Народився красивим...

Якщо зізнатися чесно, то давно вже очікую на цей день 9 липня 2924 року. Тому, що цієї доби виповнюється пів віку моєму першаку – сину Тарасу. А зайшло це святе число нині я, сам себе не пізнаю: чомусь явно не поспішаю потелефонувати сину. Наче хто утримує… Потім нарешті зрозумів. І сам собі не зізнаюся, набрати з вітаннями сина хочу після 13-ої години. Сказати, щоб було по обідній перерві. Чому?

Тоді, 9 липня 1974-го, я працював у редакції районної газети в Шаргороді на Вінниччині. Приміщення видавничого дому знаходилося в центрі старого єврейського містечка. Тут нещодавно відновився після чергових пертурбацій районний центр. Редакція знаходилась на головній вулиці селища. Якщо вийти з газетярського пристанища і взяти ліворуч, то обідньої пори це означає, що всі прямують до містечкової «Чайної». Як відбувалися обіди у райцентрі тієї пори я описав у своїй книзі «Під рясними вишнями», читайте тут — https://shron1.chtyvo.org.ua/Horobets_Oleksandr/Pid_riasnymy_vyshniamy.pdf?PHPSESSID=ob0me528i6htjlf1q3k6ig6fj3

Шукайте на сторінці 185 цього твору оповідку, озаглавлену ‘’Шніцель із Шаргорода, вуджина з Тульчина’’.

Так ось, після 13-ої години, по обіді, 9 липня 1974 року я вийшов з редакції, перейшов вулицю, опинився на тротуарі під височенною глухою стіною райвідділу внутрішніх справ, казали, що з протилежного боку того застінку розміщався похмурий слідчий ізолятор, і пішов донизу, у бік мрійливих під плакучими вербами річечок Мурашка та Ковбасна, у напрямку годівниці, з вивіскою ‘’Чайна’’. Людей на вулиці було просто таки багато. І ось тоді, коли я вже був на відстані метрів із 250 від редакції, на поріг приміщення вискочив високий чоловік, зростом сантиметрів із 192, у темних рогових окулярах і враз що є сили закричав на все своє лужене горло, позаяк роками вів він усі концерти в районному будинку культури, завжди ‘’косив’’ під московсько Левітана. І тут зіграв під його:

— Сашку, Сашку! — почули всі його розкотистий бас. Дехто аж завмер на місці. — Щойно зателефонували з лікарні Джурина. У тебе народився син! Вагою п’ять кілограмів...Так що твій сухий шніцель у Пальтіна відміняється…

Я оглянувся, зупинився. Із здивуванням, ошелешений і приголомшений водночас. У дверях редакції вже зібралися всі, хто на той час знаходився у приміщенні. Розвеселі й галасливі хлопці й дівчата враз зааплодували. І всі, хто цієї пори знаходився на вулиці, хто почув громогласну новину підхопили їхні бурхливі овації. ‘’Ого, — подумалось, — як на концерті у будинку культури райцентру…''

Ми удвох із Тарасом одразу після закінченя ним столичної школи

— Гони могарича, батьку! — хтось вигукнув з вулиці і ця мене нова житейська посада приємно облила неначе окропом.

Стільки літ проминуло відтоді, а я й по нині, через пів століття пам’ятаю, як мене зненацька немовби струсонула, током пронизала ця неймовірна новина, все єство пройняв струмінь якогось дивацтва, непевності, неймовірного захоплення: я відчував, як моє обличчя немовби саме собою розширилося, задерев’яніло. Мені гостро захотілося, чи то сміятися, чи плакати. На очі накотилися крупні горошини сліз. Я потайки, звичайно ж, просив у Господа Бога сина і він мені його подарував. Що тут сказати, це були сльози радощів і натхнення. Доведи, Всевишній Учителю, кожного до цього стану приємного напів стресу, коли хочеться танцювати посередині вулиці…

—-Який же ж богатир, аж п’ять кілограмів вагою вродився, -— весело зойкнула якась жіночка з натовпу. — Треба Богданом назвати…

Я в одну мить позабув про нашпигований хлібом, від того хрусткий на зубах підсушений шніцель у совковій богодільні галасливого товариша Пальтіна, чоловічка зі збільшувальними скельцями замість окулярів, тут треба було думати про те, як накрити поляну для газетярського товариства, коли у всіх магазинах світилися стерильно чисті прилавки, хоч шаром покоти… Усякі ж делікатеси ховалися під прилавками і по домівках усякого роду ділків товарного ринку, які за свій товар, зрозуміло ж, дерли зі споживачів втридорога. І що тут було вдіяти, мені за сина треба було виставляти серйозний могарич, тому мене цікавила не ціна, а товар перед громадою. А мої тодішні колеги, збившись невеличким натовпом біля вхідних дверей редакції, виглядаючи на вулицю весело гомоніли і радісно потирали руки, потішно шмигали носами у передчутті несподіваної, але так бажаної п’янки за рахунок колеги, що виявився з приплодом…

Олександр Горобець, письменник.