Нарешті запускаю до виробництва черговий свій художній твір. Певний час творчого мовчання у соцмережі був потрачений на доводку окремих розділів та сторінок роману. За цей час змінилася і сама назва творчого доробку. Книга тепер носитиме нову, більш експресивнішу, динамічнішу назву. Роман величатиметься – ‘’МОНАСТИРСЬКА ПРАЛЯ’’. Як, власне, і задумувалася. Життєвий лозунг ‘’Квітами до тебе проросту’’ стане лише частиною книги. Думаю, читаючи твір ви погодитесь зі мною на цей публічний переворот.
За цей час один із відомих українських письменників, ознайомившись із рукописом книги, підготував анотацію до видання роману. Пропоную її для ознайомлення:
‘’ Новий роман відомого українського письменника Олександра Горобця ’’Монастирська праля’’, нестандартна епічна поема з відчайдушного протиборства молодої людини за життя, коли вона через невдале кохання піддалася спокусі першого смертного гріха – гордині. І вже на фінальну сцену мотузка знайдена і навіть стілець принесено. Марту Загриву, головну героїню твору на самому краю вирви рятує уважність монахині, яка вирахувала, куди могла зненацька подітися мотузка з-під монастирської білизни.
Але це була не єдина драматична сцена роману. Він так оригінально побудований, що відкриє перед читачем цілу епоху життя людей з міжріччя Південного Бугу та Дністра, яке в роки Другої Світової війни називалося Трансністрією, котрою певний час володіла боярська Румунію, про життя тут в той час і радянські часи, аж по нинішній час, де розгортаються не прості події. Розкривається ціла епоха стосунків людей, життєвих протиріч, коли, виявлятися, і кохати не можна того, кого обирає серце. Не послухаєшся жити не дадуть.
‘’Монастирська праля’’ – це водночас твір унікального мовного звучання. Горобець тут співає не тільки своє традиційне ‘’цінь-цвірінь’’, а заливається і соловейком, витьохкує й виволгою, басить весняним весільним бугаєм. Перевірте, друзі’’.
Публікуючи новий уривок з роману, я водночас повідомляю, що продовжую збір коштів на поліграфію літературної новинки. Дякую всім, хто відщипнув від свого пирога, задонатив скільки міг на публікацію роману. Для завершення цієї роботи ще, на жаль, треба потрудитися. Прошу допомогти переконати сусідів, інших не байдужих людей, щоб толокою видати у світ ‘’Монастирську пралю’’. Будьте певні, за ваші теперішні старання потім вам не буде соромно.
Моя картка ПриватБанку – 4149 6293 8879 0933.
Бідкаючись, уся в сльозах, Текля пішла услід за Сергієм Загривим, він її обережно вивів на нічну, заледве вловиму крізь непроглядну темінь левад стежку-мережку. Дощ лив, як з луба. На вулиці була суцільна мрява, начебто цигани місяць до мішка сховали: хоч в око стрельни.
Коли мати Георгія розтанула у м’якому нічному серпанку, Сергій побіг до підводи під ворота. Двоє високорослих парубчаків кинулися за юнаком до підвального приміщення лікарні. При світлі ліхтаря всі вони троє міцно вповили дебелим волов’язом напів живого румуна, котрий лише по-свинськи харчав уві сні від щедро вжитого снодійного узвару. Нападники прихопили рушницю вояка, котра лежала на ліжку караульного приміщення, зібрали до заздалегідь припасеної торбини весь запас набоїв, які лише знайшли в конурі вартового. З шухляд столу прокуреної сторожки випотрошили декілька коробок різноманітних медикаментів. Перерізали телефонний кабель, апарат забрали з собою. На останок, один із прибулих хлопаків, своїм кинджалом розтиснув зуби сонному Раду і запхнув йому до рота чималого квача, котрого приніс із собою. Для того, щоб коли проснеться румун, він не зміг горланити про допомогу. Нехай ще почекає, щоб Жора встиг від’їхати подалі від Рекечинців.…
Текля ж вкрадці, злодійкувато оглядаючись, хмизом-низом, одійшовши на кілька десятків кроків після зникнення Загривого, ступила зі стежки над річкою і зупинилася під старою, гіллястою плакучою вербою, що приховала її від набридливої мжички і можливої випадкової зустрічі із будь-ким на леваді цієї глупої ночі. Стала прислухатися, що ж коїться там, де залишилися хлопці. Всі думки і помисли її були поруч із сином. Боже, Боже, що ж це завтра вранці почнеться тут після виявлення втечі Козинкевича з-під варти. Напевне ж, піднімуть на ноги всіх сторожових псів на території Трансністрії. Вкрай важливо, щоб хоч би до години сьомої ранку її Жора зумів вибратись за межі цього окупаційного губернаторства, яке закінчувалося на лівому березі Південного Бугу. Десь за станцією Гнівань. Молилася під вербою і хрестила світ у тому напрямку, де цієї миті міг бути її Георгій.
