Не сама гармошка грає...

''Блошиний ринок — "хлібне місце" київської бідноти''.

Почитайте й ви.

Немовби віддушину роблю для себе регулярно, — раз чи два на одну пору року вибираюся на Блошиний ринок у Києві. Завітав сюди і нинішньої вербної неділі. Боже ж ти мій, як розширилася ця торговиця останнім часом. А це є вірна ознака того, що й столичним біднякам живеться все гірше й гірше. Позаяк несуть вони на продаж усе, що лишень мають...

Блошиний ринок — примітне ''хлібне місце'' київської бідноти Зветься він Блошиним, можливо, ще й тому, що тут і справді залюбки можна вільно прикупити разом із товаром... живих паразитів. Позаяк сюди несуть свій іще з юності припасений крам усякого роду бабусі, різноманітні дідугани, які доставляють дротики, гайки і болтики, всілякі ключі, ліхтарики, біноклі. Бачив есесівські каски. Навіть старі унітази. І хто вже їх може приглянути і купити – збагнути не можу.

Словом, на кожного покупця свій товар. Бо, приміром, віднайти тут можна старе селянське начиння, дорогі мідні вироби. Усякої посуди — бачено — не бачено. Із срібла, із золота. Про колись модний кришталь, я уже й не кажу – гори його тут.

Народові пісно живеться, немає до чого дорого столи сервірувати. Ото ж, несуть на ринок. Спродати, бодай якусь копійчину виручити.

А ще ходжу на Блошиний, аби по ньому статки людські звірити.

Знаю, якщо людям гірше живеться — більше продавців на цій затрапезній торговиці. Все несуть люди, аби лише гривню-другу на хліб приторгувати. Бачив бабуся продавала навіть старі панталони...

Міліція всяко воює з такою начебто протиправною торгівлею. Безцеремонно розганяє стареньких. Ногами в казенних черевиках здоровенні чоловіки в одностроях підштовхують до згортання товар бідняцький, розкладений на підстилках по землі. Напевне ж, хтось, як кажуть, накручує їх на такі безпардонні вчинки...

Наступ цей ведеться ще з часів, коли такий ринок тулився попід парканами Сінного базару, неподалік Львівської площі. Аж поки геть не зігнали люд із того лобного місця.

Тепер Блошиний ринок на Куренівці, поруч із зооринком, де продають собак, котів , пташок і різних рибок.

Буквально загнали бідних людей у болото. Навесні, восени, взимку тут стоять калюжі води, а поміж них торгові люди зі своїми скромними набутками. Покупці по черзі перестрибують з острівця на острівець поміж нехитрим товаром.

Останній раз приїжджав, підступитися не можна. Міліція очепила згибле, потопне місце. Старих, дряхлих торгашів геть проганяє, покупців не допускає на територію торгу. Пройти не можна. "Ніззя і всьо... Проход закрито..."

І кому ж вони, ці бідні, немічні люди збивають торгівлю? Невже тією дивною, ще царською порожньою пляшкою, яку людина принесла, щоб продати, а на виручені гроші хліба купити? Чи двома старими кофтинами, які жіночка ще в молоді роки прикупила, але так і не зодягала їх?

Мовляв, ті, хто стоїть попід мурами зі своїм набутком, податків не сплачують...

Із чого? З двадцяти гривень, які вторгують за день?

Чи не правда, дивна монетарна політика...

Цьогорічної вербної неділі нарешті знову вибрався на Блошиний ринок. А він такий уже широченний став, розрісся... Давно вийшов за свої колишні межі. Народ стоїть із своїм бідняцьким крамом, майном, залізячками, молотками й обценьками ледь не на пів Куренівки.

Явна ознака того, що живеться всім цим людям упроголодь...

Ходжу сюди ще й тому, аби на людей подивитися. Різні, повірте, колоритні особи трапляються.

Цього разу, приміром, побачив, як базарює дивний чоловік. Ходить геть босий, майже голий. Усім холодно, всі тепло зодягнені — у куртках, пальто, плащах: тільки ж 10 градусів з плюсом на вулиці, хоч за календарем уже повернуло на другу половину весни. Все не розтеплиться надворі. Холодний пронизливий вітерець аж до кісток проймає. А цьому дивакові, хоч би хни. Він замало взагалі не без одягу — тільки від сорому підперезаний якимось ошматтям. На довговолосій, нечесаній голові сторчма вплетено двоє курячих пір'їн. Такий собі український індієць із далеких американських прерій...

