Нова чума рівно через сто років

Забрав нарешті із друкарні свіжий наклад моєї нової книги, нареченої для когось, можливо, і незвично, а для мене вельми смачно - «Під рясними вишнями».

Доставив додому. Взяв до рук запашистий примірник ваговитого твору, бо видався він нівроку, слава Богу: формат А-4, супер тверда обкладинка, як дерев’яна, папір щільний, офсетний… От що значить видано не за мій скромний, а за державний кошт. Наклад мізерний, але все одно ґонорово! Таке, буцімто, подарункове видання. І сів читати.

Дуже довго ладнався вихід у люди цього твору. Можете уявити собі: текст я здав до друку понад п'ятнадцять місяців тому… Одначе, нині скажу не про тривалість версток-переверсток…

Уже понад місяць, як зрозуміліше стало, що світ спіткало глобальне лихо, живу тільки думкою про те, як виглядає на фоні нинішньої пандемії коронавіруса одна з центральних моїх публікацій нової книги, озаглавлена «Українська Галицька армія йшла Вінницьким краєм». Це, знаєте, думаю, що рідкісна для української літератури тема – чума, її ще називали іспанським грипом, котра 1920 року нещадно і безжально косила Українську Галицьку армію (УГА), якраз тоді вона проходила бойовим маршем моє рідне Поділля.

Чесно кажучи, є безліч тем для дослідження щодо УГА. Як, до прикладу, могло так статися, що Українська Галицька армія опинилася на Поділлі, як воювала начебто з Денікіним, а потім стала союзником білогвардійського генерала, годувалася з його рук, а особливо ж це – що змусило гордих галичан піти на співпрацю з більшовиками, нашивати навіть під тризуби червоні ганчірки, запроваджувати в своїх військових частинах посади комуністичних комісарів, на якийсь час взяти поганську назву ЧУГА – Червона Українська Галицька армія. Я ж, ще 2018 року, за основу дослідження взяв внутрішнього фізіологічного ворога безстрашних вояків – іспанський грип, як тоді величали цю болячку, котрий загалом з рядів УГА поклав до могил понад десять тисяч героїв.

Що насправді творилося тоді у військах, я найбільше дізнався із щоденника хорунжого Українськоїалицької армії Володимира Левицького. Молодшого офіцера, якому на час створення записів тільки виповнилось двадцять літ: народився 1 січня 1899 року. Як пізніше, уже після моєї публікації про перебування УГА на Поділлі, написала мені випускниця Львівської Політехніки Raisa Sakhno, це був син професора Львівської Політехніки Романа Левицького. Начебто навіть батько не знав про існування щоденникових записів періоду війни 1920 року сина. Вони були видані у З’єднаних Стейтах мізерним накладом (мабуть, як нині моя книга), так що вірогідність ознайомитись із записами юного хорунжого мали одиниці людей у діаспорі, і, напвене, ніхто в Україні.

Щоб була цікавішою моя розповідь, зазначу, що Володимир Романович Левицький (1899-1969 рр) народився на Гуцульщині в старій священичій родині. Закінчив гімназію в Коломиї. Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті. Під час визвольних змагань перших десятиліть ХХ ст. — хорунжий Української Галицької Армії. Сотник армії УНР. Отримав поранення. Після війни В. Левицький повернувся до навчання. Здобуває докторат з богослов'я у Львові і з філософії — у Відні.

1930 року приймає священну хіротонію. Працює священиком на Поділлі. Засновник численних читалень «Просвіти». Ось звідкілля така точність у книзі щоденника щодо назв сіл, річок, місцевості та подолян. З 1939 р. — на Лемківщині.

У 1949 р. В. Левицький — на еміграції у США. Редактор журналу «Дніпро» — органу Української Православної Церкви в США (Філадельфія). Секретар єпископа Іоана Теодоровича. Організатор парафії св. Андрія Первозванного у Вашингтоні. З 1956 р. — у Міннеаполісі. Настоятель парафії св. Архистратига Михаїла.

