Марафон під кулями

Втеча з окупованого Ірпеня...
Від королівського графського причалу у Севастополі і до кінця Північної бухти в Інкермані, на подолання цієї п’ятикілометрової відстані, як і п’ятдесят три роки тому, коли я вперше пройшов цей водний маршрут і по нині треба потратити однаково — сорок п'ять хвилин. Хоча катера тепер вже інакші, більш сучасні, і пасажири зовсім інші люди, нові покоління містян, причали також оновлені. А ось Інкерман, здається, геть не змінився, начебто застиг на місці в шістдесятих-сімдесятих роках минулого століття. У кінці бухти, як і колись, величезне звалище іржавих кораблів, поодаль височіють ряди могутніх осокорів, за ними в'юниться швидкісна автотраса Севастополь — Сімферополь, квартали міста, споруджені з білого вапняку, на пригірку вилискує стрічка залізниці, яка тут же пірнає в кам'яний тунель, що біжить до крайнього в цих теплих краях вокзалу. А над усім цим височіє величезна скала Жаба. На місцевий манер прозвана — Лягушкой. Сіра, здоровенна, з випуклими очима, жирними ногами, геть схожа на справжню елітну Ропавку. Жаль французи мало їздять тими краями… А то б уже... з'їли, напевне...
А ось верхня вулиця під нею зветься Кар’єрна, позаяк ця місцина тривалий час була пристанищем каменярів, котрі впродовж десятиліть примітивними ломами, клинцями, молотами добували тут каміння для будівництва Севастополя і довколишньої округи. Ця спляча сіра амфібія, видна здаля, причаровує всіх, хоча мені якось один молодик розповідав, що ночуючи в знайомих під Жабою, за всю ніч і очей не склепив.
— Це ж чому? — справився я здивовано.
— Таким уже вродився недовірливим, помисливим, — пояснив мій співрозмовник. — Усе не міг відігнати від себе нав'язливу думку: а що коли та скала зірветься зі свого сідалища? А що, коли враз проснеться вулкан у молодих іще Кримських горах? Вся вулиця перетвориться на смаженицю… Хоч серед ночі тікай…
Ця дивна історія про скалу-Ропуху і людей, що мешкають під нею відома мені через те, що понад пів віку тому ніс я у цих краях дійсну військову службу. А був у мене на флотській вахті донецький побратим, котрий оженився на дівчині, котра якраз мешкала під самісінькою Жабою — Саша Поморанцев.
Як же ж воно у людей дивним усе буває. Коли Сашко носив матроську робу, був це самовіданний і чудовий хлопець. Мрійник, романтик. А ось лишень перетворився у цивільного шахтаря, бо нічим іншим не хотів займатися оприч гірняцького ремесла, як у нього наче чорт вселився. Отримував високу зарплатню і всю її відчайдушно і вміло… пропивав. Незважаючи на те, що привіз з собою із служби дружину та сина. Побідувала та жіночка з пияком і зібравши манатки вернулася під Жабу-ропуху. Стала сама ростити сина.
Хлопчина вдався оригінальним, якщо не сказати явним диваком. Усім, щоб не учиняв дивував оточуючих. Я ніяк не забуду одного випадку. Ми з моїм сином Тарасом колись приїхали до Севастополя і він побажав зустрітися з Сергієм Помаранцевим. Не знаю чому ми опинилися на морському вокзалі. Тільки заходимо всі гуртом, інкерманський хлопчина, як закричить, звісно ж, російською:
— Ур-р-ра! Мороженоє!

