Ювілей інкогніто

Цими днями виповнюється чимало ювілейних літ одній славній людині. Чудовому господарнику, порядному сім’янину, батьку й дідусю. Але так складається ситуація, що не можу я нині назвати його ім’я з прізвищем публічно. Власне, не маю права зробити це без його особистого дозволу. А такий мені не поступав.

Ні, це не секретний чоловік. Не ракетний конструктор, не супер важливий вірусолог. Мій добрий знайомий майже чверть віку працював головою колгоспу в одному селі, а після того був заступником директора підприємства, яке, не зважаючи на всі бузувірські шторми з розрухи економіки України вистояло і працює. І не без його таланту також збереглося. Але була в нашому з ним житті одна ситуація, про котру майже ніхто не знав, а тепер, можливо, і зовсім ніхто не знає, котра, як я розумію, його, либонь, і досі гнітить - через сорок з лишком літ після тих далеких подій. А я ось вважаю, що життя, треба сприймати таким, яке воно є, як воно склалося, і не можна ділити його на чорні й біді полоси. Тим паче, намагатися їх затушувати…

Одне слово, колись давно починав я трудитися власкором однієї обласної газети. У розпал гарячих жнив потрапив до одного колгоспу. Здається, на току познайомився з тамтешнім головою колгоспу. Назву його Петром Іллічем. Був це молодий, енергійний і вельми миловидий чоловік літ під сорок. З огляду на те, як до нього з повагою і неприхованою симпатією ставилися люди, було зрозуміло, що авторитет його тут заслужений і незаперечний. Тут його надзвичайно поважають.

Ми сіли до його авто і повіз він мене по при забронзовілі стиглі хліба у самому зеніта літа, мимо крутосхилів і як стіл рівних нив. Краса непереквітна! Із поля в поле, де збираючи жниво надтужно гули комбайни, де сюди-туди бігали зерновози. В одному місці показав де поміж осоки і очеретів продирається вузенька смужечка прозорої води. Там починається одна з численних і повоноводих приток Чорного моря.

Усе тут було любо та мило моєму гіду. Він мріяв уголос проте, як би наростити збиральні потужності жнивного комплексу господарства. Бо занадто мало комбайнів було у строю, всі як на підбір латані-перелатані. Буцімто й ущільнені руками механізаторів, а насправді, як сівалки втрачають зерно при збиранні та обмолоті. Та й погода не радувала. Он із північного заходу знову насувалася чорна грозова хмара. Петро Ілліч, з тривогою поглядаючи у бік дощового фронту з небезпекою говорив:

-Як же ж негода випробовує нас цьогоріч. Щось таке чорне суне, лиш би не було граду, бо то страшна біда…

В одному полі, де трудилося одразу декілька зернозбиральних агрегатів, зупинивши машину познайомив мене з двома загорілими і закіптюженими молодими чоловіками. Перекрикуючи гул мотора комбайна голова колгоспу казав:

-Це наш найкращий жнивний екіпаж. Щодоби намолочують зерна найбільше…

Ще заїхали ми на баштан. Навибирали гарячих аід спекотного сонця десяток помідор, запашних, як на маминому городі огірків із колючими пуп’янками.

-Поїдемо пообідаємо, - каже Петро Ілліч. – Колгоспні кухарі зготували нині шикарний гороховий суп. Можна сісти до тарілок на току чи в тракторній бригаді. Або й заїхати на ферму. Там щебетливі і язикаті дівчата на додачу розкажуть усі сільські плітки. Але я все-таки пропоную заїхати до мене додому. Дружина, а вона теж колгоспний спеціаліст, ми колись разом навчалися в сільгоспінституті, зварила чудового борщу. Ніхто такого не вміє готувати. Пропоную скуштувати…

До хати ми заскочили, пробігши від авто до дверей будинку менше десятка метрів, але сорочки промокли наскрізь. Хоч викручуй. Довелося їх знімати, розвішали сушити на стільцях у сусідній кімнаті. Петро Ілліч міг би зодягти дома й свіжу теніску, але, мабуть, із солідарності зі мною залишився з голим торсом. Та й дома не було нікого. Тому до борщу сіли ми з «босими» спинами. А що за оказія без чарчини?!