Як описував автор щоденника хорунжий Володимир Левицький шпитальну дійсність, то за добу у їхній семимісній палаті в середньому мінялося п’ятеро пацієнтів. Такою жахливою була «працездатність» «молотарки епідемної смерті» на межі 1919-1920 років. Буквально одиницям вдавалося вистояти проти гарячки, яка буквально знищувала міцних і кріпких, як дуби вояків.

У записках молодшого чина галицького військ читаємо: «Сотник Мелько, що так дуже боявся тифу і зі страху перед зараженням утік з хірургічного відділу до міста на приватну кватиру, вже небіжчик. Вчора його принесли сюди, а на р тільки труп, і то зовсім голий — все обчистив якийсь „лапайдух", не задаючи собі справи з того, що й завтра така ж його доля жде. Тиф не пощадив і команданта лічниці (керівника шпиталю – О.Г.), полковника Ямполєра, котрий, не зважаючи на старанні заходи дезінфекції та санітарії з боку nopучника Нагляка, не витримав критичного моменту і помер. Поручник Нагляк – цей добрий дух, правдивий опікун, невтомно день і ніч несе свою вахту у шпиталі, надає геройську поміч конаючим Героям Галицької Землі…»

Висипний тиф валив і молодих, і старших віком, не вибираючи ні статусу, ні рангу людей. Одного дня автор занотував свою бурхливу емоцію з приводу смерті в сусідній палаті, буквально за стінкою від нього, тридцятилітнього поручника Миколи Євшана-Федюшка (1889-1919 рр). Галичанина, родом із селища Войнилів Калуського району Станіславщини (нині – Івано-Франківщина). Була це вельми оригінальна, унікальна особистість. На нього, його виняткову працездатність, уміння творчого аналізу, свого часу ще у Львові звернув увагу Михайло Грушевський. Тоді він особисто прилаштував цього бідового хлопчину одночасно з навчанням у Львівському університеті на роботу до наукової бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), яке очолював.

Титульна сторінка нової книжки Олександра Горобця "Під рясними вишнями"

Через деякий час Микола Федюшко, котрий доволі часто свої публікації підписував прізвищем-псевдонімом Євшан, став секретарем НТШ, а згодом і особистим секретарем М. Грушевського. За якийсь час відомий історик, голова Української Центральної Ради став чи не повністю організаційно, документально залежний від молодого, так би мовити, джури-науковця. До того ж, у своїх тридцять літ він в українській літературі того часу виплекав собі ім’я одного з наймудріших літературних критиків. Його творчі аналізи завжди відзначалися оригінальністю викладу, формою і змістом подачі матеріалу.

Євшан блискуче перекладав твори з німецької, італійської, польської, чеської літератур і через кращі з них прокладав шлях України в Європу. Не зважаючи на свою молодість, завдяки блискучим літературно-критичним працям був добре знайомий з Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Ганною Барвінок, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм та іншими знаменитостями того часу. За політичним ухилом – був переконаним прихильником Західно-Української Народної республіки (ЗУНР). Неодноразово відзначався особистою мужністю. Якось, до прикладу, в Журавиці (біля польського Перемишля), де служив у війську, організував арешт усього офіцерського складу поляків. Полк під орудою поручника М. Федюшка тут же склав присягу на вірність ЗУНР. Хто б іще подібне зухвальство міг учинити?

Тильна сторінка нового твору

Навіть уже погано почуваючись перед тим, як потрапити до шпиталю, Микола Євшан взяв участь у величезному мітингу в Вінниці, на який зібралися і вояки УГА, і місцеві жителі. Відзначалися чергові роковини ЗУНР. Сталося це 31 жовтня 1919 року, що, зверніть увагу, менше, ніж за місяць до смерті поручника. Федюшко виголосив знамениту свою промову«Великі роковини України», яка й понині є вельми актуальною.

