Мурафа прощається з єпископом Бернацьким

Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за світи єпископ цієї знаної і шанованої в державі церкви, людина близька до Папи Римського, виходець із наших багатих і благодатних країв єпископ Броніслав Бернацький (пол. Bronisław Bernacki; 30 вересня 1944, с. Мурафа — 12 листопада 2024, Вінниця) — римо-католицький духівник, єпископ Одесько-Сімферопольської дієцезії (2002—2020). Похорони святого отця відбудуться у прийдешній вівторок, 19 листопада ц.р. у його рідному селі Мурафа Жмеринського району.

Так уже сталося в житті, що мені практично зблизька довелося спостерігати за життям і діяльністю одного з надійних стовпів римо-католицької церкви в регіоні. І тому нині є про що тут сказати.

Броніслав Бернацький народився в селі Мурафа, унікальному населеному пункті Поділля, яке відзначається тим, що в ньому мешкає величезна громада католиків. До його складу входить три крупні поселення – Клекотина, в радянські часи – якимись лизоблюдами вигадане Жданово (чого, якого дива? Ще й колгосп назвали імені Жданова — справжні ідіоти), котре в пору відновлення Незалежності повернулося до давньої своєї назви – Мурафа, і село Слобода-Мурафська. Сказати б, величезний конгломерат працьовитих і надзвичайно порядних людей. Замало не в кожному дворі завжди тут мешкало по 5-10 дітей. Не зважаючи на перестороги комуністів і зрадянщених педагогічних колективів і старші покоління мешканців Мурафи, а особливо молодь, завжди горнулися до тутешнього костьолу, який гордо возвишається на подільському пагорбі ще з вісімнадцятого століття й по нині. Незалежно від того, які б соціальні вітри проносилися над краєм.

У шістнадцять літ після школи прийшов я працювати до редакції районної газети в Шаргороді, за 12 км від Мурафи, було це у кінці шістдесятих років минулого століття, але й по нині добре пам’ятаю ту нараду в райкомі партії, коли секретар РК КПУ Антоніна Чепелюк не своїм голосом верещала на директора школи з Мурафи. Мовляв, їй персонально повідомили з самої Москви, що нинішньої осені до Ризької духовної семінарії поступив на навчання хлопчина з знаменитого нашого села.

—Так що незабаром очікуйте нового ксьондза, — зробила невтішний висновок. — Тільки цього нам не вистачало…

Розгублений директор школи тремтячими руками розгортав якісь свої записи, буквально зі сльозами на очах виправдовувався:

—Ми добре знаємо цю ситуацію. Але тут, знаєте Антоніно Пилипівно, виникла така не проста проблема: Броник Бернацький виріс у глибоко релігійній сім’ї. Уже в тринадцять років, не зважаючи на всі способи впливу на нього з боку вчителів, сільського партактиву, пішов у публічну прислугу до священика костьолу. І не зважаючи на всі перешкоди, які ми чинили йому, все-таки виїхав із села до Риги, подав документи до духовної семінарії. Спецслужби два роки блокували йому вступ на навчання. Він трудився муляром і штукатуром на будовах Прибалтики, а на третій рік таки став студентом семінарії… Надзвичайно напористий і цілеспрямований молодий чоловік…

Бачив я, як через якийсь час Мурафа приймала першого свого дипломованого святого отця, коли пан Броніслав повернувся після навчання до рідного села. Тисячі людей звідусіль йшли і йшли до костьолу, де Броніслав Бернацький вперше виступив зі святого амвона. Для людей це було величезне свято. Сталінська радянська влада перед тим влаштувала справжній погром в католицькій церкві. Ті священики, яким наперекір владі вдалося вижити на Колимі, Далекій Півночі, ще залишалися у в’язницях, а тут уже прийшло нове поповнення. Високоосвічене, комунікабельне. Прихожани, всі як один підписалися під чолобитним проханням до уповноваженого з релігійних культів: призначити випускника семінарії Б. Бернацького ксьондзом у Мурафі.

Ця заздрісна одностайність якраз найбільше і злякала тих, хто сидів тоді у райкомах і обкомах. Вони добре уяснили, що цей грамотний святий отець, який уміло володіє масами, вміє кількома словами підняти на революцію селян може стати загрозою всій комуністичній мошкарі. Панові Бернацькому відмовляють у призначені на парафію. Тим паче в рідному селі. Беруть його, сказати б, на витримку. Мовляв, юначе, не поспішайте до роботи. Відпочиньте, зосередьтесь. А ми старанно пошукаємо для вас достойну парафію…

І аж нарешті отець Бернацький отримав призначення. Направили його ксьондзом у місто Бар, до районного центру на заході Вінниччини.

Щоб познайомитись, представитись зайшов до райвиконкому, до райкому партії. Високий, статний, інтелігентно зодягнений, із орлиним поглядом ділової, знаючої собі і іншим ціну людини. Керівники району в ньому на льоту вловили достойну харизму. Запропонували: а, можливо, б ви пішли до нас попрацювали директором найбільшого в області плодоконсервного комбінату. Там величезний колектив. Туди якраз потрібен такий, як ви серйозний і відповідальний керівник…»

Веселе було новосілля.

