Учорашнього надвечір’я, коли вже завершував збір урожаю червонобоких з сизою позолотою яблук на одній з цікавих деревин мого саду, враз обізвався на командному пункті – столику, за який править опасистий відземок старого осокора, обізвався телефон. Очам своїм не повірив: добивався лісовий відлюдник Станіслав Іванович Змерзлий. Чоловік унікальний, як і його прізвище, чи не правда? Носить його уже, Слава Богу, мій давній приятель дев’ятий десяток літ. Ще міцний і кріпкий, унікального покрою чоловік. Рідкісний фахівець із гайового мистецтва, лісовод із 57-літнім трудовим стажем. А окрім того, екстраординарний літератор. Пише здебільшого про природу і людину в ній.
Мешкає Станіслав Іванович на окраїні Вінниці, в лісовому гаю, де здебільшого владарює така дзвінка і розкішна тиша віковічних дерев, що туди навіть не завжди продираються радіохвилі телефонного зв’язку. Відсутнє покриття мережі. Тому добитися до нього на вербальний контакт вельми важко, якщо не сказати – фактично просто неможливо. Погуторити можна лише тоді, коли він сам поміж деревини винайде таку точку, де є стійкий і надійний контпкт. Або у справах виїде до обласного центру. Вчора, як я зрозумів, було якраз подібне свято, позаяк зв'язок виявився на стільки стійким і чутливим, буцімто, сидимо ми з ним за спільним столом один навпроти одного, як кажуть, віч-на-віч…
Я розшукував його декілька днів тому, як по "Новій пошті" отримав декілька саджанців горіха чорного – про це можна прочитати в моїх публікаціях тижневої давності. Тоді, власне, я й набрав пана Змерзлого: у кого, як не у нього, неперевершеного природолюба, можна отримати найвичерпнішу і найдостовірнішу інформацію по цій дивній рослині, новачка наших країв?
Таки видзвонив я його тоді. Але порозмовляти не вдалося. У телефоні безперервний тріск і шум, постійні невмотивовані обриви зв’язку. І ось, як я зрозумів, учора - це була відповідь Станіслава Івановича на мій несподіваний дзвоник. Найперше тепер він запитав, чи отримав я з оказією його книгу в дарунок. А далі відбулася зацікавлена розмова про чорного горіха.
-О-о, – радісно сказав він, - це вам гарно повезло. А де взяли-розжилися саджанцями? У Сватово Луганської області, кажете? Цікаво було б знати, а звідкіля вони там опинилися? Я так прискіпливо ставлюся до цього тому, - пояснював мені свій непідкупний інтерес мій візаві, - що головний ореол їх масового поширення в Україні є загалом наша область – Вінниччина. При чому, переважно – миле й благоліпне наше Придністров’я. Є їх масові лісові насадження у Могилів-Подільському, Чернівецькому районах, на Ямпільщині.
Свого часу, - розповідає лісовий аналітик, мій добрий кумир, - був такий в Україні міністр лісового господарства Борис Миколайович Лук’янов. Людина дуже цілеспрямована і толкова. Він взяв під власний особливий контроль посадки чорного горіха в республіці. На його робочому столі щовесни і щоосені лежав щоденний звіт із розміщення цієї деревини в кожному окремо взятому лісництві. На одній з міністерських нарад, - далі розповідає пан Змерзлий, - керівник галузі, пригадую, казав: «Нам буржуї за кордоном за таку деревину золотом платять. Треба дурнем бути, щоб не використати цей шанс, оскільки горіх чорний інтенсивно росте не лише на своїй малій батьківщині - у Північній Америці, як ще не давно вважалося, а й у нас також. Особливо при долинах річок, оскільки полюбляє достатньо зволожені ґрунти. А що отримують імперіалісти з нашої деревини, я зараз вам покажу…» При цьому міністр передав у зал тоненьку пластинку чорного горіха, завтовшки один міліметр (!), зняту високооборотним верстатом з нашої деревини. Дехто, чесно кажучи, сам бачив, пробував ту плашку на зуб. Кливаки точно можна поламати – як метал. За своїми порідними якостями, чорний горіх твердіший за звичайного дуба.
-Це ж і деревина для зброї, - підкидаю я свою пекучу головешку до розмови.
-Авжечки, - погоджується мій досвідчений земляк. – З цього високопорідного дерева виготовляють і приклади, і цевйо до індивідуальної зброї. Чорний горіх, по свої твердості входить до квартету дерев, які у нас є найціннішими: дуб, бук, модрина, горіх чорний.
Молоді посадки чорного горіха у Вендичанському лісництві на Вінниччині.
А ще новачок вашого саду, - продовжує Станіслав Іванович, - має також унікальні лікарські властивості, про котрі, сподіваюся, ви вже чимало почитали. Так, що поселили в себе ви, Сан Саничу, чорношкіру деревину, з чорнуватими плодами. І я з цим вас щиро вітаю… Гарний вибір. Не шкодуйте за місцем у саду. Онуки будуть вас дякувати…
Ще розповів мій телефонний гість, що чорний горіх на Вінниччині уже не рідкий гість, а, сказати б, справжній старожил. Найбільше його висаджено в Моївському та Вендичанському лісництвах Могилів-Подільського держлісгоспу. В останньому із названих, є ділянка №54, де ростуть дерева горіха чорного віком понад 105 років! Неймовірно, але факт. Навіть великий лісовий слідопит Станіслав Іванович Змерзлий не зумів встановити, як, з чиєї доброї волі і руки, потрапили ці лісові велетні сюди, у розпад Першої Світової війни, 1915 року, позаяк їх висота сягає вже 32-33 метри. Тільки тут працівники галузі збирають і здають на переробку фармацевтам тони чорних, пористих плодів.