Уже в шпиталі, борючись з приступами задухи і високої температури, Володимир Левицький прочитав знамениту книгу М. Євшана «Під прапором мистецтва». Чим міг, допомагав побратиму у тифозному бараці. З твором у руках він прощався у коридорі з тілом згорілого у гарячці старшого побратима… Відбувалося це 23 листопада 1919 року.

Нинішні вінничани навряд чи знають, що у кінці листопада 1919-го у їхній землі, (на горі за колишніми казармами), як стверджує в своєму щоденнику хорунжий Левицький, поховані тілесні останки талановитого аналітика з української історії та літератури, незрівнянного критика того часу, перекладача Миколи Йосиповича Євшана, з родини Федюшків. Поручника УГА. Особистого секретаря Михайла Грушевського.

Якщо підходити вельми прискіпливо до всіх подій, котрі відбуваються з певною циклічністю у природі і житті народонаселення, то не можна не помітити певної закономірності. Кожних сто літ людство потерпає від масових епідемій;

Відомо, що 1620 року – народ морила, до сотень тисяч могил звела віспа;

1720 – чума;

1820 – холера;

1920 – іспанський грип;

2020 – коронавірус.

Але це так, до слова.

Але це так, лише до слова... Нам би цю, сьогоднішню біду пережити, а до тієї, що за сто літ може знову навідатись, ой, же ж важко по життю дістатися...

А моя стаття «Українська Галицька армія» у книзі «Під рясними вишнями» нашпигована подібними цікавинками, як смачне «криве м’ясо» (так ще називають ковбасу), салом. У новому моєму творі є, думаю, що доволі цікава розповідь про козакування молодого Михайла Коцюбинського у наших джуринських краях, коли він учителював у затрапезному селі Лопатинці мого ж рідного Шаргородського району Вінниччини.

У новій книзі оповідь про мої тривалі пошуки і знахідки (з ілюстраціями) справжнього місця захоронення пуповини класика світової літератури Джозефа Конрада, насправді поляка Юзефа Теодора Конрада Коженьовського, який писав виключно англійською мовою і цим навіки прославив Велику Британію на весь світ. Відтак, удалося віднайти переконливі докази того, що народився майбутній класих зовсім, не там, як про те написано в усіх літературних енциклопедіях, а буквально за межею мого рідного села, в геть дрібненькому сільці Мала Деребчинка, де й по нині мешкають католики і навіть там нещодавно спорудили свій затишний костьол.

Якщо триматися й далі цього ж літературного берега, то в книзі, думаю, варте уваги дослідження і щодо відомого українського поета, одного з п’ятьох знаменитих так званих «неокласиків», серед яких були, до речі, і Максим Рильський, і Микола Зеров – Юрія Клена. Справжнє ім’я цього прославленого чоловіка Освальд-Еккард Бурґгардт. Загалом він німець за походженням, котрий став знаменитим українським літератором, другом Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Олени Теліги та багатьох інших відомих українців. Народився Ю. Клен 4 жовтня 1891 року в селі Сербинівці Жмеринського району. До речі, мій рідний Джурин свого часу також входив до складу цього обширного району зі знаменитою залізничною станцією у центрі міста.

Є такий відомий чоловік, літературознавець, навіть лауреат Шевченківської премії України за 1996 рік Юрій Іванович Ковалів. Так ось, цей добродій у своїх дослідженнях (аж чоло його небораки, немовби, бачу при цьому мокрим від потуг неймовірних!), пан літературознавець щодо Юрія Клена допустив, як на мене, вельми суттєву географічну помилку. Точніше б сказати – дурницю. Він написав, і це увійшло до шкільних та університетських підручників, що Освальд-Еккард Бурґгардт народився (увага!), в селі Сербинівка Старокостянтинівського району Хмельницької області.

А від Жмеринки до Старокостянтинова - цілий лапоть на краті!