Дощ то вщухав, то виливався з неба з такою силою, наче десь там угорі прорвалися хмарні заставки.

Слово за слово ми з Петром Іллічем поміняли на столі одну «Старокиївську» на іншу. А, можливо, й на третю…

Якоїсь миті я відчув, сходивши від столу до відкритого вікна, глянути на погоду, що ноги мої ступають якось зовсім не твердо. «Еге, -подумав я про себе, - треба негайно їхати до готелю… Лягти поспати…»

Сказав про це хазяїну. На моє здивування, він не заперечив, як таке трапляється у кампаніях застільників, сходив до телефону, комусь задзвонив. Він лише сказав, що поки злива, і йому треба було б трохи поспати, бо попередньої ночі, користуючись сухою погодою, комбайни працювали до другої години ночі, і він був біля агрегатів, як з’явився водій. А зараз і голову колгоспу дещо розморило, також страшенно хочеться «кимернути»…

Здається, і не роздягаючись, я впав на ліжко в готелі і міцно заснув. А очуняв від того, що десь і щось страшенно голосно дзеленчало. Що це? Та, звісно ж, телефон, підкручений на всю голосову потужність. Це нині дзвінки в апаратах зв’язку йдуть почергово, сказати б, імпульсами. А раніше процесом додзвону до абонента керувала районна телефоністка. Вона особисто з’єднувала номера, вона, на вимогу чи прохання замовника-абонента влаштовувала справжню дзвіницю в того, кого розшукували.

За вікном догоряв літній день. Дощу вже, либонь, давно не було. Я підняв слухавку і почув стривожений голос Петра Ілліча:

-Сан Саничу, - сказав мій новий знайомий глухим, аж начебто поламаним голосом, - у мене велика біда…

-Що сталося? - геть тверезіючи в мить і розгублюючи залишки сну, запитав я.

-Розумієте, як ви лишень поїхали, я тут же просто провалився в сон. Розбудив мене затяжний і, либонь, безперервний телефонний дзвінок. Я вхопив трубку, сказав крізь сон: «Слухаю…» А там перший секретар райкому партії. Я в одну секунду злетів з ліжка. І випалив з дуру: «Доброго ранку, Василю Гавриловичу!» Він пару секунд помовчав важко дихаючи у слухавку, а тоді й каже мені: «Значить, «Доброго ранку», Петре Іллічу? Усе зрозуміло. Завтра на восьму до мене…

Я, либонь, розсміявся, але тут же осікся…

Петро Ілліч, не звертаючи уваги на мою невдалу і, напевне ж, недоречну за даних обставин реакцію, здобрену сміхом, продовжив:

-Він завтра вранці збере бюро райкому партії і вигонить мене і з партії, і з роботи… Перший у нас дуже крутий чоловік. Йому не треба пояснювати чому я міг заснути в робочий час, хоч і пролилася у нас із неба страшенна злива… Все зупинилося в колгоспі…

Одне слово, - робить висновок мій новий знайомий, - я без вас до нього завтра не піду. Йому краще всього треба розповісти, як все нежданно-негадано сталося, а ніж будь-що вигадувати…

Домовляємось, що без п’ятнадцяти вісім ранку зустрінемось у приймальні першого секретаря райкому партії.

У точно призначений час я був на місці, бо мені туди йти від готелю було буквально кілька хвилин. Заглянув я до першої приймальної. Там лише прихорошувался перед дзеркалом секретарша. Привітався із нею. Напевне, вона мене знала, позаяк у її шефа я бував кілька разів. Повернувся, щоб вийти назустріч моєму вчорашньому спільнику, зустріти його. Зробив кілька кроків по м’яких райкомівських килимах до виходу. Коли чую, мене гукають. Оглядаюся, у дверях стоїть миловидна, вся в своїй красі секретарша і чарівно усміхається:

-Ви ж, здається, хотіли зайти до Василя Гавриловича? Я йому сказала, що ви тут. Він вас чекає…

Я подивився на порожний коридор і на безлюдні сходи, де мав би з’явитися вже Петро Ілліч Чалий. Ні, його не було. Відступати вже було пізно, і я поспішив у головний районний кабінет.

Василь Гаврилович був солідний і діловий чоловік. В міру суворий. Господарники поважали його кмітливість, прості люди за те, що менше інших брехав. Намагався бути справедливим.

