Кастинг на героїв роману

Чи задумувались ви будь-коли, друзі, як художні твори населяються героями, а відповідні події опиняються в певних реаліях, насамперед, у наших сучасних містах та селах. Адже кожен новий роман, повість, це завжди ціла окрема цивілізація, де повнокровно буяє своє, ні з чим не зв’язане життя. Мене ж особисто зацікавило те, як у новому романі Олександра Горобця «Монастирська праля» з’явилося село Юліямпіль, в котрому я буваю вряди-годи в силу службових і приватних потреб. І яке, власне, відношення має населений пункт частково зображений в книзі періоду окупації нашого краю боярської Румунією в роки Другої Світової війни, до існуючого села, котре нині належить до Тульчинського району Вінниччини. І ось, що пояснив мені письменник.

—Будуючи свої твори, я завжди опираюся на існуючий матеріальний світ. Без цього годі добитися в творі правди життя, — розповідає Олександр Олександрович. — Аби створити правдоподібні драматичні колізії роману ’’Монастирська праля’’ мені знадобилися, як пілручний матеріал, до прикладу, залізниця, станція, вокзал. Я тут, звичайно, ж використав знаний транспортний вузол станцію Жмеринку, котру найкраще знаю, як логістичну комунікацію. В цьому місті я навіть певний час мешкав , щоправда уже доволі давно.

Захищаючи честь своєї матері, мій молодий герої тікає з-під арешту з румунської сигуранци і опиняється у цейтноті. Адже далі дорога у широкий світ, у бік Вінниці відрізана: десь у районі Гнівані пошкоджено міст. Є потяг під парами в бік Вапнярки. І він, під проводом свого випадкового опікуна потрапляє... до Юліямполя…

Пишучи твір, я добре собі уявляв, — мовить Олександр Горобець — як і куди рухався паровоз із моїм героєм і яким посеред попередньої світової війни міг бути хутірець серед Поділля — Юліямпіль. Я бував у цьому маленькому селі напевне 1973 року, себто, понад п’ятдесят років тому. Тоді, після служби у ВМФ, я почав працювати в Шаргородській районній газеті. Мені було 23 роки. Піді мною редакційний мотоцикл КА-750 з коляскою. І ось одного дня ми, газетярі, — продовжує розповідь пан письменик, — дізнаємося, що в далекому, сказати б, крайньому селі району в бік Вапнярки, — Яровому, в одній сім’ї народилася… трійня. Начебто троє хлопчиків. Для району своєрідна сенсація. Я сідлаю триколісного свого лошака, до коляски стрибає наш новий фотокор Аркаша Вайсман, який тільки перейшов на роботу в редакцію з містечкового фотоательє, і ми мчимо за кілометрів понад п’ятдесят від райцентру. До речі, Аркаша Вайсман, один із небагатьох мешканців єврейського містечка, знаного в народі, як "Старий Стамбул", хто і по нині не покинув свою малу батьківщину, думаю, добре пам'ятає те наше редакційне відрядження...

Нарешті люди в Яровому нам показують стареньку скособочену хатину, де удався небувалий приплід хлоп'ягів. У дворі, на призьбі сидить старенька бабуся. По дорозі до оказії ми нарвали лісових і польових квітів, щоб не прийти до оселі геть з порожніми руками. З оселі, примітивши нас, вискочила ще якась жіночка. Ми з Аркадієм давай вручати їм букети, вітати з рекордним поповненням сім’ї. Пан Вайсман весело мовить: ’’Дуже щиро й сердечно вітаємо вас із таким великим щастям…’’

Бабка верескливо на всю округу, як закричить на ці його слова:

—Яке щастя? Яка радість? — голосно, на весь голос схлипуючи продовжує свій несамовитий крик. — Це страшне горе… Чим нам, скажіть, годувати цих дітей? Вони ж повмирають із голоду… Хто їх утрьох зможе вигодувати, виняньчити?