Текля намагалася почути, зрозуміти, коли хлопці нарешті впораються з угамуванням вартового і вирушать на залізницю. Одначе, як не прислухалася, нічого не почула. Ніде жодного стуку, напівголосу. Тільки здалося їй, що буцімто скрипнув віз у тій стороні, де мала б стояти підвода під ворітьми лічниці. Усі звуки глушив шум дощу, котрий, то нарощувався, то начебто гаснув у верболозі. За цей час встигнула похвалити себе за те, що взяла і собі, і Ґеоргію домашні плащі самопошиву, які виготовила кілька років тому власноруч. А от Сергій, цей сердечний і вірний друг Жори бігав у самій лише тенісці, яка, звісно ж, давно вже промокла до нитки. Його їй було по-материнськи шкода.
Напевне, десь під опівніч жінка враз покрадьки, хильки, наче миш з засіки, виринула з левади, з геть розкислого в дощ городу. Перед цим, щоправда, на якийсь час зупинилася в городі, притулилася до наскрізь промоклого опудала. Готова навіть була на повному серйозі запитати потороча, опуд, чи не має довкруги нікого. Чи ніхто бува не підглядає за нею, за її оселею. Така ж у неї важлива, відповідальна нинішня ніч. Пригадала, що її Георгій із самого малолітства вельми серйозно ставиться до городніх заполохів, страхопудів. Він завжди кожне обійстя оглядає та оцінює з позиції того, якою собі люди змайстрували на все літо городню химеру від птаства, чулинду, — солом’яного діда. У їхньому обійсті він ставив їх не менше трьох-чотирьох. У різних кінцях городу. При чому він їх ще й по-своєму ’’мінував’’. Іноді Текля вибираючи, висмикуючи на городі з бараболі смачний зелений бур’ян для бородатого цапка, втрачала обережність, входила в якісь охоронні зони сина, і весь город озивався мідним дзвоном. Тепер мати з жахом думала над тим, якби воєнної пори серед темної, дощової ночі не зачепити ненароком глашатай-оповісник, який на ноги підніме пів села. Може навіть нашкодити її синові, який десь крізь румунські польові пости проривається до залізничної станції, щоб утекти з-під арешту. Від цього проклятого Наполеончика капітана Сербула.
’’А-а, холера ясна! — із пересердям промовляла молодиця про себе, за всяку ціну намагаючись не сполохати тривожної нічної тиші. — Щоб ся добро було! Придумав же ж таке…’’ Тепер обережно ступала з боку левад, щоб не спрацювала Жорина охоронна система. Жандарми почують, щодуху прилетять…
Нарешті назгинці та майже наосліп, як йшла від самої лікарні, Текля добрівши до хати, взяла з призьби старий напів зламаний ножик, що завжди лежить про всяк випадок або під рукою, чи у стрісі захований, старанно очистила гумові свої чобітки від баговиння. Витерла їх об густий спориш на подвір’ї. Ретельно зібрала всі великі шматки болота, які занесла з взуттям на обійстя і викинула їх подалі поміж гарбузи і соняхи. Тут її порадувало те, що дощ не зупинявся, а лише густішав, утворюючи і на її обійсті справжні калюжі з щедрих опадів. Пройшлася ними, акуратно відполіскуючи щонайменший бруд із взуття. Було зрозуміло, що до ранку невгамовна хляпавка змиє всі її сліди на шляху левадою від лікарні додому. Як на замовлення, слава Богу!
