Хутір тепер зветься - Синьожупанники. Що за наймення?

Слідами декомунізації

Поталанило мені в юності рідні краї зколесити велосипедом та мотоциклом. Мандрівки ці відбувалися у теплі пори року. Тому запам’яталися вони мені саме такими: весна і літо в багатому квітуванні садів та білої акації, у щедротному й запашистому різнотрав’ї, рясному нуртуванні медів на численних пасіках, осінь – в лоскітливо запаморочливих димках сливово-грушево-яблучних сушарок, що курилися, майже, в кожному сільському обійсті. Сушня з нашого непереквітного куточка Поділля десятиліттями відома була на ринках Вінниці, Одеси, Москви і Пітера. Так і не розгаданим ребусом залишилася дивна назви сусіднього села з моїм рідним Джурином – Голинченці. Всі легенди, які споконвіку передаються з уст в уста зводяться саме до того, що, мовляв, мешкали на цих благодатних землях колись, начебто, голі ченці. Такі, мовляв, вбогі, нужденні вони були, що і в топономіку нудистами записалися…

А ось поруч із Голинченцями затишно квітував невеличкий хутірець. Моя б на те воля, я б назвав його – Тихе життя. Так усе благоліпно тут виглядало завжди, упокорено і навіть дещо по-райськи. Розташовувалося тут у кращу історичну пору до пів сотні дворів. Завжди повних живності. Хутір складав колись комплексну бригаду голинчинського колгоспу імені Леніна. Надійний домовий осідок людей хазяйновитих, прижимистих. Усі кращі механізатори, тваринники завжди були саме звідси А ось сам хутірець величався так: селище Петровське. Еге ж, названий у давні страшні часи на честь комуністичного сатрапа, московського прихвостня Г.І. Петровського, котрий був напряму причетний до організації жорстокого Голодомору в Україні.
І ось дізнаюся: вже чотири роки немає ні в топономіці колишнього Шаргородського, а за щойно затвердженим новим поділом – Жмеринського району Вінницької області, ні на слуху людських гутірок колишнього хутора Петровського. Кануло в Лєту те страшне назвисько, начебто, навздогін знущанням над усім українським нашим родом приліплене було на пам’ять. Викинули її люди на смітник історії у ході реалізації закону про декомунізацію. З 19 травня 2016 року хутір, що кучерявиться з весни до осені багатими садами поміж крайніми селами району – Голинченцями і Яровим, носить дещо дивну, але все-таки горду назву -- Синьожупанники.
Що ж воно таке – Синьожупанники? Щось, мабуть, від моди одягу, від давнього козацького фасону?
Звичайно ж, це елемент національного одягу українців. Одначе, історичного, бойового однострою. Який з’явився у період Першої світової і російсько-української воєн і зародження українського національного війська, за створення якого взялася народжена у серпні 1914 року політична організація «Союз визволення України» (СВУ). До її первинного осередку належали здебільшого вихідці з Наддніпрянської України. А головним натхненником і проводирем був попервах блискучий філософ, публіцист, письменник і політик Дмитро Донцов. Серед фундаторів опинилися Олександр Скоропис-Йолтуховський, Андрій Жук, Володимир Дорошенко, брати Роман та Степан Смаль-Стоцькі, Маркіян Меленевський та багато інших.
«Союз визволення України» головним своїм завданням ще на початку своєї діяльності поставив перед громадою прибічників чітке і конкретне завдання на перспективу – утворення незалежної, самостійної, соборної України. Його активісти добре знали, що цього можна добитися лише завдяки створенню регулярної, бойової української армії. Але як, яким чином добитися цього, власне, звідки черпати ресурси для цього?
