Із хлопчика - у Герої

Як же ж мені все вам розповісти, показати, любі мої друзі, та так, щоб не потривожити рідної неньки. Двадцять літ уже, як немає її, а та світлина, по котрій орієнтуватиму вас у моїй нинішній оповідці народилася ще того раніше — 1 травня 1998 року. Тоді виповнилося моїй рідній Ликерії Феофанівні, багатолітній колгоспній ланковій, рівно вісімдесят літ. І затіяли ми із родичами влаштувати бабусі шикарну, незрівнянну гостину. Скликали всіх, хто лише може в селі і в районі, з області до маминого Джурина добитися, зібратися до урочистого столу. Оркестр привезли найкращий, вельми голосистий і не ледачий, за три села, казали, було чути флейту і саксофона. З народними піснями до нашого двору прибилися артисти Вінницького музично-драматичного театру. Відомі співаки, фольклористи. Курінь, по-джуринськи — шалаш на 150 осіб тріщав від гостей, ще більше пригощали наші редакційні водії і київські файні дівчата маминих сусідів, що виглядали на цю оказію з-за наших кам'яних мурів, вишняків, які тільки-тільки вбиралися в одежу пахучої весни.

Торжество у Джурині на Вінниччині 1 травня 2024 року, у день 50-ліття моєї матері Ликерії Феофанії.

Але найбільшим гостем на тому торжестві був найближчий мамин друг, отой світленький хлопчинка, що зображений на кольоровому знімку з оказії крайнім попереду з геть льняним чубиком. Дмитрик, знову ж таки, якщо по-джуринському — з густим домішком суржику — то й Дімка. Так його завжди величала моя донька Тетянка, яка подеколи навідувалась до бабусі в село. Він найближчий сусід моєї Ликерії Феофанівни. Мешкає в будинку через межу. Такий хазяйський хлопчинка, що тільки світ-зоря, а він уже у бабусі на порозі. «А що вам принести, допомогти… подати?»

Я бувало приїду до неньки, обніму її легенько за плечі: «Як ти тут одиноко саменька? — справлюся по-синівськи, бо на всі наші пропозиції поїхати з нами назавжди до столиці у неї готові серйозні заперечення. А ще вона часто повторювала: «Ой, як же ж мені з сусідами невимовно повезло, сердечніші, знаєш, за найближчу рідню, а цей хлопчинка, Дмитрик, як мій янгелочок: із першим сонцем у віконце — стук-стук. Справляється, як спала бабуся. Чи сучка колі, рідна моя Лесі уночі не гавкала? Витягнув, каже, бабці вже відерце свіжої джерельної водиці, на цямрині залишив, відкрив курник, випустив на пасовисько кіз – Мішу та Раю (звичайно ж названих так вигадливою моєю матір’ю з нагоди дивакуватого сімейства Горбачових). Ті кози дивували все село, позаяк (не повірите, мабуть, але, їй-право, таке було) бігали своїми ратицями по… загострених штахетинах паркану — хоч кіно про цю чарівну парочку знімай. Ловкі, як гірські козли. І завжди весело пестили, перебирали солом'яного чубика Дмитрика. Він їм з обох рук чухає підборіддя, а Мишко з Раєю ніжать, леліяють хлопчину на голові…

У нашої дочки Танюші, котра зображена на фото у самому центрі світлини у яскравій куртці, Дмитрик теж був єдиним і найближчим приятелем у Джурині. І тільки варто було мені навідатись у село, питань на весь вечір не оберусь: а чи бачив я Дмитрика, а чим він займається, а до якого він уже ходить класу, як навчається? Хоча у них різниця всього лише у декілька місяців у днях народження. 2024-й -- 33-й рік життя.

Двадцять років уже немає бабусі, нам більше немає до кого їздити в село, а дочка якось сумно каже за столом: «як хочеться в Джурин, побачити, яким виріс Дімка… Мабуть, оженився вже, дітей має…»

І сьогодні нежданно-негайно прилетіла відповідь. Натискайте кнопку запуску відео і ви все зрозумієте, побачите, почуєте.

Царство тобі Небесне славний український танкісте, Дмитрику, Дмитре Володимировичу, пане молодший сержант. Ми тебе всі любили!

Олександр Горобець, письменник.

https://www.facebook.com/share/v/knHkc1MNS9NbsLrQ/