Для нормального збалансованого харчування нам, свідчить медицина, потрібно на добу в середньому 800 грамів їства (без води) і, власне, 2000 грамів самої Н2О. Але дуже важливо, де то, в якому місці, за яких обставин спожито. В якій атмосфері, за якого антуражу. Та як приготовлено. До столу подано…
От нещодавно з фронту приїздив у
відпустку мій родич, старший лейтенант, командир чоти з передової на фронті. Розповідав, що в його взводі, який він отримав під свою команду ще в лютому цього року, виявився з виду чоловік-інвалід. Коли вперше побачив, зізнається свояк, мимоволі подумав: «І як ті військові комісари на місцях добирають людей для служби? Цьому фронтовику не в строю ходити, а в інвалідному візку, даруйте, кататися треба… У нього явно нелади з рухомим механізмом. А от на загальних зборах призначили його кухарем — сам, власне, напросився… Боже ж ти мій, що він на кухні витворяє. У польових, спартанських умовах. Такі страви в одну мить готує, що і найдорожчі ресторани на них би неодмінно спокусилися б… Перекупили б собі такого ладного фахівця...»
Усе спокійно було аж до того часу, поки чоту мого родича не відвідала військова комісія, котра приймала оборонний об’єкт взводу, споруджений самими оборонцями — траншеї, ходи сполучення, бліндажі, командний пункт, тощо. Сказати б, фортифікаційні споруди оборонного сектора. І ось диво, об'єкти пани перевіряючі належно атестували, достойну оцінку виставили, кляті орки і з свого бісового боку також, обстрілюючи об'єкти без будь-яких уражень нашого особового складу теж довели високі гарантії дій особового складу взводу в будівництві об'єкту, а висновок учинився один. Знаєте який? З чоти належить забрати, так би мовити, висунути на підвищення в полковій субординації лише одного бійця — кухаря взводу тероборони. Щоб, зрозуміло ж, надалі готував делікатеси виключно для… фронтового начальства…
Бої боями, виходить, а верх завжди бере логіка ситого обіду. Зрозуміло ж, для начальства...
Тим часом під завісу цьогорічного золотолистого жовтня ми з дружиною потрапили під запрошення ще одних родичів на званний обід. Аби, відклавши всі справи і турботи, на годину-другу, за файним столом, просто-таки побачитися, усміхнутися одні одним, заглянути одні одним в очі, теплими словами обмінятися, тим самим заявити, що ми живі та здорові, що не зважаючи ні на що залишаємося в строю українців… Бо на перекір страхіттям війни, життя все-таки продовжується.
А тут і дзвінок з далекого і глибокого бойового окопу до мене долетів від родича-фронтовика. Я, до речі, повсякчас намагаюся підтримати морально свого молодого чотного. На війну мене не беруть за віком, навіть прес-секретарем чи хоч би до будь-якої фронтової газети, як настирливо просився, (ех, пані Маляр, мила Ганно Василівно, навіть ви тут не посприяли!), то вряди-годи передаю племіннику книги, свіжі публікації, аби він як командир взводу мав звідки інформації почерпнути для підтримки морального духу своїх людей…
А пан старший лейтенант веселий цього разу, сміючись, каже мені:
—Пригадуєте, якось я вам розповідав, про нашого взводного кухаря, якого забрали делікатеси для начальства готувати… Мої хлопці чолобитного листа командиру бригади накатали. І вчора наш Петрович знову прибув у розпорядження нашого взводу. Усіх просто розцілував, бо каже, що геть замучився щоранку готувати яйця-пашот для начальства. (Дехто з старшин, відмічу у дужках, став замовляти і яйця Бенедикт та яйця по-флорентійськи, що вимагають особливої кулінарної майстерності у приготуванні). Наші ж хлопці скромні та невибагливі. Але борщ має бути такий, як колись коштував його сам Іван Мазепа… Не нижче. За такої кашообозної підтримки і ворога легше бити…