Уже 1914 року, в ході бойових дій на фронтах Першої світової війни, в яких активну участь брала імперська Росія, виявилося чимало, з дозволу сказати, - людського шлаку. На території Німеччини та Австрії було організовано багато таборів військово-полонених. Серед упокорених бранців царської Росії на нарах виявилося чимало і українців. СВУ через своїх активістів здобуває згоду вищого німецького командування на те, щоб у табори полонених відправилися активісти української пронаціоналістичної організації. Вони будуть вести агітаційну роботу по створенню з числа переможених німцями вояків українські національні бойових з’єднань, котрі стануть на захист новоутвореної Української держави, яку революційні політичні сили з берегів Дніпра мають проголосити в піку Росії. Це влаштовує Кайзера і його оточення, лиш би поставити на коліна білого ведмедя.
Тут зроблю невеличкий відступ від оповіді і зазначу таке. 2016 року, у відомому київському видавництві «Фенікс», як переможець літературного конкурсу серед рукописів столичних письменників, за кошти Київської міської держадміністрації видано друком мою книгу «Постаті з вирію» (її можна читати в електронному вигляді ось тут - http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf ). Це розповідь про львівського юриста, поліглота, активіста Союзу визволення України, побратима вище названих організаторів політичної організації СВУ Романа Домбчевського. Герой моєї документальної повісті ще 1914 року відправився до Австрії, безпосередньо до міста Фрайштадт, на околицях якого розташувалися бараки російських військовополонених, серед яких були й українці. Хто бажає ознайомитись із тим, як СВУ здійснювала в солдатських і старшинських масах агітаційну роботу – читайте мою книгу «Постаті з вирію».
Щоправда, там детально описано, як в Австрії формувалася українська дивізія… біложупанників. А ось для того, щоб зрозуміти, де взялися синьожупанники, і яка між ними різниця, про це далі.
Як, мабуть, не важко зрозуміти, назви біло- та синьожупанники утворилися від кольорів одностроїв першого українського національного війська понад сто років тому. Українським воякам і старшинам, які з числа українських військовополонених Першої Світової війни записалися в жовніри, за домовленістю з командуванням Німецьких збройних сил мали пошити уніформу за рахунок кайзерівської держави. І все це сталося за таких обставин.
Буквально цими днями я нарешті розшукав і зумів прочитати книгу генерал-полковника Української Народної республіки Віктора Зелінського «Синьожупанники». Це вельми цікаві мемуари нашого патріота, який став першим командиром дивізії національної української дивізії, котра була сформована в німецькому місті Гренноблі. Книга видана 1938 року в Берліні, накладом лише у тисячу примірників. Сподіваюся, розумієте, яка це рідкісна історична цінність.
Віктор Петрович Зелінський родом з-під Запоріжжя. Батько його колишній армійський підпоручник інженерної частини російської царської армії. Через матеріальну скруту змушений був віддати свого сина до військової гімназії, де навчання велося за державний кошт. По закінченні юнкерської школи, де він опановував таїни артилерійської справи, молодий офіцер, завдячуючи своїм службовим здібностям, зібраності та організованості доволі швидко добрався до чину капітана. А тут якраз розігралася веремія російсько-японської війни. Пан Зелінський добровольцем записався на фронт. З тих битв повернувся у погонах полковника царської армії.
Отримавши на фронті два поранення, був удостоєний усіх тоді мислимих військових відзнак і нагород, до ордена Святого Юрія включно. Відтак, відправився далі служити на Далекий Схід у військових частинах українського Зеленого Клину. Зокрема, у Хабаровську. Тут, у червні 1911 року, В.П. Зелінському було присвоєно звання генерал-майора.

Генерал-полковник армії УНР, командир Синьої дивізії Віктор Петрович Зелінський.

