Не загубись на повороті

Уся ця дивна і часто-густо навіть неймовірна історія, яка об’єднує у собі не прості наші земні радощі й муки, митарства й насолоди буття, а й сягає пошуків, прости мене Господи, контактів із буцімто самим Всевишнім, почалася для мене особисто рівно сорок років тому, восени 1981-го. Влітку я закінчив дворічний цикл напруженого столичногона стаціонарі навчання, здобув диплом про другу вищу журналістську освіту (начебто, однієї було замало?!) і отримав призначення трудитися власним кореспондентом багатомільйонної за накладом газети ’’Сільські вісті’’ по Хмельницькій, Тернопільській і Чернівецькій областях. Я жив, можна сказати, на крилах надії, яка збулася. В творчості бурлив океан надій і планів. Я без втоми і з неймовірною цікавістю мотався по районах, залюбки виконуючи редакційні завдання. І якось потрапив до одного північного райцентру, маючи на меті розповісти, як у цих краях відбувається збирання цукрових буряків.

Із районного начальства, поки добрався автобусом із обласного центру, на місці застав лише начальника райсільгоспуправління. Був це невисокого зросту активно лисіючий чоловік. Без особливого ентузіазму запросив він мене до свого авто, і ми поїхали в поля, де трудилися люди й механізми. Звідки на кагатні поля цукрозаводу, що містився у райцентрі вдень і вночі доставляли корені.

В одному господарстві ми помітили, що в центрі поля, на межі невикопаних плодів і звільненої від врожаю плантації, зібралися люди, поруч стояли бурякокопальні комбайни, навантажувачі. Під’їхали ближче. Бачу, що тут відбувається наче мітинг. ‘’Що це таке?’’ – справляюся у товариша начальника. Нервово пересмикнувши плечима, той сердито вимовив: ‘’Та наш один висуванець набирає собі очків в масах…’’

Коли ми ступили на ґрунт побіля авто, я приглянувся ближче і зрозумів, що цього молодого чоловіка, котрий бці у центрі уваги, я, здається, звідкілясь добре знаю. ‘’Але ж де ми із ним зустрічалися?’’ — свердлила мозок невідступна думка. І я тут збагнув, аж подумки усміхнувся цьому своєму здогаду. Це один із наших цьогорічних випускників ВПШа, як і я, але відділення підготовки партійно-господарських працівників. Їх там було багато, понад двісті осіб готувалося для потреб республіки. Ми два роки день у день могли зустрічатися в коридорах нашої ‘’бурси’’, насамперед, у їдальні. Людину зовні запам’ятовуєш, а ось честі познайомитись з нею персонально не випало. Це якраз був подібний конкретний випадок.

Тим часом, мій ’’їздовий-начальник’’ пояснив. Це, мовляв, їхній колишній заступник голови райвиконкому. Нещодавно повернувся з навчання, а зараз уже працює інструктором обкому партії, призначений областю бути уповноваженим у тутешньому і ще кількох північних районах. Гарячий і непосидючий чоловік. ’’Василем Сергійовичем звати’’, — додав на закінчення керівник районного агропрому….

Тим часом товариш уповноважений так чистохвостив колгоспне начальство, спеціалістів, у тому числі й хлопців-механізаторів перед жіночками, членами буряківничих ланок, що ті ледве не плакали. Василь Сергійович зупинив роботу двох бурякозбиральних комбайнів, зізвав колгоспниць, механіків, агрономів, механізаторів, гукнув і голову колгоспу. Він показав, що робочі органи гмчкозбиральних машин не відрегульовані відповідно до висоти стояння коренів у землі. Тому агрегати стенали на ходу значну частину буряків, відправляючи їх до бурячиння.

—Це прямі і очевидні втрати на рівному місці, — активно, з молодечим запалом говорив інструктор обкому. — Ви, — звертаючись до спрацьованих у полі трудівниць, казав, — цілий рік у сльоту, і в спеку гнете тут спину, а в результаті нічого не заробите, і колгосп залишиться без прибутків, бо хлопці, інженери й механіки насамперед, бригадир лінуються перед початком роботи вранці, в обід виставити необхідну висоту зрізання гички… Це очвидне бракоробство…

Признавши за ''свого'', Василь Сергійович, незабаром казав мені:

—Що ти з начальником їздиш? Він же ж обов’язково тебе повезе в краще господарство, на поле, яке більше вродило, між людей, які будуть його і всіх місцевих вождиків хвалити. Відтак, ти не дізнаєшся справжньої суті справ із станом збирання врожаю у районі. Пересідай до мене, я тебе повезу в господарства, які не поспішають збирати врожай і цього року в них, як і в попередні часи корені знову залишаться під снігом. Там їм і жаба цицьки дасть. Ось кого треба по-справжньому підганяти, де в керівників немає виробничого ладу і кмітливості.