Нічого не запитавши мене, він почав розповідати, яка жахлива злива пронеслася над районом, скільки й чого де змила. Подекуди навіть зерно з токів. Я слухав і не знав, як мені вклинити у розмову нашу з Чалим учорашню оказію, як допомогти визволити мого нового приятеля з можливої грізної начальницької опали. А коли таки відважився, то під часрозповіді я сам чув, як неприродньо звучить міг голос. Перший аж рота відкрив від здивування. А коли я закінчив, вибухнув розкотистим реготом. Він повернувся до пульту телефонного зв’язку, натиснув якусь там кнопку і запитав:

-А Петро Чалий у вас є… Нехай зайде…

Перший підвівся і пішов назустріч. Петро Ілліч зайшов з білим, майже крейдяним від хвилюванням обличчям.

Василь Гаврилович весело йому сказав:

-От сьогодні справді «Доброго ранку!» Це дуже добре, любий друже, що у тебе такі гарні захисники, що не відпускаєш людей у відрядженні голодними додому. Тільки ж не треба в робочий час лягати спати… Зарубай це раз назавжди на носі…

Далі була ділова розмова про вчорашню стихію, про те, як завершити жнивний комплекс, бо в район прибувала на поміч збиральна техніка з півдня України. Петро Ілліч заспокоївся, і розмірковував, як справжній господар, а вже незабаром перший відпустив його у господарство… Подаючи мені руку, він злегка, непомітно підморгнув мені, як спільнику… Я зрадів від того, що йому полегшало…

Уже восени я відправився на дворічне навчання до ВПШа у столицю. За тим була робота в газеті «Сільські вісті». На початку дев’яностих років я очолив головну газету республіки «Правду України». Чомусь запам’ятав таку картину, пов’язану із цим.

Надвечір зайшли до мого кабінету троє заступників головного редактора, відповідальний секретар. Заступник відповідального секретаря Валерій Чалий приніс на затвердження остаточний варіант полос завтрашнього номера газети. Зробили ми необхідні уточнення, помітки. Пан Чалий вийшов. Я тут і згадав цю історію, що викладена вище. Спонукало до цього, звичайно ж, прізвище колеги. Коротко розповів присутнім бувальщину. Кажу, мовляв, чи наш Валерій, бува, не з тих Чалих з яким я мимоволі поріднився на зорі свого журналістського життя-буття? Усі замахали на мене руками: яке там… Редакційний Чалий буцімто походить зовсім з протилежного кінця України.

Таким ось я починаючим журнілістом "шастав" колгоспними полями і селами, починаючи свою газетярську кар'єру...

Поминає іще років чотири-п’ять. Надвечірок. Я полюбляв настрочити буквально у номер гарячий коментар на злобу дня. Та так, щоб сказане зачіпало найсвіжіші події доби, яка закінчується. У такому випадку ми знімали з першої полоси якийсь матеріал і кидали туди «Колонку головного редактора».Матеріал, котрий би і відкривав, і водночас тримав своєю актуальністю весь номер.

Якби це нині доводилося робити, я міг би всю статтю просто набирати, заганяючи її текст безпосередньо в 1-шу шпальту. Секретаріат міг би, залежно від розміру вільного місця на сторінці, від розміру набору, лише зіграти шрифтом. А в ті часи – полоса версталася на поліграфічному столі. З свинцево-олов’яного металу. Журналіст, в даному випадку я, писав статтю авторучкою. Аркуш доставляли в машинописне бюро. Там дівчата друкували викладене мною на чистому листі. Черговий заступник відповідального секретаря редакції (у даному випадку В. Чалий) рахував кількість рядків і знаків, текст той закладав до пневмопошти і вистрілював ним до лінотипіста, який обслуговував того дня «Правду України» в наборному цеху друкарні. Там дівчата лінотипістки відливали мої слова в рядки і доставляли їх ще гарячими до метранпажа. До тієї трудівниці, котра верстала, тобто, складала всю сторінку на головному столі, перед засилом її до друкарського цеху.

Коли пишеш статтю в номер найголовніше – час. В угоді, яка укладається поміж друкарнею та редакцією, записується час подачі сторінок до друку. Останньою засилається перша полоса. Не дай Бог, порушити часові рамки. За це доводиться платити.

