Не забудеться, не зітреться літературна спадщина Миколи Рябого

Сьогодні, 7 грудня, виповнилося б 88 років відомому і знаменитому українському письменнику Миколі Рябому. Золотовусту, краснописьцю, котрий покрив себе нев’янучою славою достеменного знавця нашої історичної минувши, передусім козаччини, доби Богдана Хмельницького, військової слави українців.Народився земляк-подолянин у селі Чоботарка під Крижополем, на малій батьківщині знаменитого нашого ученого, академіка, одного з перших президентів Національної академії наук України Дмитра Кириловича Заболотного. Про котрого є у нього чудова пізнавальна повість «Чутки про смерть перебільшено», видана 1975 року.

Син селян-колгоспників, свого часу він невідомо як потрапив на навчання до Київського гірничого технікуму. А закінчивши його, був розприділений на роботу в шахти Джуринського комбінату стінових матеріалів, що знаходиться у міжріччі Південного Бугу та швидкоплинного Дністра. Це, сказати б, під вікна моєї старенької під житніми снопами, з маленькими вікнами хатини на кутку, що й досі носить не хитру і незаздрісну назву Причепилівка. Від нашого обійстя на пригірку рукою було подати до знаменитої Лисої гори. Ось там зародилися в п’ятдесяті-шістдесяті переломні для економіки роки минулого століття розгорталися вапнякові кар’єри. Там промисловим методом з-під землі почали видобувати вапнякове каміння, так званий білий ракушняк, насправді омертвілі, закам’янілі рештки залишки древнього Сарматського моря, на дні якого ми й тепер мешкаємо, друзі. Микола Рябий став у Джурині майстром дільниці, яка в далеких від поверхні ґрунту підземних штольнях різала стіну, вивозячи на поверхню гладенькі фабричні блоки. Як це все відбувається уважним та допитливим моїм читачам можна детально прочитати в моїй книзі «Родинна колиска – Джурин», котра побачила світ 2009 року в Харкові. Благословляв її у світ відомий дині видавець Олександр Савченко. (Читати про це, зокрема, у цікавому розділі «Підземний Джурин» можна тут — https://shron1.chtyvo.org.ua/Horobets_Oleksandr/Ro...?)

А в зміні нового столичного майстраЛисої гори тоді працювали мої два двоюрідні брати Михайло Тимофійович Горобець та Михайло Васильович Зеленюк. Обидва знамениті трударі, якими гордиться вся наша родина.

Коли я з часом підріс і по закінчені школи пішов працювати до редакції районної газети у світ якраз вийшов перший роман уже знаного подільською публікою вінницького журналіста Миколи Рябого, озаглавлений «Берег». Я за одну ніч прочитав цей захоплюючий твір на 200 сторінок, з захопленням розпізнаючи абзац за абзацом у героях книжної Сад-гори пожильців і працелюбів наших мешканців і робітників ракушнякових кар’єрів. Ого-го, як же ж колишній майстер підземних штреків ласкаво і поетично описав наші благословенні та милі зелені й кучеряві краї, столітні верби й осокори, дрімучі лози над епічною, сонливою річечкою, котра чомусь носить назву Вовчиця, як вималював постаті робітників своєї зміни, перш-наперш двох моїх братів Михайлів… Я перечитував і перечитував ці сторінки, бігав із книжкою то до родичів по батьковій лінії — Горобців, то до Зеленюків — людей маминого метиголового племені. Там ми влаштовували фактично колективні читання роману з чаями та вином. Весело відгадували, хто насправді стоїть із наших селян у загадкових книжкових образах, яких також вистачало.

Із редакції я зателефонував директору Джуринського комбінату стінових матеріалів товаришу Боднарю, як звати його – уже не пригадую. Був такий інтелігентного вигляду зовсім таки немолодий уже, весь у сивині чоловік, присланий до нашого села розгортати масштабне будівництво підземного кар’єру з видобутку ракушняка, позаяк державі вкрай потрібні були стінові матеріали. Он і мій батько й собі заходився перебудовувати нашу шевченківську хату. До цього я директора каменеломень бачив лише мигцем у зеленій службовій «Побєді», котра у немислимій кур’яві іноді пролітала селом та на трибунах у пору комуністичного першотравня і жовтневих свят. Виявилося, що це вельми чемний, милий і добродушний чоловік. Коли я йому коротко розповів про їхнього колишнього майстра з Лисої гори Миколу Рябого, про його роман «Берег», котрий написаний фактично про життя Джурина під вапняковими виробітками, тов. Боднар мало не закричав: «Так привезіть нам, Олександре, цього загадкового вашого Рябого. Ми в одну мить зберемо весь трудовий колектив шахтарів на зустріч із ним. Нехай він нам розкаже, як працював над романом про його Сад-гору… Нехай привезе із собою сотню-другу примірників уже нам любої його книги, комбінат стінових матеріалів викупить ці твори у письменника для наших людей… Щоб «Берег» Рябого був у кожній хаті!»

