Якою мовою пишуть свої твори сучасні письменники

Що тут скривати: після багатомісячної напруги з написання нового претензійного роману, майже безуспішному пошуку коштів на видання його в народі, позаяк, люд через війну, страждання й горе в багатьох сім’ях геть збіднів, озлиднів, торбина з коштами на новодрук залишилася майже напів порожньою. Щоб усе-таки нарешті зблиснув мій свіжий томик бірюзовою ласкою перед очима багатьох, обвіяв не лише самого автора свіжим запахом поліграфічної фарби, вдарив я лихом об поли кафтана: продав приватне авто, за кермом якого загалом провів понад 34 роки, казково розбагатів зненацька. Став, як новоявлений олігарх, із барського плеча закидати відомі й знані бібліотеки, в тому числі й далекі сільські, хутірські книгозбірні моєю неповторною ’’Монастирською пралею’’. Відтак, тепер замало не кожного дня приймаю подяки від людей за книгу. Позавчора така прилетіла від керівника культурного відділу із Шаргородської сільської громади Т.В. Янчурської, вчора написав мені колективного вдячного листа гурт чемних жіночок із Жмеринської публічної бібліотеки. Були подяки з Проскурівщини, Чернігівщини, Буковини.

Але й це, здається, наскучило мені. І тоді я написав листа директору Інституту української мови Національної Академії Наук України вельмишановному панові Павлу Юхимовичу Гриценку. Ось вона, ця епістолярія:

‘’Цьогорічного квітня в одній із друкарень Луцька побачив світ мій новий роман, озаглавлений ’’Монастирська праля’’. Думаю, що вельми барвисте, претензійне чтиво, яке повинно сподобатись багатьом щирим, переконаним українцям. Я хочу подарувати вами очолюваному Інституту, пане директоре, двадцять примірників цього твору, пропонуючи науковцям вельмишановного академічного закладу провести всебічний аналіз мого трактату, давши відповідь на питання, якою мовою пишуть нинішні письменники. Як вони використовують для тонкощів, пишнобарвності мови синонімічні ряди і все, що називається інструментарієм збагачення вербальних зображень, висловлювань контексту, мудрослів’я, тощо. Як це співвідноситься з давнішньою практикою корифеїв нашого краснописьменства: І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, кращої світової практикою класиків письма.
Не скриваю, що до цього експерименту я спеціально не готувався. Ця ідея виникла у мене, коли фактично випадково побачив скільки наукової братії (кандидатів, докторів наук) засідає у вашій Вченій раді, як часто у вас (судячи з сайту Інституту) відбуваються захисти нових і нових наукових дисертацій. Для чого стільки кандидатів, докторів наук? А я ось ніколи не чув, не читав жодного фахового дослідження про мову творів наших сучасних письменників. Скільки-то вжито синонімів, прислів’їв, поговірок, фразеологізмів.

Ну що ж, нехай починають скубати ваші орли і орлиці з мене. Все-таки краще від того, коли просто не помічають. Коли взяли до рота, до прикладу, Забужко і несуть на прапорах це прізвище. А я, до прикладу, п’ять разів колись починав читати котрийсь із її «популярних» творів і кидав, позаяк розумів, що текстів не сприймаю, не можу вникнути у забаламучену суть авторського викладу. Щось подібне у мене складається і з модним і козирним письменником паном Жаданом. Тому й намагаюся викладати свої твори стилем антизабужко і антижадан, по-старорежимному, під Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. Нехай ваші науковці і з’ясують, чиє сприйняття текстів більш якісне, зрозуміле. І чи далеко мені ще до того, щоб прочитати в котрійсь ухвалі українського суду: для вжиття в образ українця звинувачуваному присудити прочитати роман Олександра Горобця ’’Монастирська праля’’. Таке визнання, до речі, вважаю вищою відзнакою від присудження Нобелівської премії в галузі літератури…
Підсилайте, пане директоре, авто на Солом’янку, книги я готовий передати будь-коли. Поки не розлетілися поміж людьми.
З повагою

Олександр Горобець. 8 травня 2024 року."

