Лідером на все життя

Рукотворна казка Василя Симонишина

Коли тиждень тому писав я прощальні слова, як нев'янучий вінок вимощував на могилу славетного українського письменника-гумориста і нестаріючого лідера забігу кращих вітчизняних романістів Олега Федоровича Чорногуза, сам собі подумки сказав: «Усе, кінець, про небіжчиків більше ні слова. Що за рік такий важкий удався: майже кожного місяця треба готувати новий слізний нікролог. Які ж славні особистості прощаються з білим світом. Як же ж стомився я уже жити в цій немеркнучій жалобі…»

Думав: ось прийде Свята Покрова, поспілкуюся душевно про все це з моїм своєрідним сільським духівником — Василем Олексійовичем Симонишиним. Це той добрий і щирий чоловік, котрий кожного церковного свята обов'язково телефонує мені і вітає з престольним праздником. Ще й розповідає, що за святий чин у нового дня. Як його і з чим зустрічати, кому поклонятися. Якими прикметами позначається ця пора в церковному календарю, як її шанують наші славні люди. Знав він цю грамоту людську на зубок…

Пана Василя Олексійовича я знаю і шаную дуже багато літ. Ще тільки школярем прийшов на роботу до районної газети, а він уже був секретарем парткому Соснівського цукрокомбінату. Чорночубий, чорнобровий красень на мотоциклі КА-750. Іноді ми з ним відправлялися на поля і ферми їхнього господарства в різні відділення, котрі знаходилися здебільшого в дальніх закутках району. Я навчався у нього спілкуванню з простими і мудрими людьми. Симонишин для багатьох був за взірець. І для мене також…

Повело мене життя по гребнях і маківках непростої журналістської долі. Служив я газетній долі мудрим «Сільським вістям» з їх мільйонними накладами, не дав загинути на переломі суспільних вітрів «Правді України». З дальніх подільських відголосків розмов лише чував, що Василь Симонишин якогось там далекого року очолив пропащу гавань – колгосп «Зоря комунізму» (завжди дивувався я тому, який же ж ідіот придумав таку гучну назву цьому вічно дихаючому на ладан господарству, до того ж і назва села Пасинки (це Шаргородський район Вінниччини) також, погодьтесь промовисто натякала, чітко вказувала на вічне економічне фіаско. Тільки ж упертий і натуристий Василь Олексійович зовсім не вірив у ці забамбулисті прикмети. Настійливо і невтомно робив свою справу – гуртував людей, надихав їх на добрі справи. І завжди, непримінно мав удатний результат.

Я колись, перед обвалом СРСР, приїхав у Пасинки Василя Симонишина і очам своїм не повірив. Це справді було село не 21-го, а, напевне, вже двадцять другого століття. Заново перебудоване. Механізоване, модернізоване. Там, де колись кіньми і биками не можна було проїхати, лежали шикарні асфальти. В кожну хату були заведені вода і газ. Навіть довкруги села вимостили шикарну об’їзну дорогу. А в колгоспі функціонували — хлібзавод, консервний завод, ковбасний цех, цех з виробництва макаронів. Ще різні майстерні. Колгосп розливав столову воду найвищої проби в регіоні з чудернацькою назвою «Мурашка», за найменням місцевої річечки.

Щоб створити це все це Василю Олексійовичу знадобився 21 рік неспокійного, навіть, сказати б, бурхливого життя. В селі виросла чудова вулиця з сучасних котеджів. Люди назвали її іменем свого благодійника — Василя Симонишина. В домоволодінні, здається, під №49 поселився пан голова колгоспу з дружиною Нілою і сином. Дві дочки повиходили заміж, одна поселилася в Шаргороді, інша у Вінниці…

Василь Олексійович Симонишин

Тут я поставлю три крапки… Ви ж не забули, друзі, з чого починав я цю свою оповідь? Що на Покрову, у п'ятницю, 14 жовтня 2022 року я з самого ранку очікую на традиційний дзвінок мого давнього-давнього, мудрого Василя Олексійовича. Для розмов у черговий Божественний День. Ця традиція у нас завелася від 19 травня 2015 року, коли ми, після довгої перерви знову зустрілися з паном Симонишиним на відкритті меморіальної дошки в селі Клекотина того ж таки Шаргородського району — відомому нашому земляку, диседенту Аркадію Захаровичу Добровольському. Автору сценарію колишнього культового кінофільму "Трактористи", сподвижнику по Київській кіностудії Ліни Костенко. Пан Добровольський був родом з того ж села, звідкіля, власне, походив і мій побратим В. Симонишин.

У Василеві Олексійовичу я відкрив для себе ще й попри все чудового співбесідника на теми літератури, поезії, зокрема, позаяк у цього добродія, сказати б, вистругалося вже два десятки (!) вправних поетичних збірники. Ні, самим собою подібне в загашнику не знаходиться.

А чесно кажучи, його колгоспні успіхи мене не так порадували, обнадіяли, як цей унікальний творчий здобуток. Я завжди думав: і звідки взявся у ньому, голові колгоспу, цей особливий вогонь до утонченого полум'яного Слова?! До світлого, ніжного сосюринського розливу образу, краси природи, людей і життя...

Мені з паном Василем завжди було надзвичайно легко, задушевно вести бесіди про все. Тому так очікував я на нашу і нинішню розмову. На розв'язання діалогових проблем після Маковея і Спаса, коли залюбки спілкувалися… На закінчення котрогось із тих контактів, пригадую, він весело сказав:

—Ви не забули, що 27 квітня наступного року я чекаю вас у нас в Пасинках? На моє вісімдесятиліття...

Як я міг таке забути…

Пізно увечері нині набрав я номер нашого спільного знайомого. Він і сказав:

—Василя Олексійовича ми уже похоронили… Зупинилося його могутнє серце… Дуже багато різного миру з’їхалося до нього на проводи в останню путь. Люди з особливим благовелінням розбирали давні і зовсім свіжі поетичні збірники Симонишина. Він по собі залишив нев’янучу, добру, незабутню пам’ять…

Замість чергової теплої розмови, низько вклоняюся образу свого старшого побратима...

Олександр Горобець, журналіст, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Про світло в хаті і чи справді за бідних платять багаті

субота, 19 листопад 2022, 9:47

Не надумані гримаси сьогодення. Напевне, тут нам таки справді повезло. Позаяк, знайшли таку в Україні місцинку (Слава Богу!), похвалюся, де нинішньої осені ще жодного живого разу не вимикалася її величність електрика. Світи скільки хочеш, куди хочеш… Т...

Що таке "великий жовтень" і як ми його святкували в Сапіжанці

понеділок, 7 листопад 2022, 18:58

55 років тому. Я - газетяр Шаргородської на Вінниччині районки.