Найміть нас пообідати

Тонкощі життя

Війна — не війна, а обідати треба. Позаяк їжа — ідеальний будівельний матеріал нашого життя і джерело енергії людини.

Для нормального збалансованого харчування нам, свідчить медицина, потрібно на добу в середньому 800 грамів їства (без води) і, власне, 2000 грамів самої Н2О. Але дуже важливо, де то, в якому місці, за яких обставин спожито. В якій атмосфері, за якого антуражу. Та як приготовлено. До столу подано…
От нещодавно з фронту приїздив у відпустку мій родич, старший лейтенант, командир чоти з передової на фронті. Розповідав, що в його взводі, який він отримав під свою команду ще в лютому цього року, виявився з виду чоловік-інвалід. Коли вперше побачив, зізнається свояк, мимоволі подумав: «І як ті військові комісари на місцях добирають людей для служби? Цьому фронтовику не в строю ходити, а в інвалідному візку, даруйте, кататися треба… У нього явно нелади з рухомим механізмом. А от на загальних зборах призначили його кухарем — сам, власне, напросився… Боже ж ти мій, що він на кухні витворяє. У польових, спартанських умовах. Такі страви в одну мить готує, що і найдорожчі ресторани на них би неодмінно спокусилися б… Перекупили б собі такого ладного фахівця...»
Усе спокійно було аж до того часу, поки чоту мого родича не відвідала військова комісія, котра приймала оборонний об’єкт взводу, споруджений самими оборонцями — траншеї, ходи сполучення, бліндажі, командний пункт, тощо. Сказати б, фортифікаційні споруди оборонного сектора. І ось диво, об'єкти пани перевіряючі належно атестували, достойну оцінку виставили, кляті орки і з свого бісового боку також, обстрілюючи об'єкти без будь-яких уражень нашого особового складу теж довели високі гарантії дій особового складу взводу в будівництві об'єкту, а висновок учинився один. Знаєте який? З чоти належить забрати, так би мовити, висунути на підвищення в полковій субординації лише одного бійця — кухаря взводу тероборони. Щоб, зрозуміло ж, надалі готував делікатеси виключно для… фронтового начальства…
Бої боями, виходить, а верх завжди бере логіка ситого обіду. Зрозуміло ж, для начальства...
Тим часом під завісу цьогорічного золотолистого жовтня ми з дружиною потрапили під запрошення ще одних родичів на званний обід. Аби, відклавши всі справи і турботи, на годину-другу, за файним столом, просто-таки побачитися, усміхнутися одні одним, заглянути одні одним в очі, теплими словами обмінятися, тим самим заявити, що ми живі та здорові, що не зважаючи ні на що залишаємося в строю українців… Бо на перекір страхіттям війни, життя все-таки продовжується.
А тут і дзвінок з далекого і глибокого бойового окопу до мене долетів від родича-фронтовика. Я, до речі, повсякчас намагаюся підтримати морально свого молодого чотного. На війну мене не беруть за віком, навіть прес-секретарем чи хоч би до будь-якої фронтової газети, як настирливо просився, (ех, пані Маляр, мила Ганно Василівно, навіть ви тут не посприяли!), то вряди-годи передаю племіннику книги, свіжі публікації, аби він як командир взводу мав звідки інформації почерпнути для підтримки морального духу своїх людей…
А пан старший лейтенант веселий цього разу, сміючись, каже мені:
—Пригадуєте, якось я вам розповідав, про нашого взводного кухаря, якого забрали делікатеси для начальства готувати… Мої хлопці чолобитного листа командиру бригади накатали. І вчора наш Петрович знову прибув у розпорядження нашого взводу. Усіх просто розцілував, бо каже, що геть замучився щоранку готувати яйця-пашот для начальства. (Дехто з старшин, відмічу у дужках, став замовляти і яйця Бенедикт та яйця по-флорентійськи, що вимагають особливої кулінарної майстерності у приготуванні). Наші ж хлопці скромні та невибагливі. Але борщ має бути такий, як колись коштував його сам Іван Мазепа… Не нижче. За такої кашообозної підтримки і ворога легше бити…
На фото: Ми з моєю дружиною Ольгою Іванівною в гостях у рідні…

Олександр Горобець, письменник.


Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Про світло в хаті і чи справді за бідних платять багаті

субота, 19 листопад 2022, 9:47

Не надумані гримаси сьогодення. Напевне, тут нам таки справді повезло. Позаяк, знайшли таку в Україні місцинку (Слава Богу!), похвалюся, де нинішньої осені ще жодного живого разу не вимикалася її величність електрика. Світи скільки хочеш, куди хочеш… Т...

Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

понеділок, 7 листопад 2022, 18:58

55 років тому. Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.