Навіщо умиватись, коли ні з ким цілуватись...

Без будь-якого перебільшення Олександра Горобця можна зарахувати до когорти найталановитіших українських журналістів, публікації яких дуже часто збуджували громадську думку, привертали до себе увагу широких читацьких кіл.

Автор цих рядків кілька років тому мав нагоду ознайомитися з книгою його творів «Свічка на вітрі». Справила вона досить приємне враження насамперед рівнем професійності, а ще конкурентоздатністю Горобця-публіциста, який в чужому для нього російськомовному медійному середовищі спромігся так допекти своїми гострими виступами у пресі (відбувалося це на межі двох століть), що настирливого українця з «гострим пером» помітили на самих верхах і, в прямому значенні слова, відкрили полювання на нього. Мало не всі колеги по журналістському цеху, вдаючи раніше із себе лібералів, в одну мить відвернулися від Горобця, бо відчули реальну загрозу з боку репресивної кремлівської машини, яка через своїх агентів почала не лише гальмувати демократичні реформи в Україні, а й фізично розправлятися з тими, хто ці реформи намагався втілити у життя – журналістами, політиками, громадськими активістами. Чим це все закінчилося, в наші дні всім відомо – апофеозом путінізму в апокаліптичних його проявах.

Дистанція між згадуваною книжкою «Свічка на вітрі» і романом у новелах із життя, своєрідними документальними оповіданнями «Не проспімо, браття, волю» Олександра Горобця вимірюється сімома роками. Цього разу автор виніс на суд читачів твори зовсім іншої тематики. По суті, тут вміщено оригінально подані спогади про дитинство, юність і зрілі роки. Судячи з авторських розповідей, життя виявилося дуже динамічним, наповненим щирими емоціями, веселими і сумними подіями, якими читач переймається з перших сторінок великої за обсягом книги.

Дві рідні людини у житті Олександра Горобця відіграли виняткову роль, вплив яких позначився на його вихованні, подальшій освіті, в цілому на світосприйнятті. Це ‑ його бабуся Сандра (героїня оповіді «Зряча душа сліпої бабусі Сандри») і мама Ликерія Феофанівна («Ювілей сивої горлиці»). Обом випала невтішна доля, особливо першій, яка осліпла у ранньому дитинстві і все життя прожила незрячою. А друга, народивши сина Сашка, як кажуть у народі, світу божого не бачила, горбатячись роками на колгоспних полях із сапкою в рука коло цукрових буряків… Автор в деталях описує мінорний сільський побут, в якому дві найрідніші людини ділилися з ним душевним теплом, оберігаючи від лиха і неспокою. Відчувається, що у ставленні до рідних Олександр Горобець зберіг синівський обов’язок, почуття неоплатного боргу, бажання зробити їхнє життя кращим і щасливішим. Мабуть тому, ставши самостійним і матеріально забезпеченим (а відбулося це, як тільки Горобець набув статус професійного журналіста), одним з перших його бажань була допомога бабусі подолати невиліковну сліпоту, а на вісімдесятиліття матері дав собі обітницю збудувати пам’ятник українській сільській жінці-трудівниці і в такий спосіб віддати шану всім тим, які винесли на своїх плечах тягар підневільної колгоспівської праці.

Важливо, що і в інших творах письменник подумки повертається у минуле, фактично, в іншу державу, де люди підкорялися іншим законам й обставинам, що впливали на їхню подальшу долю. Для одних вона виявлялась манірною, для інших – дещо прихильнішою, хоча багато залежало від здатності людини виявити свої здібності й чесноти. Так сталося і з Олександром Горобцем на самому початку журналістської кар’єри, розпочатої працівником районної газети. Мабуть, щасливим збігом обставин слід вважати випадок, що трапився з кореспондентом-початківцем, коли той написав про колишнього бургомістра подільського містечка Шаргород («Довгі вуха старої стодоли»). Головний редактор, напевно, через заздрість до меткого і перспективного газетяра, притримував цей, по суті, сенсаційний матеріал, фактично, не даючи йому ходу. Але однією з рис, притаманних Горобцю, і це добре прослідковується в його подальших вчинках, зафіксованих у документальних оповідях, було не зважати на перешкоди, що виникають на шляху до задуманого. І в цьому випадку він через голову редактора, з порушенням умовної субординації, надіслав в обласну газету матеріал про колаборанта-зрадника, котрий понад двадцять років після війни переховувався у схроні, уникаючи покарання. Там одразу надрукували резонансну статтю, а ще згодом, її, переклавши, оприлюднила і всесоюзна газета. Так вісімнадцятилітній юнак із невеличкого села Джурин на Вінниччині, який щойно почав працювати у районній газеті, долаючи упередженість, обмеженість і заскорузлість, в одну мить здобув визнання.