Василь Сергійович був моїм ровесником – нам тоді було по незабутніх 32 роки. Чорнобровий, кругловидий із злегка закучеравленою шевелюрою, він мав міцну статуру, був, мабуть, на сантиметр-півтора вищим від мене, значить зріст його складав сантиметрів 178. Говорив прямо, ніколи не лукавлячи. Страх не любив ледарів, крадіїв. Був навдивовижу позитивною і цілеспрямованою людиною. Справжній виробничий революціонер.

Уже тоді він знав своє партійне майбутнє. Інструктором його призначили для виробничої обкатки, щоб поїздив по районах, подивився, як і хто керує, які господарства мають проблеми, де шкутильгає робота з людьми. Тим часом, обласна влада для нього підшуковувала район, із тих, де є найбільші провали в роботі, куди б заслати його молодим головою райвиконкому. Щоб походив під рукою вправного господаря рік — півтора, а тоді вже й самого висунуть на посаду першого секретаря райкому. Щоб нова, молода, відповідно підготовлена паросль брала справи в свої руки.

Усе так і склалося у Василя Сергійовича, як я вище описав. До кінця осені він уже голова райвиконкому у віддаленому районі. Не поминуло року, бо непосидющий, невгамовливий новачок так усе заколотив, закрутив, став персональною грозою всіх ледарів і бюрократів. Простий люд побачив у ньому справжнього захисника своїх інтересів, потягнувся до нього. В районі склалася ситуація, коли народ став опиратися не нарайком партії, а персонально до нового голову райвиконкому. Його прізвище бриніло у всіх на устах. В обкомі зрозуміли, що голову виконкому треба забирати. І обрали Василя Сергійовича першим секретарем райкому у районному містечку поблизу обласного центру.

Мене ще раніше з власкорівського куща західних областей перевели на роботу в апарат редакції, до Києва. Якось я проїздом, на вимогу Василя Сергійовича, завітав до його нової вотчини. Мене зустрічав розпашілий на партійних харчах справжній ’’князь’’ району — щоки розчервонілі, попереду примітне черевце, в рухах з’явилася поважність і непоспіх. Їсти й пити нам подавали просто без міри. Я бачив, що моєму доброму приятелю по навчанню все це дуже подобалося. Він тихо й благочестиво спостерігав за тим, як комашилися фартушки з підносами. Іноді імпозантно підказуючи ще чого принести, чимвишукано подивувати гостя… Це означало: на новому місці прижився…

Районна кар’єра Василя Сергійовича скінчилася одного дня, коли земляки його ’’на ура’’ пронесли на виборах до Верховної Ради України. Ми почали частіше зустрічатися в кулуарах парламенту, в готелі ’’Київ’’, де він мешкав. Аж тут сталося таке. Народно-демократичні сили почали активно розхитувати підвалини прогнилої комуністичної системи. Одного дня вони принесли і поклали вінок з колючого дроту до пам’ятнику Бланку-Лєніну, що стояв побіля Бессарабки. Як же ж це розсердило всіх тих, в тому й мого товариша, хто входив до знаменитої комуністичної групи 239 у парламенті. А Вася був саме в цій злодійській купі.

Того ж дня у парламенті почалися різновидові внутрішні коливання. В котрусь мить на трибуні, при головному мікрофоні опинився мій приятель. Він що було сили, чомусь на московський манер, хоча я до того від нього ніколи не чув жодного російського слова, закричав:

—Нє трогайтє Лєніна! Он святой…

Я вже працював головним редактором газети ’’Правда України’’, сів в авто і поїхав до парламенту. Мого приятеля я вже застав в номері готелю ’’Київ’’, здається на тринадцятому поверсі. Він із ще двома його колегами, народними депутатами, готувалися обідати в апартаментах ВС. Накривали на стіл. Василь Сергійович наламував з великого чорного кільця знамениту зіньківську ковбасу, яку привіз із дому. Вона пахла так заворожливо апетитно, що, думаю, слюньки текли в усіх, хто знаходився тієї пори на поверсі.

Слово поза слово і враз я, сам того не помітивши, кажу Василю, вирвалося, мабуть:

—Друже! Нахрена тобі той кровопивця Лєнін?! Ти ж візьми його твори, почитай, якщо у ВПШ не встиг цього зробити. Там через кожну сторінку написано: ’’Казніть! Расстрелять! Взять в заложнікі! В том числе і женщін, і детей!’’ Ти не знаєш, що закінчуючи своє життя[H1] , він просив пробачення у стільців і столових ніжок, бо йому все здавалося, що кров убитих громадян його імперії затопила всю землю…

Знали б ви, друзі, що тут почалося. Буквально на моїх очах приємний і завжди лагідний приятель перетворився в грізного лева. Очі його спалахнули, здається, синюватим диким пломенем. Мовляв, кого ти вчиш? Як ти смієш? Це ж наш учитель… Ти ж такий самий, як ті бовдури-бандерівці…

Василь Сергійович ще раз підтвердив, що за своєю суттю він консерватор і догмат. Йому найкраще жити в руслі офіційної ідеології. Не задумуючись над тим, чи правильним є вчення, котрому він служить.

