Лідером на все життя

Коли тиждень тому писав я прощальні слова, як нев'янучий вінок вимощував на могилу славетного українського письменника-гумориста і нестаріючого лідера забігу кращих вітчизняних романістів Олега Федоровича Чорногуза, сам собі подумки сказав: «Усе, кінець, про небіжчиків більше ні слова. Що за рік такий важкий удався: майже кожного місяця треба готувати новий слізний нікролог. Які ж славні особистості прощаються з білим світом. Як же ж стомився я уже жити в цій немеркнучій жалобі…»

Думав: ось прийде Свята Покрова, поспілкуюся душевно про все це з моїм своєрідним сільським духівником — Василем Олексійовичем Симонишиним. Це той добрий і щирий чоловік, котрий кожного церковного свята обов'язково телефонує мені і вітає з престольним праздником. Ще й розповідає, що за святий чин у нового дня. Як його і з чим зустрічати, кому поклонятися. Якими прикметами позначається ця пора в церковному календарю, як її шанують наші славні люди. Знав він цю грамоту людську на зубок…

Пана Василя Олексійовича я знаю і шаную дуже багато літ. Ще тільки школярем прийшов на роботу до районної газети, а він уже був секретарем парткому Соснівського цукрокомбінату. Чорночубий, чорнобровий красень на мотоциклі КА-750. Іноді ми з ним відправлялися на поля і ферми їхнього господарства в різні відділення, котрі знаходилися здебільшого в дальніх закутках району. Я навчався у нього спілкуванню з простими і мудрими людьми. Симонишин для багатьох був за взірець. І для мене також…

Повело мене життя по гребнях і маківках непростої журналістської долі. Служив я газетній долі мудрим «Сільським вістям» з їх мільйонними накладами, не дав загинути на переломі суспільних вітрів «Правді України». З дальніх подільських відголосків розмов лише чував, що Василь Симонишин якогось там далекого року очолив пропащу гавань – колгосп «Зоря комунізму» (завжди дивувався я тому, який же ж ідіот придумав таку гучну назву цьому вічно дихаючому на ладан господарству, до того ж і назва села Пасинки (це Шаргородський район Вінниччини) також, погодьтесь промовисто натякала, чітко вказувала на вічне економічне фіаско. Тільки ж упертий і натуристий Василь Олексійович зовсім не вірив у ці забамбулисті прикмети. Настійливо і невтомно робив свою справу – гуртував людей, надихав їх на добрі справи. І завжди, непримінно мав удатний результат.

Я колись, перед обвалом СРСР, приїхав у Пасинки Василя Симонишина і очам своїм не повірив. Це справді було село не 21-го, а, напевне, вже двадцять другого століття. Заново перебудоване. Механізоване, модернізоване. Там, де колись кіньми і биками не можна було проїхати, лежали шикарні асфальти. В кожну хату були заведені вода і газ. Навіть довкруги села вимостили шикарну об’їзну дорогу. А в колгоспі функціонували — хлібзавод, консервний завод, ковбасний цех, цех з виробництва макаронів. Ще різні майстерні. Колгосп розливав столову воду найвищої проби в регіоні з чудернацькою назвою «Мурашка», за найменням місцевої річечки.

Щоб створити це все це Василю Олексійовичу знадобився 21 рік неспокійного, навіть, сказати б, бурхливого життя. В селі виросла чудова вулиця з сучасних котеджів. Люди назвали її іменем свого благодійника — Василя Симонишина. В домоволодінні, здається, під №49 поселився пан голова колгоспу з дружиною Нілою і сином. Дві дочки повиходили заміж, одна поселилася в Шаргороді, інша у Вінниці…

Василь Олексійович Симонишин

Тут я поставлю три крапки… Ви ж не забули, друзі, з чого починав я цю свою оповідь? Що на Покрову, у п'ятницю, 14 жовтня 2022 року я з самого ранку очікую на традиційний дзвінок мого давнього-давнього, мудрого Василя Олексійовича. Для розмов у черговий Божественний День. Ця традиція у нас завелася від 19 травня 2015 року, коли ми, після довгої перерви знову зустрілися з паном Симонишиним на відкритті меморіальної дошки в селі Клекотина того ж таки Шаргородського району — відомому нашому земляку, диседенту Аркадію Захаровичу Добровольському. Автору сценарію колишнього культового кінофільму "Трактористи", сподвижнику по Київській кіностудії Ліни Костенко. Пан Добровольський був родом з того ж села, звідкіля, власне, походив і мій побратим В. Симонишин.

У Василеві Олексійовичу я відкрив для себе ще й попри все чудового співбесідника на теми літератури, поезії, зокрема, позаяк у цього добродія, сказати б, вистругалося вже два десятки (!) вправних поетичних збірники. Ні, самим собою подібне в загашнику не знаходиться.

А чесно кажучи, його колгоспні успіхи мене не так порадували, обнадіяли, як цей унікальний творчий здобуток. Я завжди думав: і звідки взявся у ньому, голові колгоспу, цей особливий вогонь до утонченого полум'яного Слова?! До світлого, ніжного сосюринського розливу образу, краси природи, людей і життя...

Мені з паном Василем завжди було надзвичайно легко, задушевно вести бесіди про все. Тому так очікував я на нашу і нинішню розмову. На розв'язання діалогових проблем після Маковея і Спаса, коли залюбки спілкувалися… На закінчення котрогось із тих контактів, пригадую, він весело сказав:

—Ви не забули, що 27 квітня наступного року я чекаю вас у нас в Пасинках? На моє вісімдесятиліття...

Як я міг таке забути…

Пізно увечері нині набрав я номер нашого спільного знайомого. Він і сказав:

—Василя Олексійовича ми уже похоронили… Зупинилося його могутнє серце… Дуже багато різного миру з’їхалося до нього на проводи в останню путь. Люди з особливим благовелінням розбирали давні і зовсім свіжі поетичні збірники Симонишина. Він по собі залишив нев’янучу, добру, незабутню пам’ять…

Замість чергової теплої розмови, низько вклоняюся образу свого старшого побратима...

Олександр Горобець, журналіст, письменник.