Як там наші лебеді перезимували?

Весняний переоблік
Чи бачили ви, друзі, як багато нині на вулиці сонця, повітря, простору, невагомості. Іскристості в білісно-сніговому простирадлі. Таке чудернацька враження, що лише за тиждень після Стрітення, невблаганна весна нарешті взяла гору над зимою, влаштувала нам надворі день відкритих дверей.
Усю ніч з даху нашої хати гепало центнерами мокрого, обледенілого снігу. Начебто, хтось бочки там перекочував…
Ще вчора до самих сутінків я вшосте за зиму зачищав до кінця подвір’я від наслідків останніх заметілей і навіть натяку ніде не було на те, що вже серед ночі, враз з півдня потягне довгоочікуваним теплом, немов із кочегарки, після 20-градусних тривалих морозів, і вже за опівніч, 21 лютого 2021 р., хтось великий і невидимий почне очищати дахові кучугури від тривалих заметілей. Навіть без традиційної у таких випадках допомоги сонця. А ранок озветься сріблистими струмками із даху.
Добре, що я вчора виніс відро деревного попелу з-під каміна: назбиралася за кілька діб ціла фігурно кована ступа. Висипати його раніше по мерзо-талому снігу просто не було змоги – надто глибоким виявилося залягання білої небесної ковдри у принишклому саду. Учора таки відважився, розсіяв його по невидимих грядках цибулі і часнику. І, здається, вгадав із часом додаткового природнього удобрення. Вже нині воно буде частково в ґрунті. Працюватиме на вітамінний урожай…

На першій світлині ви, думаю, добре бачите закуте в льодову кригу, засипане снігом водоймище. На ньому в густих очертах зимувала група білих лелек. Коли небесні зграї цих птахів минулої осені вже відлітали у вирій, я бачив тут сім’ю із двійком батьків і трійком молоденьких батькогузів, які тільки-тільки вбиралися в пір’я. Не можна було й помислити про переліт їх десь у теплу Мавританію чи на озеро Чад, оскільки вони явно ще ні разу не здіймалися на власне крило. Плоди пізнього лелечого кохання чи як їх назвати?

Я все думав, кого б тут зпитати про це? Та так і не вимудрував, хоч, до речі, недалеко є гарне село, яке промовисто зветься Лебединці. Ви гадаєте, воно так випадково іменується, знічев’я? Я ж проте думаю, що у цьому є певний смисловий резон, тільки хто ж його віднайде в етимології назви, якщо він, швидше за все, втрачений, згубився у в’язі давнього нашого людського роду…
А лебедям, якщо вони ще живі, і котрі на тривалу зиму загубилися в густих очеретах, ой, не просто було перезимувати в такі люті морози і сніги. Без традиційного харчу, у холодній воді і на льоду, з необстріляним іще молодняком.

А поруч, погляньте на наступні світлини, стоять густі змішані ліси у котрих водяться хитрі і зубаті лиси. Їм було дістатися до наших чорногузів і в заметіль, і навіть серед білого дня в очеретах вельми просто. Як і здичавілим собакам, котрих також розвелося немало…

А за садом-городом, як видно на другому фото, у нас зарості осоки. Десь там посередині їх в'юниться річечка. Хто з тутешніх називає її Лебединкою, бо ж витік її зачинається в Лебединцях. А ось моя покійна теща, котра прожила, Слава Богу, понад 94 роки, величала її Хостою. Казала, що в ній дуже багато лежить... снарядів.
Було колись задумав я викопати навпроти садиби велику копанку. Лариса Михайлівна замало не в крик. Розповідала:
- Ти ж схочеш загнати сюди екскаватора, чи не так? Тоді слухай. До війни наша хата була крайньою в містечку. А з того боку, де ліс - наступала Красна армія. Одного дня на весні з того берега прийшли червоні солдати. Вони тягли на санках із собою снаряди. А Хоста з весни розлилася і замерзла. Під наступ виглянуло сонце. Вояки тягли ті санки і майже всі навпроти нашого городу втопили свою поклажу в осоці. Так що нічого тут не можна копати, бо долина зірветься...
За осокою, як бачите, починаються ліси.
... Повертаючись до нинішнього дня, зауважу. Підсумок того, як ми пережили зиму підіб’є весна, до котрої за календарем залишився лише тиждень.

Я ж особисто безмежно радію сонцю. І мені здається, що сьогодні якраз відбулася його публічна презентація серед цьогорічної навдивовижу холодної зими.

Незабаром все, що нині вкрито білою ковдрою недавньої зимової сквири зазеленіє, наповниться невгамовним щебетом і криками метушливих птахів, лісових німф, яких так файно описала колись незрівнянна Леся Українка. Я ж у бінокль із верхнього вікна будинку побачу, як на зелено-голубаву гладь озера (там, де зараз ще лежить сніг по льоду), одного дня випливуть зграї лелек. І тих, що повернулися з далеких країв, і тих, що тут зимували. Як казав колись мій покійний тесть: «У нас за вікном значно краще, як у їхній хваленій Ялті…»

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

У пошуках зниклої... фортеці

п’ятниця, 16 квітень 2021, 23:17

З історії рідного краю. Моя чарівна і незабутня мати ніколи не була зі своїми особистими проблемами в лікарні і завжди десятою дорогою обходила всіх докторів. Позаяк вважала, що Господь Бог настільки великий майстр, що годі йому допомагати у налагоджен...

Хто вона, перша пані УНР в екзилі?

середа, 7 квітень 2021, 10:45

Плеяда Лівицьких... А Жмеринка, як жирна і добре впізнавана крапка на карті СРСР та України, нехай буде відомо всім, з’явилася загалом недавно. Якихось сто з хвостиком років тому. Це вже цар Микола II-ий на початку двадцятого століття дарував робітнич...