Кожна новела із життя, а їх у книжці «Не проспімо, браття, волю» нараховується понад п’ять десятків, є відображенням етапів становлення самодостатньої творчої особистості, котра постійно перебуває у пошуку, відкриваючи маловідоме для себе, а потім, ніби ділячись віднайденим духовним скарбом, доносить людям у публікаціях. Приміром, читач дізнається про маловідому трагічну історію, розказану Горобцю другом дитинства Іллею Рудяком, етнічним євреєм, котрий емігрував до США із Джурина, як тільки відкрилась «залізна завіса» («Файфурин»). Саме в далекому Чикаго, де той осів і відкрив книжковий магазин літератури, Рудяк вперше почув від тамтешніх мешканців, що трапилося з відомим за радянських часів головним режисером Московського державного єврейського театру Соломоном Міхоелсом і приставленим до нього Іциком Фефером, завербованим НКВС, під час їхньої поїздки до США на третьому році війни. За дорученням Сталіна ці двоє відправилися за океан для збору коштів на потреби Червоної Армії. Крім зібраних доларів вони привезли в подарунок Сталіну і Молотову ще й по розкішній хутряній шубі. Тому, хто займався закордонними справами у радянській державі цей подарунок припав до душі, а от в іншого, котрий постійно носив кітель і вершив людські долі, це викликало погано приховану лють, оскільки шубу сприйняв як завуальований хабар. Можливо, саме це виявилося останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння кремлівського тирана і майбутня доля Міхоелса фатальним чином була вирішена.

Досвідчений майстер пера, володіючи індивідуальним авторським стилем викладу, завжди вибудовує свою розповідь навколо одного чи кількох промовистих фактів, які одразу ж викликають інтерес у читача. Багато з того, що трапилось давно, збереглося серед журналістських нотатків, нагадало конкретних учасників подій, які з плином часу вже полишили цей світ. Скажімо, якось Олександр Горобець завітав до сусіднього села Покутине з метою підготувати репортаж для районки про відкриття новозбудованого будинку культури. Здавалося б, буденна подія, але за нею приховувалась дуже важлива деталь, яка дала поштовх до створення документальної новели («Шедеври безрукого майстра»). Не важко уявити, як за радянщини відбувались подібні заходи, і автор пише про це, не ретушуючи нічого: згадав у репортажі промови керівників району й області, котрі з пафосом виступали перед сільською громадою, не шкодуючи яскравих епітетів і порівнянь. Єдине, чого вони не згадали, то це про майстерно інкрустовані вхідні двері до новозбудованого закладу культури, що зачаровували присутніх неповторною оздобленістю. А даремно, бо їх виготовив… безрукий сільський майстер. Горобець так само не одразу звернув увагу на цей витвір, аж поки хтось із селян не підказав йому, ким і в який спосіб створені чудо-двері. Виявилося, сільський столяр Іван Громадка два роки трудився над ними, використовуючи у роботі звичайний рубанок, деякі інші столярні інструменти, спеціально пристосовані для культь рук.

З новели життя постає доля хлопчика з Покутиного, якого привезли до районної лікарні у важкому стані, спричиненому вибухом у руках міни часів минулої війни, необережно підібраною, щоб використати для глушіння риби у ставку. У цій драматичній історії Горобця захопила психологічна стійкість і сила духу звичайного сільського чоловіка, котрий, зазнавши важкого фізичного каліцтва в дитинстві, не здався, ба’ більше, знайшов у собі внутрішні сили набути спеціальність і стати потрібним людям.