Так ось зовні виглядає гора Жаба. Її, як бачимо, місцеві кам'янотеси вже добряче надщербили, пошматувавши боки, яке пустили вапняк на будівництво...
Уявіть собі: він біжить до сміттєвої урни, вихоплює з неї кимсь викинуту обгортку з-під солодкого холодного і гайда його долизувати. Ф-ф-у-у-у! Мій Тарас, на півтора роки молодший, і собі заходився шукати такого ж бридкого папірця.
— Хлопці, ви що, — щодуху лечу за ними слідом і кричу я. — Хто ж смокче сміття?
Світлочубий і волоокий Поморанцев стоїть навпроти мене і дивлячись прямо мені в вічі, зовсім тверезо і серйозно каже:
— Якби ми не лизнули цього бруду, ви б нам точно морозива не купили. А тепер візьмете…
Ось це то розрахунок… Погодьтесь...
І хоч ми завжди мешкали в різних кінцях держави, хлопчаки якимсь дивом трималися на відстані телефонних дзвінків, хоч би одного-двох разів на рік. Поморанцеву вже ось незабаром всі п’ятдесят виповниться. Я вже теж звик до того, що серед наших знайомих є Сергій з-під гори-Жаби. Вряди-годи Тараса запитаю: як він там?
А що він? Головною скрипкою в житті завжди була його мати. Вона ще колись давно, либонь, визначила для себе, що їй і її сину може допомогти лише надійний чоловік і виключно… іноземець. Довго вона його шукала, але таки віднайшла. Аж у Нідерландах. Не буду вдаватися в подробиці, та й не багато я їх знаю і вони ніколи не потрібні були мені. Але спершу сина вона залишивши на старих батьків, потім декілька разів намагалася забрати його до себе. Одначе Сергій був дивак з малолітства і звик жити без маминої ласки й опіки. А став підростати — геть відцурався від неньки. Вона потрібна була йому, як, сказати б, постачальниця коштів, насамперед… І з часом це їх обох влаштовувало…
Із часом померли дід та баба. Було в Сергія аж четверо дядьків, рідних братів матері. Усі, як неприкаяні телята трималися хати під Ропухою, тому, що нічим серйозним на своєму віку не займалися. Тільки те й робили, що батьків трясли за душі, які до останнього свого подиху важко трудилися — а, мо', копійка з них випаде. На спиртне, зрозуміло ж...
Один за одним померли ті несерйозні песиголовці. Після смерті батьків, на них, як злощасна пошесть напала. Точніше – згоріли від горілки. Батька-шахтаря Сергій теж уже не пам’ятав, того також в могилу сивуха замолоду звела. Але, як не парадоксально, все це стало доброю наукою до молодого Поморанцева. Він ніколи й до рота не взяв спиртного. Ріс без опіки, але з дивною кебетою в голові.
До прикладу, мати з Нідерландів запитує:
— Сергію, а чим ти хочеш займатися? Може, на роботу підеш?
— Ні, на роботу я не піду, там мені скучно… Я хочу музикою займатися. Купи мені ударні інструменти…
За тиждень в хаті під Жабою, де мешкав одинаком С. Поморанцев уже зранку й до наступного світанку безугавно гримлять барабани. Згодом і вдень, і вночі звучить бас-гітара. З часом — Сергій їздить на уроки до знаного в Севастополі флейтиста. З часом йому підкорилися майже всі музичні інструменти. Він стає своєрідним універсалом, створює музичну групу, пише музику. Його гурт успішно опановує узбережжя південного берегу Криму. Поміж справами молодий чоловік прибивається до якоїсь там протестанської церкви.
Тим часом мати активно шукає йому пару в Нідерландах. Але його цей шлях щонайменше цікавить. Жінки, виявляється, то зовсім не його спокуса... Навіть не елементарна цікавість. Він весь — у музиці...
— Якщо хочеш мені допомогти, - якось каже молодий чоловік матері, — купи мені хату в Києві, або поблизу столиці…
Мати корінна росіянка відповідає:
— Ти бачиш що робиться в Україні… Майдани за Майданами. Ти не боїшся цього? Ти ж не їхній, не хохол. Може, поїдеш на батьківщину наших предків — у Нечорнозем’я, якщо Севастополь, Інкерман тобі не подобаються…
— А що Україна? — відповідає Сергій. — Мені навіть дуже добре, комфортно тут. Це моя рідна держава. З України я нікуди не поїду, навіть у вашу хвалену Голландію...Все тут мене влаштовує. Ти тут просто давно не жила, не розумієш тутушніх людей… Вони, принаймні, знають чого хочуть...