На початок Першої Світової війни Віктор Петрович уже генерал-лейтенант, командуючий артилерією 6-ої стрілецької сибірської дивізії. Їхній військовий підрозділ віч-на-віч зійшовся з німцями на території Польщі, під містом Березини. Сталося це у лютому 1915 року. Сили були явно не рівні, тому, що супротивний фронт складався аж з вісьмох стрілецьких дивізій, яких вели в бій відомі кайзеровські вояки, генерал Шефер-Вендель та генерал Ліцман. Невдовзі склалася оперативна бойова обстановка, коли стало зрозуміло, що командир російської дивізії генерал Геннікс, іще з одним царським генералом, його заступником, під час вирішальної битви таємно залишили своє військо напризволяще, банально втекли з поля бою. У цю критичну мить генералу-артилеристу В. Зелінському довелося командування дивізією брати на себе. Вести своїх солдатів у рукопашну. Як він напише у своїх мемуарах згодом, урешті-решт осіннє поле виявиться геть вкритим трупами його рідних, відважних вояків. Сам же пан генерал отримає важку контузію і до свідомості прийде тільки у полоні, під посиленою вартою ворогів. Як він оцінить ситуацію, це була катастрофа, в тому числі і його персональна.
Бранців у бараках утримували поблизу німецького містечка Ган Мюнден, що знаходилося в межах землі Нижня Саксонія. Гордий офіцер не міг зладитись із принизливим скнінням у ясирі, організував підкоп і втечу з табору групи старшин та вояків. Одначе, їх доволі швидко виловили німці, з допомогою, зрозуміло ж, місцевих бюргерів, які добре розумілися, де на вулиці німець, а де чужак. Генерала тут же з вартою відправили до іншого, більш жорсткішого на конвойне утримання табірне місце. Зрештою опинився в справжній душогубці. Таким виявився табір-катівня для військовополонених у місті Бішофсверда, котрий розкинувся неподалік знаменитого Дрездена. Ось тут генералу-українцю довелося сьорбати куліш полоненика аж два жахливих роки.
Уже 1917 року його несподівано викликав до себе комендант табору. Представив Віктору Петровичу невідомого, інтелігентної зовнішності чоловіка в цивільному. Перед Зелінським був представник керівництва «Союзу Визволення України» Олександр Філаретович Скоропис-Йолтуховський. Німець сміливо залишив їх удвох в своєму службовому кабінеті і почалася надзвичайно цікава для полоненого генерала розмова. Посланець української політичної організації повідомив військовику новину про те, що за домовленістю з вищим керівництвом Німеччини, на базі таборів полонених, з числа українських старшин та солдат починається формування національного нашого війська, котре має виступити оплотом і бойовим озброєним загоном для створення незалежної і самостійної, соборної України. Представник СВУ запитував генерала чи готовий він за тривалу свою військову кар’єру вперше зі зброєю в руках, на чолі одного з бойових формувань виступити за новоутворену державу Україну?
У мемуарах, через двадцять з лишком літ після цих подій, Віктор Петрович напише, що він спершу на якусь мить розгубиться, як хлопчисько перед бойовою гарматою, котру побачив уперше в житті, а за хвилину, опанувавши собою, зібравшись з думками, скаже Олександру Філаретовичу, що це найщасливіша мить його життя, коли можна сповна прислужитися своїй рідній Вітчизні. Скоропис-Йолтуховський його міцно обніме у відповідь. Так було укладено бойовий союз генерала і політичної сили, котра всерйоз і конкретно взялася за формування української національної армії з перевірених у боях військовиків.