Ще одна стезя унікально натхненної людини Миколи Рябого -- він чудово малював...

За кілька діб я видав у Шаргородській районній газеті обширну статтю про роман Миколи Рябого «Берег». Як замітки з місця мешкання героїв твору. Усе життя мій старший товариш, він же мій журналістський навчитель і письменницький батько Микола Олександрович повторював потім, що та моя стаття у районці була першою рецензією на його твори. Але по-суті це була не рецензія, а моя залюблена, зваблива ніжна пісня про твір з історії мого села і його милих моєму серцю людей. Ніколи не забуду, як десятки і десятки підземних каменерізів зустрічали на підприємстві свого колишнього майстра глибинних виробіток, що став неперевершеним умільцем слова, як по-братськи тендітно терзали його в обіймах учорашні побратими, як чудово відгукувались про нього. Микола відпрацював на підприємстві недовго, але всім припав до душі своєю порядністю, доброчесністю, комунікабельністю.

Пан М. Рябий тоді розповів, що саме в Джурині він відкрив у собі дар мастака влучного слова. А підштовхнула його до цього одна оказія.

Саме в Джурині Микола Рябий зустрів свою сімейну долю. Здається, біля клубу ремзаводу якось наштовхнувся він на чарівну й неповторну свою Ніну, з часом Ніну Архипівну. А її після закінчення медичного училища теж прислали сюди, до Джурина, на роботу в районну лікарню. Не довго тяглися ті зустрічі й залицяння, молоді побралися і стали сім’єю.

Якось так сталося, що в Миколиної дружини виникла проблема із взуттям. Віднесли черевики до шилодзьобка. Щось він там поміркував над взуванкою, прихопив грошики і повернув товар клієнтам. Пішла на роботу Ніна в обновці, а назад, хоч боса повертайся: знову на тому самому місці вишептався здоровенний, як шворінь цвях. Хоч сядь, та й плач.

Знаєте, чим відповів Микола Рябий? Він сів, і вперше в своєму житті написав гірку, в'їдливу оповідку про митарства молодої дружини із чоботарем та неслухняним цвяхом. І поніс той твір до редакції Джуринської районної газети. Дав на рецензію свій фейлетон редактору, а сам тут же присів в очікуванні на вердикт для твору. Той із пером у руках уважно прочитав запропонований текст раз і вдруге, покрутив ручкою над аркушами паперу, а поправити й нічого. Все так доладно в оповідці тій підшліфовано і навіть розділові знаки на місці. Вкинув газетяр перо до чорнильниці. Запитує свого гостя:

—А ви до цього десь друкувалися?

—Та ні, — відповідає відвідувач. — Розізлило мене бракоробство. Ото й вродилося спересердя.

—А чи не могли б ви для нашої газети підготувати розповідь про людей вашої підземної зміни. Це ж гарні хлопці і дівчата, яких ви чудово знаєте…

—Обов’язково напишу, якщо потрібна вам така стаття — пообіцяв Микола Олександрович. І більше з цього літературного коника не зістрибував…

Загалом з-під вогняного, сочистого пера Миколи Рябого вийшло понад сорок романів і повістей. Серед них справжні сільські епопеї, романи-трилогії, як, до прикладу, «Земледухи». Колись він мені розповів з чого, власне, починався цей обширний, глибокодумний і знаковий твір. Він тоді працював в обласній газеті «Вінницька правда». Одного дня йому випало чергувати по номеру, бути «свіжоголовим». А це в редакції на вахту заступає пізніше від усіх, по обіді, людина, котра має прочитати в завтрашньому номері видання все — від заголовка до підпису редактора. Виловлюючи всі, так би сказати, можливі блохи, неточності в номері. І на котрійсь із сторінок цей «свіжоголовий» прочитав невеличку замітку про колгоспного механізатора Івана Земледуха… Повертаючись із роботи увечері Микола Рябий уже в трамваї умовно намалював собі сюжет майбутнього роману, який обов’язково має називатися «Земледухи». І головний герой його має бути Земледух. Так йому до шмиги припало козирне це прізвище українця. Відтак, письменник створив галерею життєвих колізій крізь котрі пройшли його герої, гордо несучи честь свого прізвища. Справді, у краснописьменстві таке іноді трапляється, коли поштовхом для фабули нового твору, джерелом для творчого натхнення стає одна-два випадкових слова, знакова фраза. В душі митця є гальмівний крючок, який спрацьовує у відповідний момент. Таке тоді сталося з Миколою Олександровичем…