Декілька місяців після того, як принципово не посмакували зіньківською ковбасою, ми не спілкувалися. Ніхто нікому не телефонував. Аж одного дня, уже надвечір двері мого робочого кабінету так легенько — скри-и-ип-п. Підіймаю очі від газетної полоси, яку читав: на порозі скромно усміхається, лагідно пригорнувся до одвірка Василь Сергійович. З ’’Київським тортом’’ у руках.

—А високославної зіньківської ковбаси не буде? — весело гукаю.

—Поки що не буде. Але неодмінно привезу, — пообіцяв… — Я сьогодні вийшов з міжпартійної групи 239, і ти найбільше винен у цьому, - весело сміявся мій приятель…

Після депутатства він залишився у Києві. Призначили Василя Сергійовича заступником голови одного з важливих державних комітетів. Ця посада була, як по йому зшита. Він день і ніч колотився у нових забарних справах. А тут почалися чергові вибори глави держави. Недорікуватий Кучма поліз знову у вожді. Ось таких як ВС збирали десь на Банковій і казали їм з притиском: якщо хочете залишатися при посадах, портфелях — їдьте в області, забирайтеся глибинку. Підіймайте свої структури, агітуйте всіх людей голосувати тільки за нашого кандидата.

Вася — той, хто всі вказівки згори, іноді зовсім навіть бездумно, бере під козирок. Насамперед підтримує владу. І тут він не вилізав із відряджень. Десь, на якісь гомінливій трасі тієї пори сталася жахлива аварія. В ній вельми болісно постраждав мій добрий приятель. Отримав переломи обох ніг, у багатьох місцях постраждала голова. Були вкрай малі надії на те, що він, бідняка, виживе взагалі. Понад півроку ВС зростався у клініках під наглядом лікарів, заново навчався ходити.

У мене тим часом виникли свої несподівані проблеми. Очолюване мною видання стало відверто опозиційним, персонально до родоначальника масової корупції в Україні Л. Кучми. Влада жорстоко розправилася з сміливим журналістським колективом: редакцію буквально розгромили, мене вкинули майже на вісім місяців до слідчого ізолятора, висовували якісь абсурдні звинувачення.. Про все це можна прочитати в моїй книзі ’’Босоніж по битому склу’’ (2003 р.).

Десь на межі двох століть, у моєму помешканні в столиці якось уранці обізвався телефон. Я не повірив своїм вухам: на тому кінці з’єднання була моя примітна пропажа — Василь Сергійович.

Зустрілися ми після великої перерви біля Михайлівського золотоверхого собору в Києві. Оглянулися: де б нам присісти? Бо, зрозуміло, що розмова тривалою буде. Скоса зиркаю на Василя Сергійовича, все ніяк не пізнаю його: стрункий, підтягнутий, як молодий леґінь. Невже на посилених дієтах сидить, цілими днями в марафонах участь бере. Він весело сміється. ’’Зовсім ні’’ – каже. ’’Я, — заявляє, — правильно живу. По-божому харчуюся…’’

’’Це ж як так?’’ — прискіпливо уточняю.

’’Не вживаю м’яса, крові, риби. Борошна. У моєму раціоніздебільшого овочі, трави, різні збори, сушня…’’

’’Василю, — кажу. — А де ж твої симпатичні червонобокі щічки, якими всі милувалися? Жіночки насамперед… Куди поділася твоя міцна і доладна статура солідного чоловіка, нам уже по п’ятдесят з тобою, треба показувати і свій запас?’’ — мовлю.

’’За те все, — заявляє, — треба просто забути. То був неправильний спосіб життя…Безглузде пожирання інших життів. То шлях у нікуди…’’

Ого. Хто ж тебе так напоумив, друже-козаче? Ось тобі і консерватор Вася. Та ти великий революціонер, знищувач багатьох усталених людських вартостей і цінностей.

’’Ти що, живеш, обходишся без наших млинців, вареників? Без сала, без українського файно затертого борщу?’’ — живо цікавлюся.