Судячи з тематичного наповнення окремих документальних новел, Олександр Горобець чимало часу віддає поглибленню знань з української історії. Адже джерела, які фігурують у його оповідях, а також цікаві маловідомі факти, не були доступними за радянської дійсності. Взяти для прикладу публікацію, приводом для написання якої стала зміна у назві нічим не примітного населеного пункту на Вінниччині з початком масштабного процесу декомунізації в країні («Як далекий хутір перейменувався у Синьожупанники»). Раніше це поселення величалося іменем більшовицького сановника Петровського (мав причетність не лише до створення зловісного ВЧК, а й до організації Голодомору в Україні на початку 30-х), а не так давно при в’їзді на вказівнику з’явилась суто українська назва, в якій міститься історія часів національно-визвольних змагань 1917-1921 років.

Олександр Горобець, беручись за розробку нової теми для публікації, завжди намагається детально вивчити архівні матеріали, важливі першоджерела, щоб встановити істину і точно розставити необхідні акценти. Тут автор приходить до парадоксального висновку про те, що генерал-полковник армії УНР, командир Синьої дивізії Віктор Зелінський (стояв біля витоків формування з військовополонених-українців двох дивізій – синьожупанників і сірожупанників) так і не отримав вкрай потрібної підтримки від тодішніх керманичів УНР Михайла Грушевського і Володимира Винниченка у принциповому для військовика питанні ‑ подальшому нарощуванні і розбудові збройних сили молодої української держави. На жаль, обоє керівників перебували в полоні модної на той час соціалістичної ідеології, відтак вважали, що не військовим, а мирним шляхом можна домовитися з росіянами, такими ж за переконаннями соціалістами як вони, навіть бачили майбутнє України в об’єднанні з Росією у складі федеративної держави. «Я цю історію розповів для того, ‑ скрушно зауважує в останньому абзаці Олександр Горобець, ‑ щоб ми всі нарешті зрозуміли, чому не перемогла, захлинулася в крові своїх героїв свята справа Української Народної Республіки». А далі автор виносить справедливий присуд, який багатьох навіть сьогодні, на тридцять третьому році відновленої незалежності, може дещо шокувати: «Як же ж вона могла осилити своїх ворогів, якщо на самій вершині її влади сиділи зрадники-соціалісти, котрі відкрито працювали в інтересах ленінців-більшовиків».

Майстерно препаруючи історичну матрицю, а заодно, як у давній біблійній притчі, відділяючи зерна від плевел, Олександр Горобець у своїй книзі, названій романом у новелах із життя, намагається встановити істину: хто сьогодні достойний називатися справжнім будівничим української державності. Першим, кого автор зараховує до обойми одержимих, є видатний громадський діяч і меценат української культури, видавець і публіцист, агроном і землевласник в одній особі – Євген Чикаленко («Кумир українців дід Чикаленко»). На долю цієї неординарної особистості випало чимало життєвих випробувань, але всі вони були гідно подолані у роки лихоліття і в пам’яті нащадків залишився світлий, незамулений образ патріота, справжнього сина народу, котрий щиро вболівав за краще майбутнє для України.

Кількома принциповими речами привертає увагу читача автор для того, щоб показати велич зробленого Євгеном Чикаленком, якого більшовики сприймали ідеологічним супротивником і робили у пореволюційний час все, аби ніде не згадувалося ні його ім’я, ні колосальний внесок, зроблений ним у державотворення, українську культуру і сільськогосподарську галузь. Перші кроки у справі відкриття багатющого спадку Чикаленка Горобець зробив ще у далекі 60-ті, коли працював у редакції Вінницької обласної молодіжної газети разом з журналістом Олександром Гетьманом. Ризикуючи власною кар’єрою, Гетьман наважився дати прочитати заборонене видання «Євген Чикаленко «Спогади, щоденник та листування», в якому зовсім іншою поставала історична правда про зародження українського революційного руху в Російській імперії, роль у ньому Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського, згадування про яких, а тим більше знайомство з їхніми працями у радянській державі загрожувало притягненням до відповідальності за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». Мабуть, прочитане тоді посіяло у душі молодого журналіста перші зерна сумніву стосовно правлячого режиму, але не на стільки, щоб одразу включитися у боротьбу з ним. Це відбулося дещо пізніше.

