Як Жмеринка знову рідною стала

Далеке - близьке...
Ми всі маємо своє джерело походження, свій витік, свій життєвий причал. І якщо до недавнього я гордо стверджував, що походжу з шаргородського гниловоду, то тепер, коли знову, (вкотре уже!) в державі провели так звану реформу районної приписки, то я вже став жмеринським публічним соловейком. Бо мій рідний Джурин від відомої на вест світ вузлової станції знаходиться на відстані 52-ох (!) кілометрів. Пам'ятаєте, як співається у знаменитій блатняцькій, шухерній пісеньці: "Поїзд йшов із Жмеринки в Європу, а на поличці лежав чемоданчик..."
Спробуйте, до прикладу, дістатися старому, бідному, без авто пенсіонеру до району, вирішити всі свої справи там і повернутися додому. А якщо людина з хворобою і їй конче треба навідатись до лікаря? Хоч стріляйся у тій безконечній дорозі. Та ще й з пересадками…
Мене так це болить. Ось уже п’ятдесят шість років із добрим гаком. Бо коли я був у восьмому класі, приключилася така придебенція. Одного дня на урок зайшов директор школи, старий фронтовик, який дуже голосно розмовляв. Здавалося, що тільки його одного постійно чула вся школа. Все через те, що всю війну наш педагог прослужив механіком біля бойових літаків на аеродромах. Змушений був там постійно перекрикувати рев двигунів і так уже не понижував ніколи децибелів у голосових регістрах, дбаючи, щоб його усі почули. Звісно ж, дещо втративши слух…
Так ось, директор зажадав, щоб я зібрав усі свої книжки і зошити, чорнильницю з ручкою, відправився додому. І більше не з’являвся в школі, аж поки не принесу йому особисто своє свідоцтво про народження. Тут треба пояснити, що коли мене записували в школярики і прийшли дві вчительки у наше обійстя, то моя мати, вічна колгоспниця, член буряківничої ланки, не могла віднайти в хаті, винести, представити моє свідоцтво про народження. Десь воно запропастилося із-за рамки фотографій на стіні, де завжди зберігалося поспіль із іншими сімейними документами. Вчительки повірили моїй мамі на слово, але взяли із неї обіцянку, що 1 вересня вона приведе мене до школи, маючи при собі мою метрику…
У хаті не раз за літо влаштовували справжній трус, але все, на жаль, даремно: мій головний документ, як під лід пішов. Його ніхто не бачив… Це стало причиною великих розбірок уже першого ж мого шкільного дня. Голосистий директор наполягав на тому, що мене треба зараз же відправити додому, бо він не має права приймати на навчання невідомо що за дитину. Без будь-яких особистих її документів…
— Нехай знайдуть-таки метрику чи виготовлять дублікат у ЗАГСі, а тоді приходять, — наполягав суворий директор.
Його упрохували, благали моя мама, вчителька, до котрої потрапив я в клас першачком, ще якісь люди. Всі в один голос обіцяли, що ближчими днями документ моєї особи буде. Виходило, що ледве не всі заразом займуться пошуком його бездольного. Бо як же ж це виглядатиме, коли дитину, котра прийшла з портфелем уперше до школи, відправити додому. Це ж для неї травма на все життя.
Не зважаючи на всі ці жахи, які практично повторювалися майже один в один кожного першого навчального дня в новому році, свідоцтва про народження я не мав. Батько й мати постійно, коли згадували за нього були зайняті на роботах. Директор із завучем погомонять і забудуть. Ця вже весела комедія дійшла нарешті до мого восьмого, випускного класу. На носі була підготовка документів для випуску восьмикласників, а хто я такий, в школі не було жодного документа. Як мені виписувати довідку про неповну середню освіту, власне, з чого? І коли директор мене вже просто таки виставив із школи, я зрозумів, що це вже дуже серйозно, що без метрики мене таки в школу більше не пустять.
Саме тоді районний центр для мешканців нашого села знаходився у далекій і незнайомій Жмеринці. Перед тим у цій країні відбувалася чергова пертурбація управлінських віжок і дишлів. Чотирнадцятирічний хлопчак, я й уяви не мав тоді, в якій це стороні знаходиться та галаслива величезна паровозна станція, до якої нас приєднали. Але батько навідріз відмовився їхати туди в ЗАГС, за копією моєї метрики, позаяк, казав, що страшенно зайнятий на спорудженні сільського будинку культури. А ще, мовляв, з роботи його ніхто не відпустить, бо без його там, буцімто, день для усієї бригади пропаде. Просити збиратися в таку захмарну далечінь безграмотну маму, яка не вилазила з обробітку своєї норми цукрових буряків на колгоспному полі, котра за своє життя і не в усіх ближніх селах побувала, було просто і соромно, і безглуздо. Одне слово, хоч як не крути, а належало, мабуть, їхати до невідомого райцентру саме мені. І на ранок, як засяяла зоря, я вже біг на автостанцію, очікував на перший автобус до Шаргорода, щоб там пересісти на транспорт до Жмеринки.
