і рахуйте – 38 літ тому починалася наша спільна історія.
Ми здружилися настільки на тих адлеровських хвилях, що й по нині — не розлий вода. Я чи не першим відправив на початку листопада Анатолію примірник свого роману. В моєму чималому людському оточені він, без перебільшення, справжній інтелектуал. Толя здобув освіту в Московському історико-архівному інституті — унікальному радянському виші, який кував кадри істориків з глибоким архівним нахилом, котрим на кожну тезу, як жартували в просторіччі, потрібно було подавати довідку. Одне слово, його випускники завжди славилися тим, що вони майже нічого не сприймали просто так, сказати б, на віру. І завжди докопувались до істин. Мій знайомий попри все відзначався ще й тим, що це була людина надзвичайно начитана, по-справжньому ерудована. В морі літератури, історії, оцінки подій і настроїв — справжній всезнайка. Про що не заведемо мову, а він або вже прочитав усе в оригіналі, або має повне уявлення. З таким завжди цікаво, привабливо. Можна звіритись думками, побачити зворотню сторону явища.
Анатолій Олександрович вже давненько мешкає на дві країни – США і Україну. От приїхав минулого літа в наші краї і застряг тут через пандемію. Тепер і зимуватиме в Кривому Розі. Цими днями він телефонуж під обід.
—Знаєш, — каже, — сьогодні цілий ранок… плакав. Ніколи подібного не було…
—Щось сталося, Толю? — кидаюсь у розмові до нього. —Щось із дітьми, онуками, дружиною?
—Та ні, — відповідає глухо. — Ти довів…
—Я-я-я? — вирвалося у мене протяжне…
—Твоя книга… Цілий ранок читав твою оповідь про сліпу тітку Сандру. Боже, яка це справді неймовірно страшна, моторошна трагедія все життя бути незрячим. Ти так майстерно все передав, що я мовбито перевтілився в цю жінку, котрій понад усе хочеться, хоч би разок побачити краєчок білого світу. І ти ведеш її за руку до одних лікарів, до фахівців Одеського інституту очних хвороб імені Філатова, особисто до академіка Рамоданова у Києві. Показуєш його благородну душу. Як ця бідна, нешасна жінка вірить у тебе, що ти її можеш, напевне ж, зцілити. Як тобі страшно зайти до своєї хати, де чекає вердикту науковців ця сілська жіночка, яка зазнала травми ще 1916 року. Я читаючи все це так пройнявся увагою, стражданнями вашої сім’ї, що просто розплакався. За своє життя я, чесно кажучи, ознайомився з тисячами документів-оригіналів різноманітних трагедій, а ця історія, подана крізь призму людських побутових стоскунків мене, їй-право, потрясла. Я скидаю капелюха перед тобою письменником… І неймовірно радий тому, що у мене є такий щирий друг…
Олександр Горобець.От стоїть під вашою хатою старезна, солодюща як мед груша, — продовжує Анатолій Олександрович. — Як зажовтіють, восковою ситістю зблиснуть на ній наливні плоди, всі, хто йде чи їде попри обійстя, готові тут же вскочити в потраву, хоч гілля обламати, а нарвати груш. Ходить під те дерево у жнива і сліпа тітка Сандра. Але вона не бачить ні соковитого врожаю на гіллі, ні на землі. Їй, щоб віднайти грушу, доводиться шарити руками по городу. Я хоч не містик і не глибоко віруюча людина, — наголошує мій друг, — але уявляю, що це міг тільки Бог відібрати у злодюжки, котрий прийшов украсти соковитих плодів, гулю, як ти називаєш її, грошей, старанно зав’язану в носовичок, котру він загубив під деревом спокуси. Щоб хоч раз у житті обдарувати нещасну жінку. Дати гроші вам з тіткою на поїздку в інститут Філатова в Одесі. А в що перетворилися ці кошти? В розгардіяш у сім’ї, родинні чвари… Грощі це завжди зваба, котра сіє зло поміж людей. Якщо ти придумав цей літературний хід, то ти майстер сюжету на якому можна будувати навіть кінофільм…
—Ні, пане криворізький американцю, — твердо кажу приятелю, — я в цій історії нічого не придумав, сказати б, від себе. Лише старанно і скурпульозно описав все так, як було насправді. Звідкіля взялися чималі гроші під серпневою грушою так і залишилося загадкою. Але знайшла їх дійсно незряча тітка Сандра і накликала тільки негаразди на її сиву голову, бо всім враз захотілося відірвати куш від тієї знахідки…
Їду за кермом авто. Коли це голосисто обзивається мій телефон. Глянув на екран ґаджета, і швиденько скеровую свого легковика до обочини, тисну на гальма.
—Ванька, — кричу у слухавку, аж дружина морщиться від моїх високих регістрів. — Невже це ти?