Текля любила свою невеличку білостінну хату, що наче вибігла з левад. У ній вона народилася, в чебрецю і м’яті матір’ю досхочу накупалася. Робила перші свої кроки на її долівці, в тутешньому обійсті. Тут і сина свого народила перед котримсь далеким уже світанням. А ставив домівку її дід Оверко, на все село знаменитий майстер — тесля, столяр, шкляр, червонодеревник. Ще той вусатий козарлюга, чиє фото вона береже у скрині, як зіницю ока, бо мудрий був чоловік. Внучці пригадалося, як до нього в гості колись навідався його побратим із Першої імперіалістичної і старий Оверко водив його по двору, заглядаючи до стодоли, хліва і хати, які він вибудував, показував приїжджому чоловіку:
—Головний конструктивний елемент в хаті, щоб ти, друже мій, знав, це є сволок. Ключовий, сказати б, балок. Брус, на якому тримається стеля хати. Він містить у собі багато сакрального, можна сказати святого, в що вірують наші люди. Бо це справжній оберіг сім’ї, навіть цілої родини. Як я читав, — філософствував дід Оверко в своєму обійсті, — ніякий інший народ немає такої фундаментальної основи в побудові житла, яким в українців є сволок домівки. До неї добирають найкращу деревину. Здебільше - дуб. Рідше коли виготовляли з липи і навіть сосни… У мене ж стоять, як дзвін міцні та кріпкі дубчаки з казьонного лісу
Вже коли давні вояки причащалися під сволоком у празниковій кімнаті, дід Теклі і далі посвячував гостя в тонкощі хатобудови. Розповідав, що коли наступав час виставляти сволок у кімнаті, то ритуал зобов’язував виконувати це в абсолютній тиші, бо це зело чесна і свята робота. Немає бути ні говору, ні гомону довкруги, все твориться без стуків, грюків. Під головний балок хати, залежно від боку світу в який він дивиться, ставили намолені в церкві хрестики і інші речі. В протилежний бік — вовну, щоб завжди тепло в хаті було, гроші, щоб водився достаток, залишки їжі, аби хата ситною для всіх завжди була.
Хата в Теклі на дві половини: в одній мешкає її сім’я, там грубка і піч з лежанкою. Стіл з етажеркою для книжок і зошитів сина. Стіл в оточенні стільців, попід два вікна - довга лавка. У цій частині ’’хати’’ їхня сім’я мешкає повсякчас, в іншій, через сіни, охайно вилизаний притулок, де теплої пори року приймають гостей. Ця друга, як її іще називають ’’нижньою’’, хоча насправді обидві половини дому рівні поміж собою, і на однаковому місці споруджені, просто чиста половина господи розміщена при вході до сіней по ліву руку, а це виходить у той бік, у котрий річка біжить поза городами, тому за логікою вона буцімто нижчою є, земляна долівка в ній завжди чистенько вимощена глиною. Аж сміється. Тут, на стінах, у рамках фотокартки висять, заквітчані пахучими васильками, чорнобривцями, безсмертниками. Попід стінами декілька стільців білого ясеня і така ж запашиста лава. На стіні сільської домотканної роботи килим. Понад усім тим витає густий запах п’янкої м’яти. Кущі її ніколи не виводяться на причілку хати. Всі в селі Теклю віддавна величають чистюлею. З її медичною освітою, через яку вона замолоду так було постраждала, це їй особливо пасує до лиця…
Олександр Горобець "зимовий"
Йдучи на третю і останню зустріч з сином під вартою, Текля залишила відкритими сінешні двері, щоб не грюкати засовом, не привертати уваги сусідів, і всевидящої Ксеньки Поперечної насамперед, тому тепер, ставши при порозі, натиснула на них легенько, трішки начебто піднімаючи при цьому старі дошки. Щоб не скрипнули, не прорипіли, як те іноді траплялося на весь куток. Позаяк було вже біля опівночі. Відтак, опинилася в сінях. Навпомацки зняла мокрого плаща і розвішала його на драбині, котра вела на горище. Там ще її покійний батько колись давно приладнав такий зручний гачок, на котрий можна було б вішати мокрий верхній одяг, прийшовши з юдолі. Легенько, ні разу не гримнувши зачинила на засов сінешній вхід, відчинила двері до хати. І тут… зупинилася на порозі наче вкопана. Щось начебто тенькнуло в її душі.
Їй, біднячці, здалося, що в кімнаті хтось начебто є. Буцімто в її рідній оселі витає чиясь скритна жива душа. Невидима, без запахів і будь-яких видимих обрисів. Ніколи подібне почуття не відвідувало її, хоч жили вони удвох із сином вже понад три роки. А тут аж коси, здається, стали дибки. Наче голками пройняло поза спиною аж до п’ят. І морозець пробігся поміж лопатками. Щезни-пропади, бридке відчуття! Йти до лампи потрібно через усю кімнату. ’’Чи дійду?’’ — подумала.