Роман М. Рябого уважно прочитав Олесь Терентійович Гончар, який несподівано відгукнувся на літературну новинку подолянина. Твір аж зашумів по видавничих програмах. Якщо я не помиляюся, то саме за гонорар від видання «Земледухів» .Микола Олександрович в батьків на городі у колишній Чоботарці, теперішньому Заболотному, спорудив для матері хату. Схоже на те, що то був його останній заробіток. Бо за літературні твори з одного часу геть перестали платити. Кошти можна було заробити (і є такі мастаки, котрі на цьому ще й як розбагатіли!) лише за наклепи, брехню, пасквілі, інсинуації. А то було гидким і і недоречним для правдолюбця Рябого.

Коли я трудився власкором «Вінницької правди» по Жмеринській групі районів до мене у гості якось навідався мій старший брат журналіст і літературний кумир Микола Рябий. Я почистив домашню сімейну касу і повів свого старшого колегу до знаменитого залізничного ресторану міста на роздорожжі кількох колій «чугунки». Перед тим почитав усе, що тільки можна було віднайти в періодиці про цей знаменитий заклад. Адже там побували і царі-самодержавці, усякі Потьомкіни й барони Врангелі. Обідав Петлюра зі своїм штабом, ще й не раз. Бандити Котовський і Мішка Япончик розважалися. Заглядали сюди всякого роду члени політбюро. Тут часто бував Юрій Смолич, котрий мешкав у Жмеринці. Тоді ще він точно доносів на Олександра Довженко не писав: був шмаркатий…

Я поміж чарками видаю все, що назбирав цікаве із цього циклу, коли Микола враз видає мені:

—А що ж у них таке неладне коїться, пісня ніяк не вдається?

Я тільки тепер звернув увагу на те, що в протилежному кінці просторого залу зібралася, сказати б, вельми пристойна команда із шести добірних чолов’яг, котрі завітали з якогось потяга, всі в шикарних темно-синіх одностроях, при білих сорочках й краватках. Напевне, пілоти якось дорого лайнера: і де тільки тут взялися — далеко від аеродромів? Уже пообідали смачно й випили, напевне. Бо все зриваються на пісню. А вона все якось начебто не йде – ні в тин, ні в ворота. Тільки чути починають перший куплет і все на льоту глухне. А пісня дивна якась, під московський мотив:

—Первий, второй і третій…

І все гасне, наче нинішнє Укренерго знущається над українцями, раз-при-разі вирубаючи світло в домівках….

Микола піднімається з-за столу, каже мені:

—Ти, друже, хвильку перепочинь, а я схожу до них, виясню в чому причина, чому у них пісня не в’яжеться… Трішки підсоблю…

Таким зобразив Миколу Рябого унікальний митець -- поет, письменник, скульптор Микола Миколайович Крижанівський, котрий мешкає і працює в селі Сліди Могилів-Подільського району Вінниччини.

Якби я не знав Миколу Рябого, його особливі вподобання й пристрасті до пісні, то міг би й, напевне, образитись. Бо начебто покинув мене одного мій товариш заради невідомих людей. Я лише з інтересом спостерігав за тим, як розвертаються події в протилежному кінці ресторанного залу. А Микола Олександрович, схоже на те, уже все з’ясував, всі віжки управління за столом узяв до своїх рук і вже звідтіля полинула пісня про екіпаж пілотів із шести льотчиків, де кожен готовий померти за команду. Особливо ж пафосно зазвучав приспів про братерський екіпаж:

—Первий, второй і третій, четвьортий, п’ятий і шестой…

Ще за хвильку з-за столу пілотів прибіг, мабуть, наймолодший із авіаторів, він зібрав у свої довгі і загребущі руки все, що було на нашому столі, припросив мене і всі наші наїдки-напитки опинилися серед володарів небесних трас. А Микола Олександрович був в особливому ударі. Він почав виконувати одну за одною стрілецькі пісні. Хто й де міг почути їх, надворі стояв кінець сімдесятих років. А жмеринський вокзал уже слухав «Червону калину», «Журавлі» (Чуєш, брате мій…), «Там на горі, на Маківці», «Виряджала мати сина під Крути до бою»… Наші гості, які відвезли по піднебессю свій літак на ремонт до Харкова, тепер очікували на потяг до Львова, тільки роти відкривали від здивування при кожній новій пісні мого побратима. Один, уже добряче захмелілий пілот, все запитував мене, стукаючи щоразу боляче мене під бік:

—Атвій друг Коля Заслужений чи Народний артист Української РСР?