Директор Інституту української мови Національної Академії Наук України Павло Гриценко

І що ви думаєте, мене почули. Учора (14 травня ц.р.) з-під мого будинку на Солом’янці озвався заступник директора Інституту української мови НАН України Михайло Степанович Камінський. Пояснив: приїхав за дорученням пана Гриценка, забрати обіцяні автором книги для науковців Інституту. Мовляв, побачимо, що ви там натворили поміж палітурками.

Як же ж швидко закрутився я по своєму робочому кабінетику. Добре хоч книги завчасно приготував, кожну старанно підписав, щоб читали академічні науковці і пам’ятали, що за цим твором стоїть живий автор, який побажав їй/йому добра, щастя, здоров’я на довгі роки життя, і, звичайно ж, Перемоги нашому багатостраждальному народу.

Зустрічає мене під рідною висоткою далеко не академічний франт, скромний чоловічок із звичайним… заплічником. Запитую:

—А де ж ваше авто? Куди віднести поклажу?

Мій новий знайомий щиро сміється:

—Я прибув одинадцятим номером… Це ви написали директору Інституту, що мовляв, присилай, пане начальнику, своє презентабельне авто за книгами. А в Павла Юхимовича немає службового транспорту. Він у нас чоловік скромний: на роботу і з роботи добирається міським транспортом, у службові відрядження також, як усі скромні пасажири…

Мені стало соромно. Міг би попросити сина Тараса підвезти людям мій дарунок. А ще болючіше стало за те, що в академічному Інституті, який опікується найбільш стратегічною галуззю розвитку держави — українською мовою немає навіть скромного авто. Чесно кажучи, це просто ганьба для всіх нас, українців, що заступник директора Інституту української мови Національної Академії Наук України носить книги по місту у заплічнику. Можливо, хто з багатих людей прочитає ці рядки, розщедриться, подарує авто Інституту української мови. Якщо ж моє це публічне прохання не буде почутим сьогодні, обіцяю, що лиш закінчиться війна, дай Боже дожити до цього дня, знайду людей з якими через пресу звернуся до нації: не виглядаймо біднішими, ніж є насправді — давайте купимо достойне авто Інституту української мови.

Оглядаємось із моїм гостем, де б нам притулитися. Солом'янка - майже центр столиці, але ніде в мікрорайоні жодної лавочки, щоб присісти. Такі бездарні ’’хазяї’’ при владі, що до подібних проблем просто не опускаються в своїх турботах. Вибираємо за точку опори одну з двох звичайних металевих бочок, що встановлені для пияків під злачним закладом. Михайло Степанович достає зі свого рюкзака презент для мене: два додаткових томи до 11-томного видання ’’Словника української мови’’. Це словник тлумачного типу, у якому зафіксовано нові слова, значення слів та відтінки значень, особливості слововживання, стійкі словосполучення, фразеологізми… А ще пан Камінський вручив мені Словник Інститут української мови НАН України ‘’Нові слова та значення’’ і книгу ’’Студії над мовою Тараса Шевченка’’ авторства П. Д Тимошенко. Щире спасибі, панове науковці! Саме такі твори я із задоволенням гортаю щовечора, виписуючи із них цікавинки для себе. Дякую!

Я ж вручив заступнику директора академічного Інституту, як і обіцяв, двадцять примірників роману ’’Монастирська праля’’, а ще подарував особисто П.Ю. Гриценку і М.С. Камінському по томику мого особливого твору — ''Заручник спокуси, або Записки гламурного коханця''. Цей твір критики свого часу назвали ''маленьким українським Декамероном''. Нехай читають. Краще звичного також наніч...
Що ж, нехай розкладають науковці мій твір публічно на молекули. Зовсім не страшно. Лиш би й це прислужилося розквіту, закріплення української мови в суспільстві. Щиро…
***

Хто бажає отримати мої книги — пишіть у приват та на електронну адресу — 33jyra@ukr.net.

Олександр Горобець, письменник.