З проблемами навпіл, дістався таки райцентру, соромливо шаріючись, допитався до ЗАГСу. Достоявся в черзі до чиновниці. Але тільки зайшла про отримання дублікату документа, як мені одразу ж влаштували обструкцію. На подану мною заяву сільської ради, яка підтверджувала, що я є я, з проханням видати повторне свідоцтво про народження, яке згубилося, товста, опецькувата жінка, ґонорово, закопиливши губу, заявила:
— Ніяких документів дітям не видаємо. Скажи, нехай за копією метрики приїде або батько, або мати. — При цьому, вона відкинула із перед себе мій папірець так хвацьке, що він полетів аж під сусідній стіл і я уже з мокрими очима кинувся його доставати. Образа немилосердно душила мене, але треба було відходити від робочого столу чиновниці, бо вже до нього зі своєю проблемою підступився якийсь дідусь…
Я вийшов на вулицю і, притулившись до косяка дверей ЗАГСу, став плакати. Люди байдуже проходили мимо, хто оглядався на дивака, що плакав під дверима установи, а окремі апатично ковзали по мені поглядом. Я зрозумів, що з цієї кепської оказії мені належить вибиратися самому. І тут пригадав, що я ще з сьомого класу вряди-годи друкую вірші в жмеринській районній газеті «Нові горизонти». В редакції же знають мене, подумав я. А чому не звернутися по допомогу туди? До літпрацівника Валентини Масленнікової, скажімо, яка іноді мені писала листи у відповідь на прислані чи опубліковані поезії.
Невдовзі я вже підіймався якимись крутими металевими сходами, йшов по високому переходу, добираючись до редакційного приміщення. А ступив до його і мене знову зрадили… сльози. Я знову став у кутку плакати, поки те не привернуло увагу газетярів. Мене окружили люди, стали виясняти до кого я прийшов. Тут я і назвав прізвище журналістки Масленнікової. Всі закричали враз: «Валя! Валюку! До тебе дописувач прибився…»
З якогось кабінету вийшла молода, світловолоса жіночка.
Підійшла до мене і запитала:
— Хто ти, хлопчику, як тебе звати і звідкіля мене знаєш?
— Я — Олександр Горобець із Джурина, — була моя відповідь крізь сльози.
Вона тут же мене міцно обняла і поцілувала в голову.
—Здрастуй, мій маленький поете? — були теплі, ласкаві слова Валентини Масленнікової. — Чого ж ти тут стоїш і плачеш…
Я як міг коротко і швидко переповів історію того, як мене вигнали із школи, як я дістався сам до Жмеринки, прийшов до ЗАГСу, звідки мене буквально викинули і я не знаю, як мені далі бути, бо ні батько, ні мати сюди, в далекий райцентр за копією метрики не поїдуть, а я її сам нізащо не отримаю. Бо в ЗАГСі зі мною ніхто розмовляти більше не буде. При цьому я витягнув із книжки, яку мав із собою, довідку сільської ради.
Моя рятівниця уважно прочитала привезений мною чолобитний документ до ЗАГСу і взявши мене за руку, повела до свого кабінету. Налила в стакан чаю, дістала печиво.
— Ти поки що тут підкріпися, а я з сусіднього кабінету зараз розв’яжу твою проблему, - сказала. Взявши в мене довідку сільради вийшла з кімнати. За хвилин двадцять повернулася усміхнена, з пакетом дорогих цукерків, весело повідомила:
— Це тобі гостинець від редакції. За твої гарні вірші. Пиши ще. А зараз віддаю твій документ і йди, будь ласка, з ним туди ж, у непривітний тобі ЗАГС, який ти недавно покинув. Цього разу тебе чекає особисто завідувачка цією установою. Поки ти туди дістанешся, вони тобі вже підготують дублікат свідоцтва про народження, щоб ти встиг на автобус: усі данні я їм продиктувала з твого документа, виданого сільрадою. На прохання редакції в ЗАГСі зроблять виняток, як для нашого автора, і видадуть документ тобі особисто в руки. А завтра, щоб ти вже був у школі і далі присилав на мою адресу нові гарні поезії…
Таким було перше знайомство із Жмеринкою, моїм новим райцентром. Із 1977-го я майже два роки мешкав у цьому славному місті, на перехресті ряду важливих залізничних шляхів, працюючи власним кореспондентом обласної газети «Вінницька правда» по групі районів. А нещодавно сталося третє пришестя Жмеринки в моєму житті. Вона знову стала районним центром для мого рідного Джурина. І я для цієї оказії приготував розповідь про події, які повинні знати, гадаю, всі жителі Жмеринки і району. З історії нашого рідного краю.
Далі буде.

