Загін Полтавця, який "вгамував" зірваний реактор

Тридцять чотири роки тому українські шахтарі, під командуванням Віктора Івановича Полтавця, проклали 170-метровий тунель під пошкоджений четвертий блок реактора Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС), обладнали дублюючий фундамент. Торік у день професійного свята ліквідаторів трагедії Віктора Івановича не привітав ніхто. Я хочу, щоб ми з вами, друзі, сьогодні зламали цю погану ідею забувати про тих, хто врятував планету…

РЯТУВАЛЬНІ РОБОТИ ПІД РЕКАТОРОМ ТРИВАЛИ ПО 24 ГОДИНИ НА ДОБУ

Велике щастя зустріти в житті добру, надійну, щиру людину. Бог мене рясно обдарував такими миттєвостями, бо подібних милостивців на моїх стежках-дорогах випало чимало. Але до числа найближчих доброчинців я завжди відношу одну людину – Віктора Івановича ПОЛТАВЦЯ.

Звичайно, що багатьом українцям це ім’я добре відоме. Віктор Іванович двічі в історії України був міністром вугільної промисловості України, останній раз з 2007-го по 2010 рік.

Загалом, я переконаний, що це найбільш удатний фахівець

героїчної гірничої справи нашої держави. Не дарма в останній раз на пост очільника вугільнодобувного комплексу його призначили в... 72 роки. І не зважаючи на те, що випало йому галуззю вдруге кермувати у період пекучого світового фінансово-економічного колапсу, видобуток вугілля в Україні відчутно зріс. Тоді вперше було запроваджено відкриті торги гірників готовою продукцією, вугільна галузь, яка все життя потребувала величезних дотацій з держбюджету, готувалася виходити навіть на самоокупність. І це, повірте, не передноворічний жарт. Просто, до управління гірничим комплексом України прийшов справжній фахівець, достойний господар. Він прибрав усі важелі управління добувним комплексом в одні, вмілі руки…

Одначе, за Віктора Івановича нині я згадав не тому, щоб похвалити за минулий видобуток палива в мирну пору. А через те, що 14 грудня в нашій Незалежній державі щорічно відзначається особлива дата – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії, рятувальників Чорнобильській АЕС. А Віктор Іванович до цього має безпосереднє відношення. Либонь, найбільше в Україні.

Тридцять чотири роки тому, в травні 1986-го, після того, коли сталася жахлива й трагічна катастрофа на атомній станції, тодішнього заступника міністра вугільної промисловості УРСР В. І. Полтавця призначили керівником зведеного загону шахтарів, перед якими поставили надзвичайно важливе завдання – фактично врятувати життя в нашому регіоні, а, вірогідно, й на всьому континенті, від можливого витоку радіації з пошкодженого реактора. Гірники мали завдання прокласти тунель під зруйнований четвертий блок ЧАЕС, облаштувати під ним дублюючий захисний фундамент. Він мав складатися з бетонного поясу, чи краще б сказати охолоджуючої подушки, розмірами 30х30 метрів і висотою 2,4 метри, із заведенням в нього охолоджуючих речовин, як, приміром, рідкий азот, вода, тощо. Ця захисна, монолітна твердь мала конкретне призначення – недопустити можливого витікання смертельного розчину з реактора і перешкодити ймовірність потрапляння його до Бучанського водоносного горизонту, що могло наяву сотворити смертельну загрозу для всього живого на сотні і тисячі кілометрів довкруги.

Перший загін із чотирьохсот прохідників Віктор Іванович вишикував 2 травня 1986 року. Змалював перед людьми усю трагічність ситуації, визначив можливі ризики, попередив про обережність здійснення усіх оперативних дій. Розподілив людей по восьми цілодобових змінах, які мали працювати за вахтовим методом безперервно.

При цьому попередив: ті, хто приступає до роботи, повинні трудитися швидко і високоякісно впродовж своїх трьох ударних годин на добу. Хто, можливо, втомиться, його тут же підмінять у забої. Головне – вчасно подати сигнал про власну втрату сил. На його місце стануть інші. Важливо, щоб робилося це блискавично, без найменшої затримки процесу: час справді був на вагу золота чи, можливо, навіть на вагу платини...