Я йому відповідав:

—І той, і інший. Та ще й Єврейської Автономної республіки, — смачно збрехав я.

—От-то вже молодець! — чулося звідусіль з застолу... Ми співали без передишки до третьої годині ночі, аж поки не провели пілотів цивільної авіації на їхній поїзд…

Пройде лише декілька десятків літ і я в числі не багатьох дорогих гостей Миколи Рябого потраплю до Національної Художньої академії в Києві, де, здається, 2011 року відбудеться презентація книги відомого письменника, озаглавлена «Золота криниця».. Це просто таки, скажу Вам любі мої друзі, унікальне, неповторне видання.—справжня антологія українських стрілецьких пісень. Історія їх виникнення, розповіді про авторів слів та музики, перших виконавців. Глибокий, професійний аналіз українського словоспіву, бо Микола Олександрович і в цьому добре розумівся.

На представлення цього унікального рукопису приїхало багато київських особистостей. Зокрема, й народна артистка України Ніна Матвієнко, ще ряд знаменитих виконавців народних пісень. Із Гайсина прибула народна співачка Лідія Горошко зі своєю подругою і багатьох подивувала своєю майстерністюпроникати в душі людей.Дістався із Вінниці до столиці давній пісенний побратим М. Рябого, знаний на Поділлі літератор Станіслав Іванович Змерзлий. Пані Матвієнко, це я на свої очі бачив, спершу взяла книжечку і сівши в куточку довго й прискіпливо вивчала її, а потім, вийшовши на подіум із якоюсь бойовою стрілецькою піснею у своїй широкій, розливній манері, цілувала Рябого і його книжку.

—Ой, смутку ж наш чубатий! — із серцем казала голосиста співачка. — Де ж ті наші міністри, нехай почують нас: немає ціни цьому блискучому твору мого щирого та любого друга, пана Миколи, він, як повітря потрібен нині в кожній школі, в кожній бібліотеці, її треба вводити до шкільної програми з виховання патріотизму. А їх випущено всього на всю багатомільйонну Україну… двісті примірників, та й ті за особисті кошти нашого славного краснописця…

Я колись було Миколі Рябому розповів про мого двоюрідного брата Василя Євдокимовича Сайчука, котрий мешкає у Джурині заледве не під самою Лисою горою. Цей унікальний чоловік перечитав усі книги Джуринської сільської і шкільної бібліотеки. Зважаючи на таку залюбленість у літературу, письменник Рябий присилав моєму родичу всі свої книги. Василю особливо сподобався роман Рябого «Коріння» і Микола аж кілька разів колись казав: «Бачиш, мої літературні пряності сподобались навіть твоєму брату, значить нас таки не забудуть…» Але іноді вінничанин телефонував і Василевій дружині — Валентині Сергіївні. Колись вона йому по телефону заспівала кілька веселих куплетів із репертуару її свекра, діда Євдокима. Це Миколі Олександровичу дуже сподобалося і він декілька разів просився згодом на концерт дистанційно до Валентини Сайчук з-під Джуринської Лисої гори, де проводив свою робітничу юність...

Твори М. Рябого оригінальні за своїми кількома неповторними властивостями. Насамперед, унікальні за мовним виконанням. Мій старший побратим писав так, що у нього одне речення могло простиратися фізично на цілий аркуш паперу, або й півтора-два. Розумію, це не багатьом і не завжди подобалося, позаяк легкого польоту сприйняття описуваної дійсності немає, а на тебе одним реченням звалюється справжня конструкція сприйнять, котрі треба уяснити одразу, тут же, що називається не відходячи від каси, розкласти по поличках, позаяк, йти бо далі в ліс – ще більше дров. Іншими словами, твори М. Рябого насамперед орієнтовані на підготовлених, толкових людей. Але той, хто призвичаїться до цієї манери чтива отримає масу позитиву від глибини барвів письма, яке при описі подій і явищ нічого не залишить поза увагою. Друге: тексти Миколи Рябого надзвичайно історикознавчі. Бо Микола Олександрович був людиною широкої і глибокої культури знання предмету, котрий описує, досліджує. Він так було заглибився в епоху Богдана Хмельницького, що знав все про нього самого і його опричників. Я був переконаний, що якби письменника було запитати, якого дня гетьман в що був зодягнений, то той би з часом відповів і на це каверзне запитання через віки життя. Пан Микола мав блискучу пам’ять і тримав у голові багато історичних подій, оригінальних текстів. Ви, можливо, не повірите, але це було насправді: пан Микола знав за іменами й прізвищами, військовими званнями чи не всіх гітлерівських генералів, котрі відповідали за ставку «Вервольф» під Вінницею. Тому, коли виходили його книги про це унікальне гітлерівське кубло на Поділлі надзвичайно цікаво було ходити на його презентації цих творів. Письменник розповідав про такі унікальні особливості життя і діяльності «озброєного вовка», що його не раз з приводу цього викликали до КГБ.

