Хлопці з далекої штольні "Лисої гори"

У парубоцтві мій батько залюбки грав на чотирьохструнній мандоліні, на той час поширеному щипковому інструменті, і брався навіть співати неополітанські серенади. Мати тому іноді жартома називала його Сандро, з притиском на останньому складі. Найбільше допомагав йому в цій бродячій творчості на нашому кутку його близький родич, тракторист Микола Горобець. Микола Романович. Мій дід Макар Горобець і дід Роман Горобець були двоюрідними братами. А коли з’явилися на світ ми з Миколою Горобцем молодшим, то вже вважалися, що ми, коли я не помиляюся, є братами в четвертих. А позаяк, мешкали недалеко один від одного, пасли разом корів і бігали на річку і став купатися, до школи поспіль, то просто знали, що близька рідня. Стали хлопчаками, були, що називається, - не розлий вода...

Миколка був на рік молодшим від мене, але ріс він, не інакше сказати, силачем, сміливцем і природженим лідером. Уже шестикласником він клав на лопатки всіх нас селюків. Йому залюбки було зайти до довгошиїх "дядьків" із випускного класу і будь-кому дати смачного, замашного щигля, якщо когось ображав чи принижував. З Миколою ніхто не заводився ні в потішну боротьбу, ні в серйозну хлопчачу бійку: Микола Горобець із Голинчинського яру був не по літах ловкий і сильний, став надійним захисником усіх менших. Біля клубу він був грозою усіх колишніх хуліганів. Справедливість і приязнь у нього світилися на самому обличчі. Сам же нікого й ніколи не зобидить, не образить...

Після уроків у школі він не бив байдиків. Буквально за його городом, а також за яром на Лисій горі, день і ніч працювали каменедобувні кар’єри. Далеко не простим, підземним способом там із середини п’ятдесятих років минулого століття видобували камінь-ракушняк. Чудовий будівельний матеріал. Шістдесяті-сімдесяті роки якраз стали часом активної перебудови українського села. Люди переробляли на новий лад свої древні оселі, на місці колишніх мазанок з солом’яними дахами ставили світлі і просторі кам’янки.

Державний кар’єр закупляв каменерізальні комбайни і вони на глибині 4-6 метрів від поверхні, різали вапнякові блоки-ракушняки, утворюючи в подільських горах довкруги Джурина фантастичні підземні штреки – штольні. Їх вагонетками робітники шахтоуправління з допомогою невеличких електровозів на рейках вивозили на поверхню. Там на цю продукцію очікували вантажівки з новобудов.

Але суцільна підзнмна ракушнякова стіна не завжди була однакової міцності. Вона утворилася мільйон років тому з різноманітних рослин, молюсків, на дні древнього моря, перетворилися на кам’яну вапнякову твердь. Стіна не всюди виявлялася однорідною. Тому в кожній зміні була різна кількість фабричних (читай – неушкоджених, ненадбитих) блоків. Щодоби більша частина відвалів (так офіційно величався видобуток каменю), йшов не «на-гора», а у збійки, бокові штреки, які власне й утворювалися по всій довжині штольні, щоб приймати туди цей напівфабрикат.

І ось, штольню, де практично вибрано високоякісне каміння (фактично фабричні блоки), шахтоуправління закривало. З зовнішнього боку бульдозер старанно загортав штольню - своєрідну кам'яну дірку у подільському пагорбі. Вважалося, що сюди будь-який доступ людей закрито, і не в останню чергу через те, що це було небезпечно. На безконтрольних виробітках часто трапляються обвали даху, позаяк, покидаючи штольню, робітники вибивали й опори, які стерегли вапнякову стелю. Одначе всі в селі знали, що штреки, як смачний пиріг спасівськими яблуками, забиті, нашпиговані чудовим будівельним матеріалом. Безробітні, як їх тоді називали - дармоїди, відважні підлітки, озброювалися саморобними тачками на гумовому ході і з збійок вивозили на поверхню доброякісний будівельний матеріал. Черги автомобілів, значно довші ніж на державний кар’єр, ставали до підзнмних старателів.

Ось тут за справжнього генерала піщаних виробіток і став мій друг і родич Микола Горобець. У нього з’явилося шикарна тачка, яка за один раз вивозила на поверхню четвертину кузова нового «ГАЗона», які тільки тоді з’явилися у наших краях.

Коли мене забрили на флот, Коля ударними темпами транспортував на поверхню напівфабрикат із закинутих виробіток. Потім мені ще залишилося служити пів року (ось вам різниця між повинністю солдата і матроса), він уже опинився на навчанні в Івано-Франківській школі міліції, відслуживши перед цим строкову службу в СА. Власне, якраз у війську його і примітили батьки-командири, зрозусіли, що це хлопець зовсім не звичайний. Блискучий спортсмен. Неперевершений волейболіст і баскетболіст, легкоатлет, а головне – борець. Через місяць після мобілізації у стрій, він уже був чемпіоном військового округу практично з усіх видів боротьби. Мав смертельну хватку, небувалу силу в руках. А попри все – дар лідера.