Саме в ті роки мене переводять на роботу з районної до обласної газети. 1977-го я працюю власкором газети «Вінницька правда» по Жмеринській групі районів. До його складу входить і означений Бар. В одному із старих журналістських блокнотів знаходжу зжовклий від часу запис: «Був у костьолі. Людей тьма — тьмуща. Всі йдуть побачити і послухати нового ксьондза, випускника Ризької духовної академії Броніслава Бернадського. А він і справді істинній красень. Атлетичного зросту. Широкоплечий. Коли говорить, здається, що все довкруги замовкає. Вельми вміло пропагує людинолюбство, гуманізм, взаємну повагу, націлює людей на те, щоб вчасно зібрати урожай цукрових буряків у полі, до дощів…»

Думаю: чим, скажіть, не помічник владі?

Єпископ Римо-Католицької церкви Броніслав Бернацький.

А що ж влада?

Скривати не буду. Якось зустрічаюся в Бару з другим секретарем райкому партії. Амбітний чолов’яга. Відає пропагандою і агітацією, на цій брудній штуці вже не одні зуби стесав. От він і каже мені:

—Тут у нас з’явився новий ксьондз, ну, такий же, знаєте, завзятий і капосний чоловік, якби міг, то, напевне б, каменя на камені не залишив від нашої влади. Народом колотить, з рукава неголосно закликає до непокори…

—Та ні, — відповідаю, — сам на проповіді чув, як він просив усіх селян шукати гумові чоботи, дощовики, йти в поле вирвати врожай солодких коренів… щоб не пропав…

—Це він на люди таке каже…

—А ви що й до душі заглядали? — запитую.

Мій візаві не розгубився і каже:

—А знаєте, яка в нього душа? Ксьондзам, відповідно до

радянського законодавства забороняється проводи будь-які агітаційні заходи серед молоді. А він, коли не погляньте, окружає себе юнаками і юнками…

— Напевне, хлопцям і дівчатам цікаво з ним, — висловлюю припущення…

—Та ні. Беріть вище. Так краще можна розгледіти гарних дівчат…

—Ви хочете сказати? — мовлю розважливо, а сам від здивування аж відкрив рота, навіщо, думаю, цим компартійним лисам ця брудна полуничка?…

—Ми напишемо вам листа про походеньки пана ксьондза, а ви, товаришу кореспондент, опублікуйте його, — прилітає до мене несподівано замурзана пропозиція…

Я поміркував і відповідаю партійному функціонеру:

—Ні, такий допис мені не потрібен. Я візьму від вас лише статтю про антиморальні вчинки святого отця, якщо ви про це напишете персонально, і весь текст завірите в нотаріуса. Ви ж розумієте, що існує кримінальна відповідальність за наклеп…

Через декілька днів мені зателефонував редактор газети Володимир Якович Орлик, вперше за два моїх роки роботи в обласній газеті. До речі, дуже чесний і принциповий чоловік. Повідомив: мовляв, на тебе скаржиться секретар райкому партії з Бару, що ти не хочеш допомагати райкомівцям когось там вивести на чисту воду. Довелося розповісти все, як є. А виходило, що головний ідеолог району вирішив розправитись зі своїм політичним ворогом нашими, газетярів, руками. Я підкреслив: якщо має факти і докази аморального вчинку культової особи — нехай викладе на папері. Та так, щоб потім не можна було відмовитись від своїх слів…

Думаю, що ви, пані й панове, здогадуєтесь, що сказав мені редактор. А прізвище партійного діяча я не називаю тільки тому, що його вже давно немає в живих…

І тому мені нині перед відкритою могилою єпіскопа нехай і не моєї рідної церкви, а римо-католиків, яких також глибоко поважаю, легко і вільно дихається, бо я не згрішив щодо його в темні часи комуністичного мракобісся. Знаю, що продажна гебельсівська партійна пропаганда на ксьондза із Бару, який прослужив на цьому посту аж 23 (!) роки в райцентрі, вчиняла не один замах. Але він вистояв.

Пан Бернацький одночасно із Баром , обслуговував парафії в костьолах Чернівців (до недавнього районний центр на Вінниччині), Мурафі, Жмеринці, Малій Деребчинці та інших. Був головним вікарієм Кам’янець-Подільської дієцезії.

4 травня 2002 року Святий Престол оголосив про створення Одесько-Сімферопольської дієцезії, до складу якої увійшли Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кіровоградська області. Броніслав Бернацький був призначений єпископом новоствореного дієцезії. 4 липня 2002 року в Кам'янець-Подільському возведений у єпископський сан. Зведення на кафедру відбулося 13 липня 2002 року. Своїм єпископським девізом владика Бернацький обрав слова «Через Марію до Ісуса».

Від 18 лютого 2020 — 12 листопада 2024 служив і проживав у своїй рідній парафії в селі Мурафа, Вінницької області — у парафії НЗПДМ, під титулом Санктуарій Матері Божої Мураховської.

Помер у вінницькій лікарні 12 листопада 2024 року. Буде захоронений в рідному селі Мурафа Вінницької області.

Олександр Горобець, письменник.