Треба додати, що мудрий чоловік Скоропис-Йолтуховський завбачливо привіз із собою цілий чемодан книг з історії України і політичних рухів. Попросив В.П. Зелінського обов’язково прочитати брошуру-статтю Миколи Міхновського «Самостійна Україна», «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. Це був виданий 1908 року у Петербурзі «кулішівкою» твір семитисячним накладом, який отримав надзвичайно чисельні похвали у читачів. Історик написав книгу для свого сина в легкому для сприйняття стилі, а вийшло, що це була найкраща форма для сприйняття минувшини тими, хто ніколи не читав про політику. Олександр Філаретович поставив на стіл перед генералом іще й кілька історичних праць Михайла Грушевського, свіжу публіцистику Дмитра Донцова та Володимира Дорошенка, котрі були тієї пори видані «Союзом визволення України».
Ось, як описує свої почуття, викликані зустріччю з представником української політичної організації СВУ генерал В.П. Зелінський:
«Розмова з Йолтуховським, його інформації про українську справу струснули мною в найглибших фібрах душі. Прямо не можу описати того почуття, яке бушувало в той час у мені. Я наче з висоти бачив Україну, свої молоді літа. Почув запах квітів українських степів, по яких дитиною у супроводі дорогої мами та няні-українки бігав і ті цвіти збирав. Я почув ті пісні, що їх виспівувала моя няня, змальовуючи героїчні змагання українського козацтва. Ставав тепер іншою людиною, в мені ломилися важкі окови отого страшнього леду, що наріс впродовж довгих років мойого виховання в російському середовищі. Я чув, що стаю молодшим і сильнішим. Це ж була моя перша стріча, після стількох літ життя і праці серед чужинців, з людиною-українцем, представником української визвольної орґанізації, що різко ставила справу визволення України та створення української держави, ідею, про яку я навіть ніколи не задумувався. Вістка про діяльність українських орґанізацій наштовхнула мене на мысль: та ж ти є сином України — але сином, що до тепер для своєї Батьківщини нічого не зробив, ба, що більше — я ж навіть не знав української історії з правдивих джерел!
Життя генерала після візиту пана Скорописа-Йолтуховського змінилося так приголомшливе разюче, як в одній добі різняться поміж собою темний вечір і сонячний ранок. Якось його у супроводі старшини з охорони табору затребували до Берліна. На вокзалі їх зустрічало авто і офіцери міністерства війни, як тоді воно звалося в Німеччині. У кабінеті високого чиновника відомства Віктора Петровича попрохали скласти макет майбутньої його дивізії. Він доволі швидко виконав це задання, позаяк давно вже все обдумав, намалював собі в уяві прообраз тієї бойової одиниці, яку б йому хотілося очолити. Був переконаний, що у цьому формуванні має бути не менше шести тисяч штиків і триста старшин командного складу. Генерал навіть приготував особові списки тих людей, з котрими роками їв кашу з одного ясирського казана, кому беззастережно довіряв у житті…
Генерала зустрів і благословив на святу справу оборони рідної його Вітчизни міністр оборони Німеччини.
Незабаром В.П. Зелінського ще раз перевели до нового табору полонеників - Ганновера. Виявилося, в ньому утримували виключно полонених старшин російської царської армії різноманітного національного походження. Але найбільш організованою, об’єднаною традиційно тут вважалася українська громада з числа особового складу ув’язнених. Саме вона, як не важко було зрозуміти, впевнено порядкувала на табірній кухні, бо генералу вже по приїзді запропонували на обід український борщ з полтавськими галушками і навіть зі сметаною, густою та смаковитою як в Україні.