Проходка здійснювалася відбійними молотками, зачистка, вантаження ґрунту до вагонеток, відвезення їх, розвантаження на поверхні – виключно вручну. Не можна допустити жодної секунди простою ні вдень, ні вночі. Жодної! Тільки це може врятувати і ситуацію, і ПЛАНЕТУ!

Тунель, на глибині 8-10 метрів від поверхні ґрунту прокладали заввишки 2,15 метра на відстань 170 метрів. Там належало змонтувати охолоджувальний захисний пояс-подушку, куди належало, завдяки трубопроводам, закачати 2 550 кубометрів бетону...

– У середині травня 1976-го, – згадує Віктор Іванович, – на об’єкті склалася така ситуація. Наш виробничий майданчик нагадував чимось справжній людський мурашник. Тут цілодобово трудилося уже до півтори тисячі шахтарів. В основному це були добровольці з українського Донбасу і Львівсько-Волинського вугільного басейну. Прибували позмінно й уральці, гірники з Караганди, Підмосков’я. Для всіх існувало одне залізне правило – відпрацював у змінах п'ятнадцять діб, відправляйся відпочивати. Було, щоправда, чимало бажаючих залишатись у змінах ще на тиждень-два, я цього не допустив ні разу. Забороняли медики...

Це правда, що ми зустрілися з таким масовим героїзмом, його нині не описати, –продовжує розповідь В.І. Полтавець. – Люди розуміли, що вони рятують Європу і світ від реальної загрози радіоактивного забруднення. І викладалися під землею сповна. За добу, відтак, просувалися, залежно від ґрунту, на 10-14 метрів. Тунель тут же одягалася в надійні залізобетонні шати. А 24 червня 1986 року я вже доповідав і союзному, і українському урядам – завдання з попередження можливого прориву радіоактивної маси з пошкодженого четвертого блоку аварійної АЕС успішно виконано! Шахтарі перекрили загрозу проникнення радіації в водоносні горизонти регіону, які могли б потрапити в Дніпро, Чорне та Середземне моря, до світового океану…

Цікавлюся у Віктора Івановича, чи будь-коли доводилося йому хоча б частково збирати свій героїчний загін потім, після ліквідації аварії на АЕС.

– У Донецьку, – пояснює він, – був споруджений пам’ятний знак з нагоди вшанування шахтарів-ліквідаторів, прохідників тунелю під четвертий аварійний блок атомної станції. По-первах, у цей день – 14 грудня, ми, учасники того героїчного прохідницького десанту, щорічно збиралися там, у колишній шахтарській столиці України. Звичайно, приїздили на скромні торжества ті, хто міг, кому дозволяли здоров’я і час. Але, як я помітив, з кожним роком цих людей ставало помітно менше й менше. А ось впродовж останніх семи років, з відомих причин, таких врочистостей не відбувається. Я з нетерпінням чекаю на ту щасливу пору, коли на нашу землю повернеться довгоочікуваний мир… Ось тоді, можливо, мені вдасться зібрати, хоч би у Києві, живих учасників героїчного нашого рятівного «підкопу» під аварійний реактор. Це були справжні герої і вони у віках матимуть право на славу і пошану…

– Вікторе Івановичу! – кажу. - А сьогодні, скажіть, будь ласка, в День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на АЕС до вас, одного з головних рятувальників планети, як ви гадаєте, будь-хто з керівників держави, уряду, відповідного міністерства, відомства зателефонує, привітає з цією датою? Як ви можете спрогнозувати це, виходячи з досвіду попередніх років?

– Ви, напевне, жартуєте, - дещо знітившись, відповідає пан Полтавець. – Ви, чесно кажучи, перший, і, мабуть, єдиний згадали про цю подію, відшукали мене... Жаль, звичайно, що про нас так швидко забули. Але ми ще живі… Хотів би щоб про гірників, учасників рятувальної у найнебезпечнішому місці зруйнованої АЕС пам’ятали люди. Шахтарі цього достойні…

Друзі! Прошу вас: не вподобайтесь до нашої нікчемної влади, щиро й сердечно привітайте з Днем героїчних ліквідаторів аварії на ЧАЕС, насамперед, і В. І. Полтавця, головну людину, яка своїми винятково вмілими організаторськими здібностями, відмінними командирськими якостями відвернула загрозу забруднення радіацієї водного горизонту України і всієї планети.