Років із десять тому ми домовились із Миколою Олександровичем, що він із на тиждень приїде до мене в село. Походимо над лугами й озерами краю, що межує поміж Лісостепом і Поліссям, підемо в ліс до нового заповідника оленів, назбираємо ягід і грибів, залюбки поспілкуємось про літературні новинки. Я й розписав у деталях маршрут його руху із Вінниці в моє зазеркалля. Особливо підкреслював, що зійдеш зі столичного автобуса на під’їзді до такого-томіста. Там є велика, примітна заправка. Я туди вискочу на авто, підберу тебе. Звідти до мене додому їздив — хвилин 15.

Приблизно у призначений час проїжджаю тихенько мимо означеного місця зустрічі — ніде нікого, тільки край дороги за нафтотерміналом стоїть франт у шикарному, дорогому костюмі небесного кольору, наче до нареченої вирядився, обіперся на дорогу палицю. На голові у нього капелюшок наче на Чарлі-Чапліні. Поруч стоїть козирний чемоданчик. Я проїхав мимо нього двічі, дивлюся з авто на незнайомця, він на мене у всі очі зирить, і ніхто нікому ніяких знаків не подає: бо хіба ж мій друг Микола так одягається? А як проїжджав я мимо подорожнього втретє, легенько натис на гальма. Той добродій із картинки вхопив свого чемодана біжить щодуху до мене, лається, чую:

—Що ти, наче блядь ііз київської окружної, їздиш попри мене, приглядаєшся і не зупиняєшся, я що за тобою бігати маю?…

—О, Миколо, це виявляється ти, — кажу, виправдовуючись. — помолодів, не впізнати, вуса підстриг. Модною палицею обзавівся з шикарним набалдашником. Костюм як у щеголя, останнього модника. Хіба в таких діди твого віку ходять?

—Не палиця, — із вдаваною сердитістю в голосі поправляє мене пан Рябий, — а ціпок. Мені, щоб ти знав, онук його аж із Лондона привіз. А костюмів франтівських подібних маю щось із п'ять. Це гардиробчик мого найкращого друга Володі Яворівського. Він багатий письменник, беззмінний народний депутат України, що зніме із себе — мені перепиває це дрантя, а заздрісники аж зубами крешуть, мовляв, де це пан Рябий постійно грошики бере, щоб так завжди на заздрість усім одягається вельми пишно. Ми ж з Володею народилися в сусідніх селах. Він мене ніколи не забуває, спасибі йому…

Микола Рябий згорів од ковіду. Його поклали до лікарні на жорсткий внутрішній режим під завісу 2020-го року. А він же звик жити на вільну ногу, без будь-яких обмежень. В останні дні грудня мій щирий друг зненацька зателефонував мені приблизно о третій годині ночі. Я здивувався, бо знав, що в тому медичному закладі, де він лікується, у нього забрали ґаджет, звідкіля ж у нього телефон? А Микола Олександрович, зриваючись на фальцет кричав із Вінниці:

—Сашку, прокидайся, вставай, брате мій, синку, піднімай людей, поспішіть визволяти мене!!!

—Микола ти помиляєшся. Тебе рятують з біди через захворювання дихальних шляхів. Залишайся в лікарі… Свобода тобі тільки на шкоду…

На цьому наш контакт обірвався, у нього в лікарні, напевне, забрали телефон… Позбавили зв’язку назавжди…

У мені відтоді живе і карається його голос відчаю і безнадії, котрого я не можу позбутися ось уже чотири сиротливих роки. Знали б ви, друзі, як мені не вистачає іноді мого старшого письменницького брата. Ніхто й нічим не зможе його замінити. З ним можна було поговорити про все, порадитись… Він був мені за справжню надію та опору…. Його не стало 01.01.2021 року…

Царство небесне тобі, мій журналістський батьку!

Олександр Горобець, письменник.

,