Запашисті страви подали на білосніжних вишитих рушниках. Було схоже, що вістка про нового арештанта в ранзі генерал-лейтенанта, який має стати в таборі за очільника всієї маси підневільних полонеників бігла попереду його самого. Обідаючи, Віктор Петрович напружено думав про те, що вже наступного дня йому належить заходитися відбирати з цієї маси людей тих, кого незабаром має вести у бій за незалежну Україну. Його турбувало питання: як зустрінуть його слова про персональну їхню свободу ці поневолені люди, в обмін на присягу бути вояками соборної України…
За кілька днів у таборі було оголошено про великий збір українського контингенту полонеників. Народу зібралося стільки, що, здавалося, ось-ось луснуть стіни величезного приміщення. Послухати бойового генерала прийшли і старшини інших національностей, не лише українці. Хіба ж заборониш?
З нечувано бурхливим ентузіазмом зустріли люди повідомлення генерала В.П. Зелінського, що він має офіційне доручення «Союзу визволення України», який був добре відомий бранцям табору своєю активною культурно-масовою роботою серед українців, україномовними газетами і журналами, та вищого німецького військового командування кайзеровської Німеччини сформувати з контингенту військовополонених українців командний склад національної дивізії, котра повинна стати кістяком нової української армії, відправитися додому. Після цих слів мертва тиша запала на 2-3 секунди – не більше. Зал враз вибухнув такою божевільно бурхливою овацією, що кілька знаних тут старшин, помічників Віктора Петровича аж попідстрибували на своїх місцях у президії і в залі, поспішили заспокоювати всіх, виразно показуючи жестами при неймовірному загальному шумі та гаморі на стелю і стіни. Мовляв, при такій навіженій реакції може статися непередбачуваний обвал бараку. Будьте ж благо розумними…
Коли врешті заспокоїли полонеників, яким уже, зрозуміло, добряче остобісіло місяцями і роками вилежуватись на твердих німецьких нарах без будь-якої перспективи на свободу, повернення в Україну, з переднього ряду підвівся огрядного зросту з дивно ніжним курячим голоском:
-Пане генерал! – озвався він. – Скажіть, будьте ласкаві: а які однострої носитиме наша українська дивізія? Не царської російської ж армії, сподіваюся?
Після ріденької хвилі смішку, у залі знову запанувала мертва тиша. Було чутно, як хтось під вікнами нервово хруснув пальцями… Генерал радісно усміхнувся, обвів поглядом сотні і сотні обличь побратимів. Він начебто очікував на це непросте питання…
-Ось буквально учора я все владнав з інтендантською службою міністерства війни Німеччини. Вони вже й склали відповідне замовлення для швейної фабрики. Нам ближчим часом, тижнів за два-три, виготовлять і видадуть шість тисяч комплектів одностроїв військовиків Української національної армії…
-Якого кольору буде уніформа? – кричав хтось із задніх рядів.
- Синя, - відповів В.П. Зелінський. – Можна сказати, що уніформа дивізії стилізована під козацький одяг: сині жупани й шаровари та сірі вовняні папахи. Блакитний шлик спереду буде прикріплений жовто-блакитною кокардою. Якщо є бажання, я можу зачитати, що входитиме до повного комплекту речового забезпечення жовніра.
-Гони, - почулося здалека фамільярно-панібратське… Зал відповів ріденьким смішком…
Генерал зачитав:
-До комплекту одягу військовика Синьої дивізії входять такі речі:
• Синій жупан;
• Сині шаровари;
• Біло-сіра шапка із синім шликом завернутим усередину та жовтою кокардою (чічкою);
• Верхня сорочка;
• Захисні штани;
• Захисна гімнастерка;
• Чоботи;
• Синій пояс;
• Шкіряний ремінь;
• Гвинтівка;
• Кинджал;
• 2 простирадла;
• 2-і натільні сорочки;
• 2-оє підштанників;
• 2-і підсумки і наплічник.