А загалом же, зауважу, пан Змерзлий – унікальна ходяча лісова енциклопедія. Водночас і неперевершений садовий консультант. Знає стільки всього з лісо-садовго життя, що його не переслухати. Відомо мені про нього те, що йому краще не згадувати у розмові про лісового дуба – унікальну рослину подільських державних лісів, яка на Вінниччині займає понад 69 відсотків промислових насаджень. Станіслав Іванович десять років тому видав чудову книгу про подільських дубів, озаглавлену «Патріарх природи». Про дубів він знає все, що тільки відомо і його цікаві, унікальні розповіді просто не переслухати. У книзі 304 сторінки унікального пізнавального тексту. Таке читається єдиним духом… Звідтіля, власне, знаю, що його улюбленою примовкою є слова: аби дубки, а берізки будуть…
Слово за слово ми з горіха чорного перейшли на розмову про… буки.
- А ви, до прикладу, знаєте, - каже Станіслав Іванович, - що свого часу в Україні, єдиний у світі був запатентований винахід - фарбування деревини на корені. В промислових масштабах. Просто таки, феноменальний винахід. Наші лісівники поспіль із працівниками деревообробки додумалися свердлити при корені отвір у букові і подавати туди певного барвника. Зеленого, синього, червоного, фіолетового… Аби дешево, за малих затрат, отримувати відповідного кольору деревину. Що називається, з пня! Начебто казка, але експеримент удався! Що було далі – не повірите. Стали одержувати відповідного забарвлення деревину. Таку, котра, зрозуміло, не линяє, а є цілком натуральною. Цікаво ж, чи не так?
Але виявилося, що фарбники потрапляли в тіло дерева стовбурем, кроною не лише вгору. А й, сказати б, назад, у корені. І кореневища ставали також різнобарвні. Але й це ще не все. Викопайте в лісі ямку… Зверніть увагу, скільки там відкриється перед вами різних діаметрів і розмірів коренів і корінчиків, різноманітних відростків. Сказати б, справжні кабелі життя довколишніх рослин. Усі вони химерно переплетені поміж собою. Якщо один із них стає густо начиненим барвником, виявилося, що це все передається і на інші дерева через їхні корені, позаяк вони у ґрунті не ізольовані один від одного, переплетені одні з одними, як єдиний живий клубок: живляться одними соками землі. Іншими словами, поруч із нашими фахівцями штучно «забарвленим» буком відповідно зафарбовується і граб, і клен, і дуб. На відстані. Через підземне, кореневе живлення. Фіолетовим, до прикладу, може стати цілий гай. Це вже, здається мені, може виявитись небезпечним, - робить висновок пан Змерзлий… - Занепад промислового виробництва, насамперед, деревообробного, після розпаду СРСР зупинив розвиток цього дикого «прогресу», - закінчує він свою думку.
Після такої проникливої розмови зі Станіславом Івановичем я припинив збір яблук у саду до ранку, надто хотілося поміркувати над тим, що почув. Дома не читалося, і не писалося. Надто зарано ліг спати. Заснув, і приснилися мені… фарбувальники у зеленому гаю.
Один, чую, начебто, каже:
- Зробимо йому колір гумігут…
- Ти давай фарбуй у гамігут, а я зроблю ліс, як гарбуз, - мовить інший.
"Тьху, що за чортівня?" – проснувся від несподіванки я. Ввімкнув Інтернет. Найголовніше, що такі кольори і справді існують – і гамігут – щось схоже до березово-золотавого відтінку, а гарбузовий колір - подібний до рожево-помаранчевого. «Навіщо ж мені такий ліс?» -подумалося. Нехай вже краще буде чорний горіх…
Щоб більше нечисть не снилася, вирішив я серед ночі сісти та написати про пана Змарзлого, поділитися з вами, друзі, деталями нашої вчорашньої розмови з древнім лісівником. А завершити її хочу тим, що повідомлю: Станіслав Іванович, попри все, ще й неперевершений книжник. Навряд чи є йому в Україні рівня. С. Змерзлий понад сорок років уже збирає унікальні видання творів, а також статті про Тараса Григоровича Шевченка, у творчість якого залюблений усе своє життя. Зараз у нього готова до друку книга про нашого генія. Затримка, звісно ж за одним, - відсутністю коштів на поліграфію…
Народився і виріс мій добрий знайомий у селі Шура Немирівського району Вінниччини. У невеличкій бібліотеці його батька чільне місце колись давно займав «Кобзар» 1874 року видання. Усі не відводили від нього очей. Хлопчаки із школи прибігали бодай глянути… Батько Станіслава Івановича Змерзлого 1941-го року пішов на війну із німецькими окупантами та так і не повернувся додому. На згадку від нього залишився цей раритет. А як став син дорослим та серйозним чоловіком, почав збирати різноманітні видання геніального поета.
Нині бібліотека лісника-літератора налічує понад десять тисяч томів, але найдорожчим серед них є все той же батьків «Кобзар», до якого приєдналося ще 40 таких же раритетних видань, у тому числі й десять ще дореволюційного випуску.
Мій добрий приятель пан Змерзлий аж ніякий не скнара, жмикрут, як могло би здатися, з огляду на його прискіпливу увагу до рідкісних книжкових видань. Відомий факт, коли свого часу в знаменитому італійському місті Палермо з невідомих причин згорів музей Т.Г. Шевченка, вінничанин Станіслав Змерзлий спорядив туди величезну посилку своєї персональної допомоги. Увійшли туди понад двісті примірників із його власної Шевченкіани.
Є така відома примовка: і гриба знайти треба мати щастя. Хто в приятелях і друзях має пана Змерзлого – щасливий чоловік. Я й себе тут, даруйте, маю на увазі…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