НА ФОТО: Ось він рідний та милий саме той, водночас і важко доступний документ, виробництва Жмеринського ЗАГСу, як бачимо, виданий 11 червня 1964 року, через який я так неймовірно хлопчам настраждався. Бо ж ви іще друзі не знаєте, які митарства випали мені малому, коли останнім автобусом я того дня дістався зі смерканням з Жмеринки до Шаргорода. Коли вже автобуси не ходили, а до Джурина залишалося ще 18 кілометрів. І я не знав навіть у якому напрямі мені вирушати до рідного села. Як сам опівночі, ловлячи кожен щерхіт у кущах, йшов через густий і чорний Шаргородський ліс. Власне, розповідь про це, озаглавлену "Зустріч на нічній дорозі", ви можете прочитати у моїй книзі "Родинна колиска — Джурин", яку можна відкрити тут — https://shron1.chtyvo.org.ua/.../Rodynna_kolyska...?

Олександр Горобець, письменник.


П.С.:

Тільки виставив для прочитання шанованій публіці цей пост блога, як телефонує добрий знайомий, мій постійни читач. У нього питання по суті публікації. Запитує, зі смішком у ґаджет. Мовляв, а як поселився я понад сорок літ тому на кілька років у Жмеринці, працюючи власкором обласної газети, пані Валентину Масленнікову віднашов? Розчарую всіх: не віднайшов. Зникла, пропала з обрію. Як мені розповідали люди з редакції, вона потрапила до редакції у слід за чоловіком - офіцером однієї з військових частин, які розкваритовувались у місті. Ще до того, як я підріс, став журналістом, їм, либонь, труба зіграла "Підйом!", і вони виїхали, здається кудись далеко. Хтось, можливо, знає координати милої пані з далекої районної газети "Нові горизонти", поділіться ними зі мною. Я хотів би просто подякувати чудовій і чуйній жінці... Це було б справедливо...

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

У пошуках зниклої... фортеці

п’ятниця, 16 квітень 2021, 23:17

З історії рідного краю. Моя чарівна і незабутня мати ніколи не була зі своїми особистими проблемами в лікарні і завжди десятою дорогою обходила всіх докторів. Позаяк вважала, що Господь Бог настільки великий майстр, що годі йому допомагати у налагоджен...

Хто вона, перша пані УНР в екзилі?

середа, 7 квітень 2021, 10:45

Плеяда Лівицьких... А Жмеринка, як жирна і добре впізнавана крапка на карті СРСР та України, нехай буде відомо всім, з’явилася загалом недавно. Якихось сто з хвостиком років тому. Це вже цар Микола II-ий на початку двадцятого століття дарував робітнич...