Як кажуть, візьміть на зуб, відчуйте різницю поміж назвами двох населених пунктів – Северинівка (Жмеринський район Вінниччини) і Сербинівка – Старокостянтинівський Хмельниччини… Начебто суттєва і добре помітна фонетична, звукова, смислова різниця, а виходець із Білої Церкви пан Ю. Ковалів, либонь, не прочув її, не помітив. Одне слово, пан професор сплутав морські свинки із морем...

Проскурівці, знаєте, дуже швидко відгукнулися на ту даровану їм «знахідку» і навіть відшукали місце в давно забутому селі, де буцімто колись стояла хата батьків Юрія Клена.

Цікаво, як це можна було надибати її, коли такої ніколи й у природі не було?! Перетягнули на те місце якусь сільську розвалюху і стали кожного 4 жовтня, у день Терезів, на уродини Ю. Клена, побіля того явно видуманого місця вручати літературні премії імені поета Бурґгарда. Думаю, що це прізвище, з запахом чужинського димку на вильоті, ой, як же ж баламутить свідомість місцевих чиновників від культури!!! Премію, до речі, теж заснували за вигадки шевченківського лауреата Юрія Коваліва.

Вінничанам же їхній знаменитий земляк Юрій Клен, як і Джозеф Конрад, про справжнє місце народження котрого я пишу, не отримуючи жодної реакції влади у відповідь, вже теж добрий десяток літ, геть не потрібні. Зверніть увагу, не зважаючи на мої глузливі публікації про помилку літературознавця і преміальні сверблячки хмельничан з сабантуями під якоюсь старезною шопою у Старокостянтинівському районі і по нині Інтернетівська енциклопедія Вікіпедія розповідає, що, далі цитую з її сторінок: «Село Сербинівка Старокостянтинівського району — батьківщина відомого українського письменника Юрія Клена. Нині на місці, де стояла хата, в якій народився Юрій Клен, встановлено пам'ятний знак…»

Чудеса твої, Боже!!!!

Про все це широко розповідається у моїй новій книзі «Під рясними вишнями». Гурмани літературної спадщини України, гадаю, почерпнуть для себе ще чималого цікавого. Бо пишу я тут і про свого земляка, неперевершеного поета, медослова Петра Перебийноса, колишнього голову колгоспу Василя Симонишина, який свого часу перетворивши своє село в райську місцину, вийшовши на пенсію, став писати... вірші. За останні роки у нього вийшло двадцять п'ять книжок добірних віршів...

А ще із твору ви дізнаєтесь, любі друзі, про походження Долини хрестів біля села Голинченці, про історію рідного Джурина, його знаменитих людей – Михайла Гончарука, Миколу Попова, Віктора Кутаф’єва, Іллю Рудяка, В’ячеслава Шнайдера та інших. А є ще ж оповідь про підземний Джурин у вапнякових штольнях Лисої гори. Мені здається з особливою теплотою вдалося подана в книзі розповідь про родину джуринянина і знаменитого мого родича Миколи Миколайовича Горобця – його дружину Наталю Іванівну, кандидата медичних наук, про сина Руслана - кандидата медичних наук, невісток Антоніну та Наталю, котрі також є відомими столичними науковцями. Всі разом вони нині гордість і слава Київського медичного університету імені О. Богомольця.

Коли я забирав із друкарні поліграфічний наклад «вишень», менеджер В'ячеслав враз запитав:

- А хто є ті шестеро людей, котрі прислали нам замовлення на додатковий наклад вашої книжки для них особисто…

- О, - і не задумуючись ні на мить з відповіддю, сказав, я - це мої найкращі друзі. Негайно висилайте їм замовлений твір…

Колись я окремо розповім про цих небайдужих і милих людей, котрих я зовсім не знаю. Але вони точно є справжніми цінителями літератури… Їх, як бачимо, зовсім небагато, але вони все-таки є. І це, Слав Богу, обнадіює!

Олександр Горобець, письменник.