Так виглядав воїн-синьожупанник.

Книга отамана В.П. Зелінського справжня історична скарбниця. Вона увібрала в себе чимало надзвичайно важливих деталей та обставин з того, як розвивалися події на офіційному рівна та за кулісами тієї складної пори, коли укладався відомий міждержавний Брестський мир. Це по суті був договір між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 р. у Бресті (Бересті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18 років. В якій атмосфері це відбувалося. Хто підписував цей пакт. Як ставилися до цього німці, з якими на той час тісно спілкувався пан Зелінський.
Автор мемуарів з явним острахом пише, що членами української делегації були навдивовижу молоді, сказати б, майже безвусі політичні діячі як міністр закордонних справ України Микола Любинський, 33-річний прем’єр-міністр В’ячеслав Голубович. На час підписання протоколу про мир на світовій війні, як вказує у своїй захоплюючій книзі В.П. Зелінський, «новому міністру було всього лише 22 роки…Хоча виглядав він ще молодшим…»
Насправді, як я підрахував, Віктор Петрович тут дещо помилився. Миколі Михайловичу Любинському, на час, коли він працював на перемовинах у Брест-Литовську з українською делегацією було всі 26 літ. Була це особливо обдарована особистість. Він з особливою відзнакою закінчив Кам’янець-Подільську гімназію. Після цього його сім’я переїхала на постійне помешкання до села Рахни-Лісові тодішнього Шаргородського, нині Жмеринського району Вінницької області. Цей, весь у гаях і плодових садах населений пункт знаходиться на гілці залізничної колії, сполучення Київ - Одеса і від нього лише півтора десятки кілометрів до мого рідного Джурина. Чим я неймовірно нині пишаюся. Позаяк давній розумник Микола Любинський впродовж цілого року мешкав у Рахнах, готуючись до вступу в Київський університет Святого Володимира. Тут він організував бібліотеку «Просвіти», де під його орудою було зібрано понад три тисячі різноманітних цікавих книг.
Будучи від природи надзвичайно обдарованою людиною, Микола Любинський дуже швидко затьмарив своїми знаннями, кругозором усіх колег-студентів. Молодіжна братія завжди одноголосно обирала його до різних громадських організацій. Він постійно очолював Українську студентську раду, студентський старостат, набираючись досвіду організаторської, пропагандистської діяльності, і, виявилося, зовсім не дарма тратив на це час. До нього, його авторитету прислуховувались навіть поважні й авторитетні професори, позаяк пан Микола був всебічно підготовленою людиною.
Дивізія синьожупанників Віктора Зелінського складала грізну бойову силу, позаяк була добре укомплектована, навчена. Отаборилася вона на Волині, в Ковелі. Інша справа, що її боялися й ті, хто опинився біля керма влади в УНР. А там головну скрипку грали тієї пори соціалісти. Такі, як прем’єр-міністр В’ячеслав Голубович, його попередній колега Володимир Вінниченко, міністр військових справ Олександр Жуківський. Це були рафіновані соціалісти-чинодрали, які виступали за тісний союз з російськими політичними колегами, з московитським пролетаріатом, себто більшовиками. Вони вважали, що Україна не повинна брати поміч в організації свого війська від капіталістичної Німеччини. Стверджували, що «Союз визволення України» займається не тим, що потрібно, пропагуючи ідеї незалежності і суверенітету для нашого краю, виокремлюючи його з царської імперії. Вони бачили Україну лише в складі Російської імперії. Відтак, ополчилися проти існування дивізії синьожупанників. Всяко блокували її просування до серця України.
Генерал з подивом описує, як майже вороже до нього, командира відлагодженої бойової одиниці української армії ставиться міністр УНР О. Жуківський. Рідне відомство відмовилося розміщати дивізію у Києві, виділити харчування для його вояків. Тому синьожупанники жили, отримуючи всього лише по 130 грамів сухарів на добу. А до казарм їх зовсім не допустили, вони силою зброї розмістилися в київських монастирях, спали покотом на підлозі. За свої службу ніхто з військовиків не отримував ніякої платні. Це була явна обструкція військового контингенту, який прибув служити правдою і вірою своїй рідній державі, яка на фронтах бореться за свої ідеали, а влада зігнорувала його…
