Кінець митарствам із уродинами

Учора, у перший день зими, вийшла у мене випадкова банальна розмова з моїм вічним опонентом, з котрим ми практично повсякчас сперечаємось-миримось і знову затіваємо вербальні протиборства з різних тем. Він і каже:

—Оце ніколи не забуду, як у Таїланді, майже у тамтешньому земному раю — неподалік острова Балі, такої пізньої в року пори купався в океані, літав на повітряній кулі. Оце – справжнє чудо і щастя…

Я йому заперечив, позаяк свого часу аж дві доби провів на справжньому острові Балі, де все в готелях із справжнього золота і теплінь цілорічно. Тоді, у складідержавної делегації, котра на чолі з Л. Кучмою перебувала з робочим візитом в Індонезії і несподівано вирішила трішки відпочити від земних справ, я дійсно побував у справжньому раю. Тож і мовлю в тему:

—Ти вчора був на моєму сімейному торжестві, на зустрічі з нашим справжнім родинним цвітом молодості за столом. За яким розмістилася в один присіст третина дюжини вродливиць і красенів моїх онуків та онучок. Аж четверо! Всі з одного, сказати б, посіву! Поміж них і наша дочка із зятем місце знайшли. Оце, думаю друже, справжнєщастя людське!… А не те, що ти яйця в Атлантиці пополоскав! Ти ж учора, в останній день осені, був свідком того, як встала за столом одна з моїх удатних онучок і зворушливо, проникливо сказала мені: «Спасибі вам, дідусю, за нашого тата…» Бо Тар Олександрович справді вельми серйозно займається вихованням дітей…

Він подумав і каже:

—Ти, либонь, правий!.

У мене так склалося, що я народився в останній день осені, 30 листопада 1949 року на Вінниччині, а батько, колишній автоматник стрілецької роти і санінструктор бойового підрозділу, якому на війні довелося похоронити багатьох своїх побратимів, як розповідав після Перемоги, вирішив, коли у нього народиться син, то треба обов’язково записати його дещо молодшим від того, що є насправді. Щоб на випадок чергової війни був, так би сказати, старшим розумом. Позаяк, ділився досвідом фронтовик: дуже багато на попередній загинуло молодих, вогнистих і гарячих хлопців, в яких буяв юнацьких запал безгрішності, сміливості, вони без страху йшли на ворога, на кулемети, зовсім не береглися. Тобто, було мало у них кебети в голові. Занадто зеленими ті хлопці були…

Оскільки я народився в хаті на окраєні села, а мати панічно боялася лікарні, а щонайбільше … — уколів, то місцева влада й не знала, що в них на Причепилівці з’явився ще один громадянин. Батько із звісткою про сина пішов до сільради лише далеко після Нового року і записав моє народження 25-тим січня 1950 року….

Уся юна рідня Горобців у зборі...

І це так було цікаво в уже мої зрілі роки. Ми з моїми рідними в селі вже давно відсвяткуємо мої уродини, а офіційні торжества в мене, як головного редактора центральної газети тільки ще планують провести… Одне слово, завжди мав два радісних свята в одному року — фортуна…

Або якось я непомітно заходжу до своєї приймальні головного редактора газети, а секретарша із завідуючою редакцією, вважайте, завгоспом, схилилися над гороскопом і котрась із них каже:

--Ану, прочитай, чи там шеф на цьому тижні злим буде? Шукай знак зодіака Водолій, —.підказує…

Першими з новою, справжньою датою мого народження привітали мене київські професори Анатолій Салюк та його дружина, доктор медичних наук пані Олена М'яловицька. Дякую!

Я пройшов поза їхніми спинами до відчинениз дверей кабінету і думаю: ви, панянки, рівняєте мене по водяному знаку, а я насправді належу до вогняної стихії планети СТРІЛЬЦЯ.

Проте, одного разу доволі мудрий чоловік мені якось зауважує:

—Ти, друже, знаєш, що вчиняєш не вельми правильно, коли погодився на те, аби тебе вітали з уродинами 25 січня, коли на світ прийшов в останній день осені попереднього року.

—Чому? – справляюся.

Відповідає:

— Бо ти явно проживаєш чиєсь життя… Не по—Божому це…

І тут я по-справжньому задумався: а що коли це правда?!

Як тільки з’явилися в Україні Адміністративні суди, звернувся до одного з них із позовом про встановлення моєї документальної справедливості. Було це ще тоді, коли мені не виповнилося шістдесяти літ. З суду мені безцеремонно і напівзухвало відповіли: що, мовляв, козаче, хочете піти раніше на пенсію?!…

Можна було образитись, забажати від служителів мантії вибачень та я махнув на все рукою. Потім ще двічі оформляв судову справу. Відповідь надходила одна й та сама: а які, мовляв, для цього є причини. мотиви? І, звісно ж, не брали справу до розгляду.

От що значить люди мають казенні серця застояні на криміналі: їм невтямки, що я б ніколи не став ганьбитися на тому, аби прициганити від держави якихось п’ять десятків діб. Затівав заради цього справжню судову справу.

І ось прийшло уже вчорашнє 30 листопада 2024 року. Напередодні твердо вирішив: буду діяти сам, перевзуватися в своєму громадському стані без опори на владу. Вона завжди і у всьому стає поперек. Скликав на свій справжній, істинний день народження 30 листопада найближчих родичів і друзів.

Їх було не багато, але найбільш інтимні і жадані.. Всі, як бачите, розмістилися на післяобідньому фотографуванні з нагоди мого 75-літнього ювілею. Отож, знайомлю з ними за традиційною – зліва направо:

Найменша – п’ятикласнаця Марія Тарасівна Горобець, староста класу; поруч із нею випускниця 166 київської школи, президент президентів (я навіть не знаю, що це воно таке насправді, але, їй-право, — страшно) шкіл Солом’янського району столиці, член молодіжного парламенту Київради при Київській міській державній адміністрації Анна Тарасівна; поруч із дочками – їхня мати, наша невістка – Марина Володимирівна; у центрі світлини – ще одна невістка сина Тараса, дружина Богдана Тарасовича Горобця Ангеліна і, власне він сам — пан Богдан, працівник однієї з відомих іноземних фірм у Києві; далі — ще одна дочка сина — Леся Тарасівна, широко затребуваний фахівець у середовищі зарубіжних кампаній Києва. крайніми правими справа стоять – наша з Ольгою Іванівною (дружина сидить поруч зі мною за столом) дочка Тетяна та наш зять Тарас Олександрович (еге ж, якраз іменем своїм і по-батькові співпадає з моїм старшим сином Т.О.);

Урочистий момент торжества нам допомагали провести двоє наших близьких друзів, професор пан Анатолій Іванович Салюк та його дружина, професор, доктор медичних наук Олена Анатоліївна М’яловицька. Відсутнім на моєму персональному переході на нове літочислення життя був лише мій син Тарас, професійний юрист: його минулої суботи просто зненацька викликали у справах на роботу...

А мій офіційний, січневий день народження теж поки що не відміняється… Хто не встиг привітати 30 листопада, очікую із чаркою та шкваркою вас, любі друзі, наступного 25 січня. Дай лиш, Боже, дожити…

Олександр Горобець, письменник.