Отож, якось я «катаю» ці трикляті рядки «колонки головного редактора» на першу полосу чергового номера газети, Валера Чалий, а вони з колегою чергували через номер, буквально стоїть над моєю головою, забирає списані аркуші з-під пера, біжить з ними в друкарське бюро… І тут я зненацька, помимо того, що мислю відповідно до тексту, добираю кращі слова для статті, згадую те, якого б сюди яскравішого вираза чи прислів’я припасувати, згадую знічев’я (і якого дідька, скажіть, будь ласка?) історію мого знайомства Петром Іллічем Чалим, багатолітньої давності. Але оскільки немає часу про таке навіть запитати у нашого, редакційного Чалого, тому на вільному аркушику на столі крупно записую «Петро Ілліч Чалий», і червоним олівцем ставлю жирний знак запитання.

Коли я нарешті ставлю останню крапку в своїй першополосній колонці, і кидаю змучено на стіл ручку, тихо відкриваються вхідні двері кабінету. До мене ще раз по рукописний текст прямує Валерій, здається, Михайлович Чалий. Я йому враз кажу:

-Валера! А таку людину, як Петро Ілліч Чалий ти випадково не знаєш?

На мить скрививши просмаленого частими цигарками під носом сивого вуса, він відповідає:

-Знаю! Це мій троюрідний, здається, брат…

Он як воно буває. Ні, не дарма кажуть, що світ таки тісний…

У кінці цьогорічного березня отримав я в друкарні невеличку частину свого, так званого, авторського накладу моєї нової книги «Під рясними вишнями». Став думати та гадати, кому надіслати в дарунок такий презент, як шикарна, подарункового видання книга. Згадав, що є в мене давня сільська родичка, часто її зустрічаю нині у Фейсбуці. Написав чарівній пані: ти, мовляв, пришли мені свою нинішню адресу, я тобі відправлю Укрпоштою книжку. Це дещо дешевше розцінок «Нової пошти». Як же ж зраділа вона. Окрім координатів своїх, пише мені й таке. Ви, мовляв, якщо можна, пришліть іще й книжку моєму рідному братові. Він працює директором школи, дуже кохається в книгах. Надіслала і його адресу. Поглянув її, бачу село знайоме, бував я там.

Відправив я згодом книги обом моїм родичам, а заодно попутньо і одній авторці з Фейсбуку, котра, як мені видається, найкраще вміє читати мої твори і висловлюватись про них. Мабуть, через тиждень по цьому отримую від неї невеличке послання. В жартівливому тоні чарівна пані сповіщає: хотіла сідати читати вашу книжку під цьогоріч буйно заквітлими вишнями, але відкрила її, а вона призначена не мені. Підписана якомусь чоловікові.

«От, холєра ясна!» - вигукую я, ознайомившись з тим посланням. Ось до чого призводить неуважність чи, мо’, поспіх. Ви ж, сподіваюся, друзі, зрозуміли: на пошті я випадково переплутав конверти, вставляючи в них книги. І в моєї адресатки опинилася книжка, підписна для мого родича, що мешкає в зовсім іншій стороні…

Телефоную йому. Дуже давно не спілкувалися. Так випадково дізнаюся про те, що моєму давньому приятелю Петрові Іллічу у середині травня великий ювілей. Що тільки нещодавно вийшов він на пенсію. Що радують його діти та онуки. Тоді я й сказав своєму родичу, що з великою радістю написав би гарну статтю про свого колишнього знайомого. Якби мені його молодші віком родичі, хто, зрозуміло, з комп’ютером на «ти», прислав гарну світлину…

Наступного вечора зненацька зателефонував мені син Петра Ілліча. Все розпитав про мене. Домовились на яку мені адресу скидати фото батька…

Чекав я світлину. Тут уже й середина травня наспіла. Відтак, зрозумів я, що сімейна рада не дала дозвіл на мої теплі слова і щиру розповідь про дідуся. Напевне ж, через наш давній і мізерний гріх з Петром Іллічем у зливу. Думають, письменник не обійде мовчанкою такий виграшний емоційний курйоз у розповіді. Ще й чого приплете несусвітнього.

Олександр Горобець, письменник.