—Так, Сашку, так, це я. Хоча думав іще вчора, що, даруй, піздець. Дочка вже мені трагічно сказала: «Здається, все, тату…» А як не хотілося вмирати… І знаєш, що мене врятувало? Твої новели, есеї, сильвети… Я як прочитав під крапельницею про зрячу душу твоє тітки Сандри – немов би ожив. А «Ювілей сивої горлиці». Це справжній літературний шедевр. Де ти лишень береш такі шовкові і запашні, духм'яні слова, такі образи? Я ж там же виріс де й ти, кілометрів десятка півтора поміж нашими селами, а ти пишеш – я не знайду такого нікого, кого можна з тобою порівняти. Можливо, це добра заздрість до тебе, твоєї творчості підняла мене з реанімаційного ліжка. Тепер мене вже, слава Богу, перевили до звичайної палати. Я вже тут прочитав твою думу про дочку і не можу заспокоїтись. Усе так сказано просто і зрозуміло, але водночас і так, що не повторить ніхто…
Запитаєте ж, мабуть, чиї це слова? Я встиг їх записати на диктофон. Телефонував мій давній літературний побратим, журналіст і письменник Іван Кокуца. Головний редактор Інтернет Емігрантського радіо, відомого тепер на весь світ, завдяки Івану. Він, здається, повернувся із пекла. Чотири доби тому мені сказали: у нього дуже й дуже складна ситуація через ковід. Даруйте: навряд чи витягне, бідняка. Тепер ви уже знаєте, в якому він стані нині, Іван Іванович все розповів сам… Хто, можливо, не вірить вище написаному, звертайтесь до мене, я вам дам телефон поета, усе безпосередньо з’ясуєте у самого Кокуци. А мені найбільше радісно від того, що в заслугу своєму одужанню він записав і мою нову книгу. Хочу вірити в це… Спасибі!
А вже нині пролунав дзвоник із Боярки. Від професора кафедри історії України Київської міліцейської академії Василя Сокура. Це настільки скрупульозний, пильний до деталей і нюансів науковець, що мені подеколи просто лячно віддавати на суд йому свої твори. Поліцейський полковник прочитав усю книжку, як заявив, від першої букви, до останньої. Його, звісно ж, насамперед зацікавили оповіді про відомих українців – Євгена Чикаленка, Власа Самчука, Олену Телігу, Марко Вовчок, Миколу Лисенка, Михайла Драй-Хмару. Ми домовились, що пан професор ближчим часом свої замітки і зауваження щодо мого твору викладе на папері і ми їх опублікуємо. Нині ж я не буду говорити про його монолог мені на вухо, аби не склалося враження, що я зібрав думки про нову книгу своїх друзів, аби вони мене розхвалили… Бо й пан Сокур теж, правду кажучи, співав соловейком...
Нарешті останнє в нинішніх замітках. Оскільки наклад книги практично вже закінчується, я вирішив з цієї ж фотокопії надрукувати додатковий тираж видання. Хто бажає отримати мою книгу «Не проспімо, браття, ВОЛЮ» повідомте мене в приват Фейсбуку, або на ось цю електронну адресу 33jyra@ukr.net. Вартість книги 160 гривень. Кошти можна переказати на картку ПриватБанку № 4149 6293 8879 0933. Особливі слова поваги і доброти до можливих спонсорів, не бідних людей. Якщо можете - підсобіть, будь ласка. Для блага України!
***
PS.
У своїй статті я, щоправда, забув вказати, що
1. Люксовий сантарій "Гантіаді", на ту пору був справді райським місцем на землі. В абхазському селі містився елітний будинок відпочинку Ради Міністрів Української РСР.
2. Що мій новий приятель трудився на той час другим секретарем Криворізького сільського райкому партії, я - членом редколегії і завідувачем відділом сільського господарства найпотужнішої в Україні газети "Сільські вісті", котра видавалася тиражем понад 2,5 млн примірників.
3. Що товариш А.О. Резніков був глибоко руською людиною. Що спілкуючись зі мною упродовж 38-ми літ, Анатолій Олександрович досконало, просто таки чудово оволодів українською мовою і став справжнім, щирим українцем. І це найбільш похвально!
4. Нарешті, в моїй новій книзі "Не проспімо, браття, ВОЛЮ" (стор. 380) є розповідь, озаглавлена "Веселі комуністичні помідори", присвячена криворізько-американському всезнайку... Почитайте, гарантую, вам це сподобається...
"ТАК ТЕПЕР НЕ ПИШЕ НІХТО: НЕ ВМІЮТЬ"
(Журналіст і літератор Сергій Сай-Боднар)
Вельмишановний, Сан Саничу! Отримав ваше свіже видання і я. Що Вам сказати?!! Шкода, що колись пропозиція попрацювати під Вашим безпосереднім керівництвом, чомусь не матеріалізувалася. Але мені вистачило й того, щоб посусідствувати з Вами редакційними поверхами, побувати з Вами разом у відрядженнях і почитати Ваші публікації, а згодом і книжки. Вистачило, щоб вчергове зрозуміти: маємо справу з великим ТАЛАНТОМ! Якщо правда, що нинішнє покоління, за словами класика геніальної думки Л.М.Кравчука, народжується з мобільним телефоном у руках, то Ви однозначно народилися з пером в руках. Це - без перебільшень. За яку історію з Книжки "Не проспімо, браття волю!" не зачепись оком, повсюди - потужна добірка фактажу, легкий, образний їх виклад... Ви пишете, наче співаєте у гарній компанії, десь на сільській пасіці, де все таке запашне і медове... При чому відчувається, що оцей Ваш спів - легкий, без надриву голосових звязок, образно кажучи. І про кого б Ви не писали - про маму Ликерію, чи бабусю Сандру, про здобуття свого першого документа - метрики з редакційної допомоги жмеринської "районки", чи про геніїв-українців, яких повинен памятати кожен патріот нашої держави, всюди - глибоко, всебічно, легко, невимушено, майстерно. ... Маю майже весь Ваш літературний доробок. І буду щасливим отримати наступні видання. Скажу вже геть відверто: сьогодні мало уже хто так пише. Творіть на здоровя до ста літ! Нехай Андрушівка Вас надихає!!
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