Із деяких пір Сергій Поморанцев мешкає в… Ірпені. Що з будинком їхнім під горою-Жабою, чесно кажу, — нічого не знаю…
Але ж ви розумієте, одного морозяного дня цього року Ірпень опинився під копитом нахабних загарбників. Ще за день-другий музикант Поморанцев під шквалом перестрілок опинився в холодному, промозглому укритті поблизу свого дому. Без єдиного знайомого серед маси людей. Без шматка хліба. В гурті сторонніх, але водночас таких рідних і близьких людей. Де кожен був йому за брата і за сестру. З ним ділилися останнім шматком хліба, ковтком води.
Але від першого рядка цієї оповіді я все хочу переконати всіх вас, друзі, у тому, що пан Поморанцев не просто рядовий громадян, а й певний дивак. Він у підвалі терпів скільки міг, а потім усім заявив, що наступного ранку, не зважаючи на бій на горі — виходить і прямує на Київ. Він конче має їхати до матері. А мати в Нідерландах. І чекати більше не може…
На пана музиканта звідусіль в укритті зашикали, стали переконувати в тому, що подібне просто таки не можливе в їхній ситуації. Він тут же потрапить під шалену, а то й прицільну орківську кулю. Хто там буде розбиратися, куди й кому потрібно. У місті раз-по-раз спахахують вуличні бої. Хочеш вберегтися – сиди в підвалі і не висовуйся на поверхню. Але Сергій приречено казав:
«Ну й нехай що загину… Але й жити в цьому смороді я не буду… Мій терпець увірвався... »
На світанку, всі ще дрімали. Він хутенько зібрав свій худенький наплічник. Склав до нього всі свої пожитки, повісив за спину і підвівся — високий, худорлявий. Старенькі бабусі довкруги зашипіли: «Не пускайте його, хлопці. Він же зараз загине…» Але рвучкий Поморанцев уже вибрався на поверхню. Зорієнтувався в якому боці столиця і не вагаючись щодуху побіг у тому напрямку…
То з одного, то з іншого боку стукотіли автоматні й кулеметні черги. Кулі свистіли попри його. Поморанцев і не пригинався. Він біг назустріч пострілам. Пролетів побіля групи розгублених військових. Одних, других, третіх. Вони лише розступалися перед прутконогим бігуном. Всім своїм виглядом показуючи: а це що за дурень біжить? Куди летить? Звідкіля взявся? Наче на стаєрському марафоні знаходиться...
Одначе і ніхто ні в спину, ні в груди йому не стріляв. Його поява на полі бою виявилася геть несподіваною. Поки і одні, і інші вояки розбиралися, що за "самошедший" у таку рань біжить під кулі, втікач з Ірпеня уже був далеко. Він найбільше боявся спотикнутися і впасти, бо то був би кінець. Неодмінно ж наздоженуть і доб'ють. Людське життя тієї миті в місті не коштувало й ламаного гроша. Він сам декілька разів перестрибував через трупи людей. Їх ніхто не прибирав...
Сергій без зупинки біг і біг декілька годин. Аж поки не опинився на окраїні Києва. Зупинився вперше лише перед станцією метро «Берестейська» в центрі столиці. Дещо віддихався і направився до турнікетів. Дуже зрадів, коли згодом опинився на залізничному вокзалі, як оформив квиток на поїзд у бік західного кордону. Для прикордонників і митників головним його документом був «білий» військовий квиток, якого він має уже декілька десятків років. Йому дали «зелене» світло на закордон. Мабуть, що з Рави Руської Сергій зателефонував матері...
Як повідомив мені син Тарас, його давній приятель С. Поморанцев ближчими днями знову повертається в Україну… Не все, що хотілося зіграв, не всі пісні переспівав. Має кілька нових хітів. Серед них і пісня «Біг я з Ірпеня в Європу»…

На війні всяке трапляється. І таке, повірте, теж...

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Про світло в хаті і чи справді за бідних платять багаті

субота, 19 листопад 2022, 9:47

Не надумані гримаси сьогодення. Напевне, тут нам таки справді повезло. Позаяк, знайшли таку в Україні місцинку (Слава Богу!), похвалюся, де нинішньої осені ще жодного живого разу не вимикалася її величність електрика. Світи скільки хочеш, куди хочеш… Т...

Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

понеділок, 7 листопад 2022, 18:58

55 років тому. Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.