Постать Євгена Чикаленка, масштабна за своїм значенням в історії України ХХ століття, на переконання Олександра Горобця, ще й досі належним чином не поцінована. Цьому автор не раз і не два приділяє пильну увагу («Є.Чикаленко: «…хочете соціалістичну революцію – отримаєте безкінечну Росію»), вдаючись до своєрідної конспірології: що було б, якби сьогоднішні доморощені олігархи, такі як, скажімо, Фірташ, чи Пінчук (а ми ще додамо: Ахметов і Коломойський), вболівали за Україну та її народ так само, як це робив упродовж всього життя Євген Чикаленко?..

Колись сказане видатним українським меценатом «Україну треба любити не лише до глибини душі, а й до глибини своїх кишень…» жодним чином не стосується згаданих вітчизняних товстосумів, їхніх діянь, спрямованих, у першу чергу, на особисте збагачення і виведення з-під оподаткування якомога більше власних активів. Чикаленко, не прагнучи утвердитись у політиці, хоча, як наголошує Горобець, мав на це повне моральне право і громадський авторитет. На відміну від тодішнього українського політикуму, наділеного владними повноваженнями, Росію сприймав як віковічного ворога України, тому завжди категорично висловлювався на адресу північного сусіда: «Німці нам не страшні; кацапи страшніші, але не через те, що вони нас обрусять: коли не обрусили нас за 250 років, то не зможуть обрусити й далі. Вони страшніші Україні своєю некультурністю: під московським пануванням наш народ не розвинувся, а понизився культурно, навіть став менш грамотним». Пророчі слова, сказані ще задовго до того, як почнуться репресії, голодомори, русифікація, і, що найстрашніше, з’являться мільйонні людські жертви у результаті диявольської політики, втіленої у життя Московією.

Слідом за Чикаленком автор зі сторінок своєї книги подає цілу плеяду українських достойників, які віддавали свої помисли і власне життя заради утвердження української ідеї («Чому вони так мало прожили, лише 47 літ? Короткий вік Великих Українців»). Великими українцями Олександр Горобець вважає Тараса Шевченка, Василя Стуса, Симона Петлюру, Бориса Грінченка, Миколу Зерова, Олексу Коваленка, Василя Різниченка. Всім їм доля справді, за мірками біологічного віку пересічної людини, відвела зовсім небагато, але яка величезна вага зробленого ними для нації! Торкаючись творчого спадку Великого Кобзаря, із понад 237 віршів і поем Горобець виокремлює ті, що стосуються національно-визвольної боротьби українського (і не тільки) народу з колонізаторами-московитами, заповіти і настанови для прийдешніх поколінь українців, які мають усвідомити рівень відповідальності у цій священній війні, що триває навіть у наш час з вини біснуватого путіна. Василь Стус своїм життєвим чином показав затурканому марксистсько-ленінською ідеологією обивателю, що немає більшої цінності на земній кулі, аніж щира любов до рідної землі, заради якої варто боротися, а якщо треба, то і вмерти. Власне, поет це продемонстрував, поклавши власне життя на олтар служіння Батьківщині. Симон Петлюра, на думку автора, є найяскравішою особистістю за останню столітню історію українського державотворення. Він уособлював нескореність української нації перед поневолювачами різного ґатунку, тому для Кремля становив не уявну, а реальну загрозу, відтак за завданням Москви був убитий агентом Самуїлом Шварцбардом навесні 1926 року. Мало хто знає, але ім’я убивці присвоєне одній з вулиць Тель-Авіва, що викликало обурення у Горобця під час відвідин ним столиці Ізраїлю. Чесно кажучи, важко зрозуміти владу цієї близькосхідної країни, що наважилась прославляти терориста, московського агента-вбивцю Головного отамана військ УНР. Щодо згадуваних у публікації філолога Бориса Грінченка, поета Миколи Зерова, письменника Олекси Коваленка й історика Василя Різниченка, то всі вони, крім Грінченка, котрий плекав українськість у царській Росії, стали жертвами репресивної машини радянської держави в 20-30-х роках, бо, на переконання автора, стояли на сторожі національної самоідентифікації, відкидали нав’язану силою асиміляцію, викривали злочинну суть однопартійної політичної системи. Саме тому ці люди заслуговують на всенародну шану.