Уже на першому році армійської понуки йому присвоїли позачергово звання і призначили, старшиною роти. Хто пройшов строкову службу, гадаю, добре знає, як важливо, щоб у підрозділі серед особового складу була людина, яку всі поважають і слухаються, тоді, коли всі офіцери, прапорщики, мічмани відпочивають дома. Тому підрозділ, де обов’язки старшини роти понад півтора роки виконував призивник Микола Горобець, завжди була в числі кращих. А коли його проводжали зі служби, командир написав характеристику з якою його із розпростертими обіймами прийняли до школи міліції. І тут-таки знову призначили старшиною роти курсантів.

Ми зустрілися з ним через декілька років у Вінниці. Він обіймав посаду дільничого найбільш проблемної дільниці обласного центру – так званої «стометрівки» (від міськкому до обкому партії) на центральній вулиці міста над Бугом-рікою. Оскільки, серед блатних існувало неписане правило: хто не ковтне спиртного, поспішає саме сюди. Побачитись, погомоніти зі своїми. Тут і в’язалися повсякчас різноманітні конфлікти. Ніхто не міг справитись із цією проблемою, центр завжди зашкалював у ранкових гріховинних повідомленнях. Але тут за справу взявся чемпіон МВС зі всіх видів боротьби – самбіст, дзюдоїст, майстер вільної і класичної боротьби Микола Миколайович Горобець. І наче бабця поворожила…

- Ти що їх лупцєш? – висловився я, либонь, занадто прямолінійно, по-джуринськи.

- Чому ж, - весело усміхався мій друг і брат, - просто лагідно і задушено розмовляю. Вдруге, з ким я уже познайомився, ще ніхто не потрапляв на співбесіду… Знаменита «стометрівка», - продовжував Микола, - через півроку моєї служби тут фактично нульова щодо правопорушень. Тут злодії і п’яниці тепер не бродять, мою ділянку обслуги всяка шпана обходять далекими дорогами…

Микола Миколайович виявився тією людиною, на котру можна було завжди покластися. Він, немовби, на дріжджах ріс кар’єрними сходами. Начальник служби ОБХСС міста Вінниці (так у рядянські часи називалася в органах міліції служба боротьби з економічними злочинами). Згодом, Микола очолив цей підрозділ у Вінницькій області. Через якийсь час збрали його на посаду першого заступника директора даної служби в МВС України.

Що там грішити нині: зв’язувались ми не часто, позаяк справ було занадто багато на роботі – і у нього, і у мене. А ми не з тих хлопців, хто байдикує. До мене про нього більше долітали відгуки з нашої рідної джуринської сторони. Якби це потрібно було нині, я б точно віднайшов би і за годинуі десятків із три людей, яким персонально допоміг у житті Микола Миколайович Горобець. І тоді, коли лейтенантом служив, і коли носив погони полковника міліції, чиновника міністерства. В кожного проблеми, зрозуміло, були різні, але він такий знавець життя і різноманітних колізій, що завжди правильний вихід віднайде. Іншими словами, наш Микола Горобець мав дуже теплу, людяну вдачу, був таким, що кожному прийде на поміч. Не може у руках, у зубах добро принесе. Бо ж сам виріс із біди та нужди. Був вельми уважним до клопотів людей.

А найбільше, звичайно ж, любив він своє чарівне сімейство.

Як став працювати дільничним інспектором, виділили йому кімнату в гуртожитку медичного училища. На котромусь його поверсі трапилася на очі ладна і примітна Наталка із сільських Чернівців.

Потім я бував у них, коли вже в квартирі на першому поверсі бігало двоє прудконогих синків. Наталя після училища тут же поступила на навчання до медичного інституту. Її заповітною мрією було стати лікарем-педіатром. Микола ж казав: «Ми з хлопцями будемо мужньо нести вахту по дому, по господарству, а мама має старанно навчатись. Щоб бути зразком для всіх». І сам тоді ж, до речі, закінчив міліцейську академію.

Результат такий: Наталя Іванівна закінчила Вінницький медінститут, захистила кандидатську дисертацію. Двоє їхніх синів Руслан і Роман стали київськими хірургами. Старший син також захистив кандидатську дисертацію. Руслан Миколайович Горобець, це той видний і кріпкий, весь у батька, молодий чоловік, що у розпал боїв на Майдані Незалежності 2014-го проводив операції у центрі столиці під відкритим небом, рятуючи життя Героїв Революції Гідності. З початком агресії московитських урків на Східний Донбас - керівник медичної служби добровольчого батальйону "Айдар", орденоносець. Прилучилося до сімейства Горобців двійко славних дівчат. До речі, теж медиків. Обидві уже науковці, (ви здогададися) - кандидати медичних наук. І свекруха – Наталя Іванівна, і Наталя з Анастасією є викладачами Київського медичного університету імені О. Богомольця. Такий собі домашній медичний науковий центр. Хоч додому, а мешкають поруч, студентів набирай...

Микола Миколайович, зазначу, вийшов із самих сільських низів. З наших джуринських нетрів, з числа справжніх генералів піщаних кар’єрів. А створив, сказати б, зразково-показову сім’ю, родину. Бо вже й онуки навчаються у столичних вишах.

Одначе лихо не оминуло і цю доволі успішну сім’ю: 1 вересня 2013 року, після тривалої хвороби, несподівано відійшов за світи Микола Миколайович Горобець. Восьмий рік уже родина без глави сім’ї. А все те, що розказано вище – мій вінок на його могилу, у зв’язку з тим, що 17 лютого – день народження мого друга і брата. Сьогодні йому могло б виповнитись лише сімдесят…