Я вже точно не пам’ятаю причину цієї бідності сім’ї, чи то чоловік несамовито пиячив у цій родині, чи покинув дружину перед самими родами. Але годувальника в сім’ї, здається, точно не було. Дві жіночки підняли такий крик і вереск у подвір’ї, а для повноти картини скажу, що під ворітьми стоїть невідомий лискучий мотоцикл, посеред обійстя ходять незнайомці, один із них геть обвішаний якимись небаченими досі тут торбами-портупеями, тягає за собою рогату триногу, що звідусіль почали збігатися люди. Ми ледве владнали гармидер у дворі. Декілька годин умовляли сім’ю сфотографуватися для газети з новонародженими. Я в перервах поміж спалахами голосистих скандалів виходив із двору, підходив до мотоцикла і потайки хрестився, просив Бога, щоб нам таки вдалося виконати редакційне завдання — привезти в газету знімок, а текст я, звичайно, придумаю…

Побувавши у крайньому, віддаленому селі району, було б грішно повертатися з єдиною інформацією до газети. Я добре пам’ятав, що в цьому колгоспі працювала краща в районі бригада городників, котру багато літ очолював орденоносець, добродій на прізвище Миленький. Дізнаємося, що він знаходиться на полях у селі Юліямпіль, котре входить на правах комплексної бригади до складу цього ж колгоспу. Прямуємо туди. За десяток-другий хвилин, — далі розповідає письменник О. Горобець, — ми із паном Вайсманом потрапляємо на розкішне, багате врожаями поле спілих томатів. Помідори, як налиті соками маленькі сонця висять на кожному, дбайливо підв’язаному кущику. Огірочки різних розмірів виглядають із ящичків. Навкруги дорідні плантації смарагдових посівів моркви, петрушки і ще, ще різної вітамінної городини. Усе б чудово, але, не скрию, враз так неймовірно захотілося... їсти, аж щелепи зводить. Рот повен слини. Ну, хоч би вкусити одного красеня-помідорчика, огірочка. Боже, допоможи…

НА ФОТО:

Інтернет не подає жодного фото із Юліямполя, позаяк це занадто маленька піщинка для світової комунікації. Окрім кількох світлин, де зображені на продаж обійстя край цього населеного пункту. Решту ви собі, друзі, домалюйте..

Товариш Миленький і справді виявився вельми милим, порядним чоловіком, і каже:

—Ви, хлопці, поки що нічого не фотографуйте, не розпитуйте. От ми вас погодуємо, бо в наших краях вам просто ніде пообідати інакше, тоді і порозмовляємо. У якійсь крайній хаті, пригадую, розгорнулася скатертина-самобранка під наш негаданий візит. І чого там тільки не було. А які усміхнені дівчата-городниці частували нас. До редакції ми привезли ящик подарованих нам городниками Юліямполя помідорів та ящик апетитних огірків. Вони стояли у моїй робочій кімнаті декілька діб, і всі газетярі та відвідувачі редакції не один раз упродовж робочого дня приходили по смачну городину. А дехто із моїх колег, відправляючись з роботи додому, заходили прихопити зрілих плодів ще й на вечерю своїм домашнім. Так у моїй свідомості поселилося щедре і багате слово Юліямпіль. Раз і назавжди, — каже письменник Олександр Горобець.

На закінчення додає:

—Чи вижили ті діти, всупереч невтішним прогнозам жіночок із їхнього рідного подвір’я, котрі нас зустріли в тому не святковому дворі — не знаю. Більше не доводилося бувати в тих краях…Ким, можливо, стали також не відаю. Де мешкають нині — також...

Іншими словами виходить так. Аби потрапити до роману письменника, йому колись на віку треба дати смачно поїсти, коли він надзвичайно голодний… Як сталося тут.

—А ще, — розповідає автор роману «Монастирська праля», — цими днями нарешті дізнався. Із тієї трійні новонароджених виявилося двоє хлопчиків і дівчинка. Хлопчики вбереглися, вижили, а дівчинки не стало ще у маолітстві. Нині це вже дядьки під п'ятдесят літ. Якось так виходило, що обидва Гранчаки (треба ж мати таке чудернацьке прізвище!) все своє життя займалися заготівлею молока в Яровому та довколишніх селах. Один із братів і по нині молочник, інший тепер займається будівництвом, їздить на заробітки…

Така ось не хитра історія…

До всього ще додам, що декілька примірників роману "Монастирська праля" я попросив громадського активіста Володимира Пастушенка, котрий мешкає у тих краях, передати до книгозбірні села Юліямпіль. Але книги потрапили до бібліотеки сусіднього села Ярове, котре із Юліямполем складає один старостинський округ: у Юліямполі більше бібліотеки немає: там мешкає лише півтори сотні громадян...

Леонід Бровченко, Заслужений журналіст України, м. Київ.