Тема винищення української еліти в страшні часи сталінського терору присутня і в наступній новелі з дещо інтригуючою і загадковою назвою («Смертний вирок в обмін на… метелики. За чим приїхав до Києва суддя-вбивця?»). Олександр Горобець тут дослідив фатальну роль першого секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і заступника голови Верховного Суду СРСР Василя Ульріха у незаконній розправі над 39-ма представниками української творчої інтелігенції грудневої пори 1934 року, прив’язавши вчинене беззаконня до помсти за вбивство Кірова. Аби заманити до себе сановного вершителя доль людських для участі у судовому процесі, Косіор, знаючи про слабкість Ульріха до колекціонування рідкісних комах, сказав тому про рідкісний екземпляр метелика з колекції, конфіскованої під час обшуку в одного з арештованих. Все склалося саме так, як задумав Косіор. Вже 16 грудня 1934 року за безпосередньої участі Ульріха засудили до розстрілу групу письменників, літературних критиків, мистецтвознавців, публіцистів, митців, серед яких були: Тарас та Іван Крушельницькі, Кость Буревій, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Михайло Лебединець… Ульріх, підігравши Косіору, як дізнається читач з твору, поїхав до Москви з колекцією метеликів, а його візаві залишився у Києві, щоправда, ненадовго. Через чотири роки після описуваних подій його заарештували, піддали нелюдським тортурам, а щоб вибити зізнання зґвалтували неповнолітню доньку в його присутності, а потім розстріляли.

Здатність автора зачепити тонкі душевні струни, викликати гаму емоцій після прочитання ним написаного, ‑ одна з важливих рис його професійної майстерності. Це повною мірою стосується документальної новели, що вийшла з-під пера письменника в час російсько-української війни («Журавель, над яким плакали зорі»). Сюжет розгортається навколо одного з тисячі подібних епізодів нинішньої кривавої бійні, де наші воїни буває гинуть через фатальний збіг обставин. Саме це трапилось і з сержантом-розвідником Ярославом Журавлем на Донбасі, який, виручаючи пораненого командира, сам наразився на ворожі кулі і з невідомих причин не був вчасно евакуйований з поля бою. Як пише автор, Ярослав помирав три доби під пекучим сонцем вдень і холодними зорями вночі, а вищі командні чини, по суті, не спромоглися зробили щось путнього для того, щоб врятувати бійця. Дещо дисонансом у тексті прозвучала під кінець поезія Свєтлова, адже написана вона мовою ворога. Так і кортить запропонувати Олександру Горобцю альтернативні поетичні рядки (замість: «Он еще вздохнет, застонет еле, Повернется на бок и умрет…» рідне, українське, тичининське: «Як упав же він з коня та й на білий сніг. ‑ Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг»).

Заради об’єктивності, зазначимо, що окремі документальні новели за своїм змістом дещо випадають з книжки, а насамперед ті, в яких йдеться про перші юнацькі захоплення протилежною статтю («Любили хлопці дівчат»), застілля з напоями і стравами із занадто детальним описом їх приготування («Балада про «криве м’ясо»), необліковану з колгоспного поля сільгосппродукцію («Веселі комуністичні помідори»), «подвиги» і «звершення» засудженого американським судом колишнього прем’єр-міністра, включеного міжнародною організацією Трансперенсі Інтернешнл до десятки найкорумпованіших державних діячів світу («Як Павло Лазаренко «сватав» мене на пост міністра інформації України і що з того вийшло»).

Водночас книжка «Не проспімо, браття, волю» Олександра Горобця читається на одному диханні, вражає його віртуозним володінням пером, відкриває призабуті сторінки нашої історії, звеличуючи справжніх, а не дутих національних героїв, якими б міг пишатися будь-який народ на всіх континентах землі.

***

Електронна версія книги Олександра Горобця тут - https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Ne_prospimo_brattia...?