Дивак, однако... Але йду далі...

Знаю одне примітне місце на Блошиному ринку, де завжди... весело. Там лунає музика, співають пісні і навіть трапляються... танці. Без шинку (тут його зовсім немає), без ста грамів.

У цьому закутку бідняцького ярмарку продають... гармошки і баяни.

Нині, примічаю, окрім музичних інструментів є ще й маленький бубон. І чоловіки по черзі на своїх голосистих інструментах витинають такі складні музичні колінця – заслухаєшся. А веселий чоловік у синій куртці вибиває кожну мелодію на дзвінкому барабані. Ноги аж просяться до танку. Всі, хто не проходить – зупиняються. Постоять, подивляться, послухають... Звеселілі прошкують далі...

— Реклама товару? — кажу голосно в одну з музичних пауз на Блошиному ринку. Так, щоб усі продавці музичних товарів почули.

— Гармошка ж, знаєте, музикою перевіряється, — каже один продавець. — І, звісно, реклама також...

— А скільки ж коштує нині гармошка?

— У середньому тисячу гривень, – відповідає чоловік, який щойно звів міхи після музичного віртуозу. — Але не кожна, — тут же поправляється. — Хіба ж можна віддати за тисячу, якщо я її, приміром, рік роблю?

— А ви самі виготовляєте?

— І виготовляю на замовлення також. Але здебільшого реставрую. Ось нещодавно віддав таку як ляльку одному чоловікові. Гармошка, уявіть собі, на якій грав іще сам кіннотник Семен Будьонний... Сто років їй. Вона сама співає, ти тільки рота розкривай...

Слово за слово, розговорилися. Чоловік жартома представився:

— Гоголівський персонаж – Іван Никифорович...

— І справді гоголівський, якщо дійсно Іван Никифорович, — усміхаючись підтверджую. — А яке ж маєте прізвище?

— Чахло, — каже. — Родом із Ржищева, що під Києвом на Дніпрі. А мешкаю в столиці. Ви ж звідкіля родом будете? – раптом мене запитує.

— А я вінничанин, — відповідаю.

— А район який?

— Шаргородський...

— Та ви що. А тамтешнє село Лозову знаєте? — прискіпливо допитується.

— А як же ж... У Лозовій із сотню разів, напевне, бував, за часів, коли починав свою журналістську кар'єру. Тоді як працював у районній газеті. Багатьох людей тієї пори там добре знав...

— У мене дружина з Лозової. Був там Герой Соціалістичної Праці. Вона його дочка...

— Невже ж бо донька Пилипа Петровича Марценюка? – швидко озиваюся. – Він же ж там головою колгоспу трудився. Надзвичайно чудовий чоловік, господар неабиякий. Скільки ж разів ми з ним бесідували, полями лозівськими їздили-ходили...

— Давно вже немає його, – сумно відповідає Іван Никифорович. – Героя заслужив ще 1946 року. За високі врожаї пшениці. У тих краях ніхто таких не мав як ним очолюване господарство. У голодні роки хліб, знаєте, на вагу золота. Тому й удостоївся. А дружина його, моя теща, слава Богу, ще жива, здорова. Живе із нами, тут недалеко. І часто любить, щоб я їй на гармошці заграв. А особливо ж довподоби їй, коли ми з дружиною задушевно заспіваємо... Бабця наче молодіє. Бо й Пилип Петрович теж на гармошці колись часто бавився. І з нею до моєї тещі залицявся...

... Коли я вже збирався прощатися з моїми новими знайомими-музикантами, враз підскочив веселий чоловічок, що на бубоні всім підграє. Звати його Микола Петрович.

— А яку вам на прощання пісню заспівати? – хвацьке підморгнувши, запитує мене.

— А ви ж звідкіля родом? — чомусь і я ураз поцікавився.

— Із Рівненщини. Але з глибокого Полісся, аж з-під самої Волині...

— А пісню, — кажу, — таку знаєте — "Волинь моя"? Автор її волинянин, самобутній композитор Йосип Кривенький...

Я пішов по ринку в своїх справах далі і довго ще позаду чув гармошку з баяном та гарну задушевну пісню:

Де ще знайти таку красу?

Немовби причарована...

Волинь моя, земля моя,

Краса моя сонячна...

письменник...