Кінець жлобству за державний кошт

Це після того, як посипалися, перестали існувати такі паперові гіганти, колишні ‘’’Робітнича газета’’, ‘’Сільські вісті’’, ‘’Демократична Україна’’, очолювана мною ‘’Правда України’’, різноманітні видання, котрі проіснували п’яток-десяток літ. Усіх підім’яла під себе потужна електронна журналістика.

Кожна влада, яка всідалася на білого коня те й робила, що по шматочку, дріб’язку, але впевнено і невідворотно підпилювала коріння незалежній пресі. Позаяк ЗМІ і ті, хто в суспільстві кермує процесами поступу вперед завжди смертельні вороги. Це видно хоча б і при нинішній ситуації. Зверніть увагу, скільки вже створили різноманітних так званих антикорупційних органів, і, як не дивно, цей процес продовжується. Скільки мільярдів гривень не кидають на утримання цих чиновників у погонах, але чомусь тільки журналісти, які трудяться за копійки, часто просто за велику і благородну ідею, викривають перед суспільством справжніх крадіїв, вовків в овечих шкірах, які замість того, щоб охороняти, грабують державну казну. Ось у чому полягає головна ідея процесу знищення української журналістики. Вона, як вважають нинішні товстосуми, має згинути як ворожий клас для ще більшого жахливого зміцнення корупції. Сильні світу цього не бажають, щоб їх відважні газетярі витягували за вуха на світ Божий через неблагочистиві діяння. Тому виходить: нехай просто помруть ЗМІ.

Ідея начебто благородна. Ніде в демократичному світі, окрім диктатур, не існує державних газет. Іще тридцять років тому, у перші роки відновлення Незалежності, парламентські комітети розробляли і вносили на розгляд Верховної Ради України закон про роздержавлення ЗМІ. Але натомість створювалися нові і нові державні видання, які начебто публічно захищали відомчі інтереси. Особливо паразитували на цьому газети ‘’Урядовий кур’єр’’ – видання Кабміну і ‘’Голос України’’. Видатки з державної казни на ці незрозумілі годівниці для певних осіб тільки зростали.

Ми газетярі незалежних і завжди гнаних владою ЗМІ виключно годувалися ногами, перебивалися з хліба на воду, тільки гострою і нищівною критикою недоліків здобували свою славу, а ось парламентська і урядова газети тільки пухли від збільшення бюджетних надходжень. Особливо жирували газетярі ‘’Голосу України’’. Вони виокремилися і розташувалися в розкішному п’ятиповерховому особняку в центрі столиці. На кожного працівника редакції виділявся розкішний кабінет. На кожному кроці пухкі шкіряні дивани. Можна в робочий день і поспати. У підвальному приміщення редакції люксусовий спортивний зал. Там кожної обідньої перерви хлопці грають у футбол. Є шикарна сауна.

Об’їдьте весь білий світ, ви таких шикарних умов праці журналістів не знайдете ніде. І це при найвищій в Україні зарплаті газетярів ГУ. На додачу до всього, редакція добилася того, щоб їх охороняла бригада міліції/поліції. Як розумію, усе це для того, щоб подібне розкішне життя/буття служителів пера не побачили люди. Їм в особнях на вулицю Петра Нестерова, 4 будь-який доступ заборонений. Такий унікальний зв’язок журналістів і народу — лише через поліцію.

Ось чому за все життя, я як людина, котра повсякчас наполегливо відслідковує всі центральну періодику, я не зустрів жодної більш-менш бойової статті з критикою недоліків життя молодої держави, переслідування корупціонерів в газеті ‘’Голос України’’. На сторінках постійно присутня одноманітна, достойна лише сміттєвого кошика жвачка. Бо владі бойова активна газета зовсім не потрібно була. Їй важливо, аби на сторінках парламентського видання панував політичний штиль. За це так звані парламентські газетярі і отримують найвищі зарплати. Їздять на завжди новеньких авто. Усе ж, зрозуміло, за державний кошт.

З появою в Україні таких видань, як ‘’Урядовий кур’єр’’, ‘’Голос України’’, журнал ‘’Віче’’, які гуртом поїдали щорічно сотні і сотні мільйонів гривень коштів державного бюджету з’явилася нова каста – журналістів чиновників. Точно-таки – дармоїдів на народних грошах. (Довідково: на 2024 рік у держбюджеті було закладено витратити на телеканал ‘’Рада’’ і газету ‘’Голос України’’ – 198,4 млн гривень. Погодьтесь, казкові суми для ледачих і бездарних журналістів!

Я давно виступав у пресі за те, що роздержавлення преси повинно починатися з закриття придворного бойового листка парламенту – ‘’Голосу України’’. Через такі видання в державі створювалися хибні уявлення, що вся преса в Україні привілейована, продажна. Що треба здобувати диплом журналіста і влаштовуватися на роботу саме в такі медові видання. Це винесло Україну на хвилю того, що в нашій державі утворився помилковий, порочний бум уваги до професії журналіста.

Коли я здобував цю благородну професію в сімдесяті роки минулого століття, в Україні таких фахівців готували лише два (!) державні університети — у Києві та Львові, випускаючи в червні по 25 дипломованих осіб. Себто, випускали на всю республіку (країну) в 52 млн громадян населення лише пів сотні професійних журналістів. Уявляєте, якою неймовірно високою, захмарною була ціна подібного спеціаліста?! А що ж нині?

Різного роду ділки почали ледве не при кожному виші створювати факультети, відділення журналістики. Це якесь безумство, практично в кожному більш достойному місті тепер готують фахівців ЗМІ. Для кого? Де їм працювати?

Думаю, що ви в це повірите не з першого разу, але пересвідчившись у тому про що написано, зрозумієте, що я не лукавлю. Отож, в одному солідному обласному центрі факультет журналістики відкрили (увага!) при м’ясо-молочному технікумі. І щороку штампують десятки й десятки дипломів про вищу газетярську освіту. Практику, де вони проходять? Невже у забійному цеху? Жахи господні!

Щоб була остаточно зрозумілою моя позиція щодо організації роботи редакції, розкажу про одну картину з власного життя. Напевне, із років десять тому, працюючи на вільних хлібах доцентом кафедри журналістики університету ‘’Україна’’, я якось привів групу своїх студентів на екскурсію до редакції ‘’Газета.ua’’, тоді вже доволі відомого видання. І що ж ми там побачили?

Що вся редакція такого незалежної газети працює справді за європейськими стандартами. Уся газетярська кухня містилася в одному приміщенні. Це був орендований великий зал науково-дослідної установи на Подолі. В ньому були вилаштувані столи з комп’ютерами, як робочі місця журналістів. Окремо містилися відділи редакції: новини, сектор сенсацій, економіки, культури, інформації. І ніхто, зрозуміло, не вештався без діла, у всіх на очах, не заважав трудитися іншим. Тим паче, не було в робочий час і такого, за зачиненими дверима: сон у дві зміни на м’якому дивані, з відімкненими телефонами. Під величезним фікусом.

Я за таку редакцію!

Тому я не сумую, а швидше навіть радію, що таке давно-давно непотрібне Україні видання як ‘’Голос України’’ померло. В молодій нашій державі, яка пройшла уже крізь горнило таких випробувань, має з’явитися нова, бойова, не пригодована, а незалежна журналістика. І обов’язково прийде час, коли почне відроджуватись нове паперове газетярство. Я особисто в це вірю!