Коли перший ешелон дивізії прибув до Києва, хтось про це оповістив вище керівництво. На вокзал прибув М.С. Грушевський зі свитою, кияни заполонили вулиці столиці, вітаючи стрункі ряди синьожупанників, які направлялися з чугунки під стіни сивої Софії. Йдучи назустріч побажанню містян, генерал В.П. Зелінський влаштував дефаляду, парад під духовий оркестр синьожупанників на Софійській площі. Розчулений Михайло Грушевський міцно тиснув руку, ґречно дякував командиру дивізії. Перший український президент явно був задоволений, тим, що відбувалося.
Через декілька діб Віктора Петровича почергово викликали до себе на аудієнцію військовий міністр і прем’єр пан Голубович. Як зрозумів генерал, їхнім завданням було фізично знищити його рідну Синю дивізію. Командиру був представлений план розпорошення полків по Україні. Одні військові, мовляв, поїдуть до Чернігова, інші до Одеси. Це був явний удар нижче пояса.
-А ви, Вікторе Петровичу, - заявив міністр Жуківський, - можете піти у відпустку. Я відпущу вас на стільки, на скільки ви побажаєте. – Сказавши це, лукавий соціаліст, неприхований брат сатани прискіпливо свердлив випробувальним поглядом співбесідника: як він відреагує на таке?
Генерал не хотів вірити в те, що чув. Але цю ж нісенітницю ніс через декілька годин йому і молодий, 33-літній прем’єр-міністр Голубович. Роздосадуваний генерал Зелінський відправився на прийом до президента Центральної Ради Михайла Грушевського. Доброзичливий і уважний до свого гостя, професор-бородань уважно вислухав командира Синьої дивізії, у розмові неодноразово захоплювався тим, що молодій державі буквально подаровану таку потужну бойову одиницю у найбільш відповідальний момент історії, задав навіть декілька уточнюючих запитань, але врешті-решт сказав:
-Милий наш генерале! Я б щиро був би радий вам допомогти у збереженні такої чудової дивізії, щоб її не розпорошували, не знищувати, але це, знаєте, вотчина військового міністра, якоюсь мірою і глави нашого уряду. Я не маю права будь-як втручатися в справи будівництва збройних сил… і тому можу вам лише поспівчувати…
Як ви гадаєте, ким після цього міг назвати комдив президента Центральної Ради? Напевне, що ідіотом. Адже соціалісти здійснили свою чорну справу. Вони видали генералу документ на тривалу у два місяці відпустку, для, начебто, поїздки до рідні у запорізькі степи. Тим часом, військовий міністр два із чотирьох полків Синьої дивізії розпустив на демобілізацію. Ще один полк був перекинутий під Чернігів. Знаю, що якийсь із бойових підрозділів дивізії отамана В.П. Зелінського прилучився до Української Галицької армії, котра з боями відступала від Вінниці у бік Вапнярки. Десь в околицях крайньої залізничної станції Одеської залізниці синьожупанники дали пам’ятний бій більшовикам. Багато поклали того червонопрапорного зброду, але і самі понесли чималі втрати. Багато важко поранених українських вояків розбрелося тим квітучим краєм, рятуючись від чекістів. Були вони на лікуванні і в моєму рідному Джурині, у Голинченцях і на хуторі, який тепер назвали Синьожупанники.
Я ж цю історію розповів для того, аби ми всі нарешті зрозуміли, чому не перемогла, захлинулася в крові своїх героїв свята справа Української Народної республіки. Як же ж вона могла осилити своїх ворогів, якщо на самій вершині її влади сиділи зрадники-соціалісти, котрі відкрито працювали в інтересах ленінців-більшовиків. Щось подібне, на жаль, ми маємо і сьогодні. Вам, друзі, з цього робити висновки.

Підбірка сітлин з часів формування Першої Української Синьої дивізії, зустрічі її в Україні - https://www.youtube.com/watch?v=AxNTotiBZaE

Кадри кінохроніки з заключного етапу підготовки до прибуття в Україну дивізії генерала Віктора Зелінського - Синьожупанників - https://www.youtube.com/watch?v=xUkeVwsK4nY

Олександр Горобець, письменник.

Інші публікації автора

Останній шанс для патріота Чикаленка

неділя, 27 вересень 2020, 18:13

Проголосуй за перейменування скверу. А все решта, далі замічає у своєму барвистому посланні Сергій Олександрович, начебто так виглядає, як і при вас було. Зелені в пшеницях і овесі поля. Тут колись відпочивав і починав написання перших частин своєї ген...

Cпіткнулися об щастя вічної любові...

неділя, 27 вересень 2020, 17:12

Як у людей... Учора в Києві скромно похоронили стареньку бабусю, вона ледь-ледь не дожила, під наглядом родичів та працівників соціальних служб столиці, до ста літ. Віковий ювілей припадав на майбутнє 26 січня 2021 року. Через знайомих я домовлявся про...