Так виглядає "Місто Сонця", котре спорудила общинна церква Віссаріона у Красноярському краї, яка свого часу покорила всю увагу мого колишнього побратима по навчанню Василя Сергійовича

’’Спокійно обходжуся без цього всього… Відвик від подібноог, забув про нього. І дружина також…

І тут він почав розповідати, що життя в останні роки, поки був прикутий до ліжка, зіштовхнуло його з унікальною людиною — ’’справжнім живим Богом на землі…’’ Я особливо виділю ці його слова, котрі я почув від цього пана, напевне, року 2000-го, або рік раніше – пізніше. Уточнити не маю де, позаяк, щоденників не веду…

Він говорить подібне, а я за метр-півтора сиджу від нього на лавчині і все поглядаю на його вираз обличчя, на міміку обличчя, жести, вслухаюся уважно у мелодію слів, у мотив голосу — чи це не гарячка, бува? Даруйте за відвертість…

Хто ж ця особлива людина, котра перевернула все його життя?

Василь Сергійович розповідає, що неподалікміста Міусінськ, а це в Красноярському краї Московії є висока гора. Останнім часом біля підніжжя її стали селитися люди, будувати помешкання, об’єднуватися в колективну громаду. Стали жити за церковними канонами, з вірою у справедливіше життя, яке організовується за законами, коли людина немає права на свій прожиток вбивати, знищувати ні тварин, ні риб, ні птахів. Не використовувати борошна, круп, макаронів, себто, тіста. А за правителя у них став молодий чоловік, який прибрав собі церковне наймення Віссаріон. Ці люди живуть колективно. Общиною…

Я слухав цю дивну казку, напевне, із широко відкритим ротом, бо Вася іноді торкався моєї руки, щоб я опановував собою. Бо мені ніяк не вірилося, що оповідає це все, ще недавно тому суворий і колоритний перший секретар райкому партії, вельми строгий до виконання ідеологічних канонів, солідний сенатор українського парламенту. Тепер Вася говорив про заповіді Божі, про канони церковного співжиття. Світ явно перевернувся…

—А не так давно, — заявив враз Василь Сергійович, — Віссаріон своєю персоною був гостем у мене дома в Києві. Ми з дружиною приймали його. І я спостерігав за ним, як ось за тобою. І прийшли ми удвох з моєю Галиною Леонідівною до однозначного висновку, що в ньому зосереджена така внутрішня, позаземна сила, що він однозначно справжній живий Бог…

Тут мені здається, що саме в цьому місці я найбільше засумнівався в правдешності слів оповідача. Бо він мав би, мабуть, підтвердити свій посил чимсь особливо переконливим, а Василь Сергійович враз каже, як з коня зістрибує: ’’Я тобі колись розкажу в чому суть моєї впевненості…’’

Одне слово, той загадковий Віссаріон буцімто уповноважив Василя Сергійовича очолити формування українського крила нової Міноусінської церкви у Краснодарському краї. А він хотів би, щоб саме я, як писучий журналіст пристав на його ідеї. Бо без активної, публічної пропаганди, випуску бодай невеличкої газети, годі починати будь-яку подібну справу. Ось він приніс із собою цілий сувій книжок в гарних, лискучих обкладинках з образом святого Віссаріона на палітурках. Аби я почитав, зрозумів, що і до чого в тих святих писаннях Віссаріона. Вася попереджав, що логіка викладу проповідей може одразу не датися мені на зуб: бо й він, мовляв, навіть побувавши з дружиною біля гірського плато Сибіру, порозмовлявши з людьми, які добровільно стали членами своєрідної комуни — чотири чи п’ять разів починав з початку своє входження в письмову віру нової церкви. Лише на шостий раз для нього стали зрозумілими істини, які відстоює Віссаріон.

Я поїхав додому у повному сум’ятті, з оберемком книг у пакеті. У тролейбусі, прочитавши назви книг на корінчиках творів, люди виразно і здивовано дивилися на мене. Що тут, мовляв, іще завівся за незрозумілий місіонер…

Можливо, я не придатний да такого роду літератури, але якось погортавши ті видання, я точно зрозумів: мене такий фактаж точно не цікавить. Ці примхливі істини не для таких, як я людей. А коли вчергове зателефонував Василь Сергійович із настійливою пропозицієюпочинати робити перший номер нової газети, я, й не вибачаючись перед ним, прямо запитав: ’’А кошти у тебе на видання її є?’’

Після незручної паузи він відповів: ’’Немає…’’ ’’Тоді про який презентаційний номер видання може йтися? А як мені, скажи, власну сім’ю годувати, коли я не зароблятиму грошей для її утримання?’’ Вася щось відповідав про те, що кошти, мовляв, заробимо. Як? На чому? Відповіді не було…

Мій колишній товариш все далі віддалявся в рожевому тумані. І то був його свідомий вибір…

(Продовження буде)

Олександр Горобець, письменник.