У моїй новій книзі «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», зітканій з новел із життя, є одна хвилююча історія, озаглавлена «Теплі люди із Тиврова». Стосувалася вона далекого вже 1994 року, коли в новій українській державі після відновлення Незалежності відбувалися чергові парламентські вибори. А мене, головного редактора газети «Правда України», тоді також зареєстрували кандидатом у народні депутати України. І ось я одного сердито морозяного дня, разом із своєю довіреною особою Петром Приходьком, моїм редакційним заступником, ударився редакційним авто через поля в саме віддалене село Ярове тоді рідного мені Шаргородського району (тепер це, відповідно до територіального поділу, вотчина Жмеринської організаційної управи). Там тієї доби мали відбутися колгоспні звітно-виборні збори і мав я на меті виступити перед тими людьми.
Але як претендент на козирну папаху нардепа в своєму рідному районі був я особою, сказати б, не бажаною. Влада завжди не любить і сторониться опозиційних журналістів. А тут сам головний редактор газети, яка через день буквально до гола роздягає недорікуватого Кучму, показує, які вони тупі та бездарні його півчі.
Одне слово, збори в Яровому перетворилися на голосисте риковисько в якому цілий вечір всі сперечалися: надати право кандидату в депутати виступити перед колгоспниками, чи ні. Представник із райцентру мені тицяв під ніс своїм, сказати б, циркулярним папірцем із району: ось, мовляв, у мене порядок денний зборів, затверджений головою райдержадміністрації, де не має рядка про дозвіл на твій виступ. Я стиха посилав його на три літери, що тільки в президії, мабуть, було чути, а вихопивши того аркушика показував людям. «Дивіться, — кричав на весь переповнений зал, — як вас зневажають. У Шаргороді, за шістдесят кілометрів звідси, складають циркуляр, кого у Яровому можна пускати на трибуну, а кого ні…»
Люди репетували, щосили гупали ногами об підлогу, що приміщення погрожувало завалитись, матюкалися на всі заставки, складаючи мені компанію і ми всі разом таки проламали потужний бюрократичний заслін. У президії погодились нарешті, що виділяють мені для виступу 15 хвилин і призначили двох секундантів, які ввімкнули хронометри, коли піднявся я на трибуну...
Ох і вимазав же ж морди я тим чинодралам, натер вуха тупим прислужникам влади. Люд шаленів. Мені втрачати не було чого. Я добре розумів, що вони все одно не пропустять мене у переможці виборів. І як у воду дивився.
У день голосування приїжджаю на виборчу дільницю в село Соснівка, що під самим Шаргородом. Знайомий міліціонер, котрий ніс вахту біля урн, тихенько каже мені:
— Чую, що люди тільки за вас і голосують…
Радий їду далі. У Мурафу. Багатонаціональне містечко. Де тоді ще мешкало багато євреїв, людей католицького сповідання, бо в самому центрі населеного пункту багато століть красується костьол. Тут у мене була своя історія взаємостосунків із виборцями.
Моя тоді ще жива сестра Надія тісно дружила з сім’єю молодих людей, які одними з перших у Мурафі зайнялися бізнесом. Коли не приїду до матері, а вони вже йдуть по мою душу. Просять допомогти придбати їм меблеву стінку до хати. Дефіцит на такі речі ще не був подоланий, ось люди шукали різні шляхи вирватись з полону нестачі речей.
Я колись умовив одного директора меблевого комбінату відпустити моїм добрим знайомим такий гарнітур. Привезли вони мені цілий пакунок грошей. Заглянув я до тої торбини: ох і смачно ж лежать вони. І луже потрібні сім'ї моїй, бо я лише напередодні поселився до нової хати в столиці. Але поміркувавши, повернув той калим друзям сестри. Пояснив: «Я скажу, коли мені знадобиться ваша поміч. Не грошова, а людська…»
Таким я був кандидатом у народні депутати України 1994 року.
І ось у виборчій кампанії 1994 року я «запріг» Таню, а ось як звали її чоловіка уже не пригадую. Вони закрили на кілька днів свій магазин у Мурафі і пішли по селах. А там три величезних населених пунктів сходяться до центру над річкою. Напередодні голосування мене ці знайомі запевнили: «тисячі дві голосів гарантуємо! З усіма людьми переговорили…»
А тепер, друзі, тримайтеся, щоб не впасти. Відповідно до протоколів виборів 1994 року в селі Соснівка за мене не проголосував жоден виборець... У Клекотині, Ждановому і Слободі Мурафській, а все це був один людський конгломерат — Мурафа, мою кандидатуру не пдітримав ніхто.
Пані Тетяна, стояла під магазином, в центрі Мурафи і голосно-голосно ридала. При цьому раз-по-раз вигукувала:
—А де ж мій голос? Моїх батька і матері? Сестри, брата? Вони ж зі мною одночасно голосували?
Отакі то були вибори. Продажні. Куплені.
Пізно увечері ми виїхали редакційною «Маздою», заправленою соляркою, в напрямку Тиврова, Вінниці. Мали намір переночувати в готелі обласного центру, щоб вранці повернутися до Тиврова, а це кілометрів сорок назад… Я там планував виступити в одному з підприємств.
А на вулиці мороз підкрадався до відмітки у всі тридцять тріскучих градусів. Ми стрибнули в авто. Нас ніхто не проводжав. Одні вслід кидали злісні фрази, інші на пальцях демонстрували міжнародне: «Гут!» За хвилину-другу ми помчали за своїм наміченим маршрутом. Щоправда, водій Вася казав. Поки ми були в клубі, до нього підходили місцеві водії, попереджали, що в таку погоду, та ще проти ночі, з дизелем на солярці вириватись у дорогу вкрай небезпечно. На трасі до тридцяти стабільних градусів морозу є, ще додасться десяток градусів від швидкого руху і трубопровід подачі палива може перемерзнути. Це, вважайте, хана… Бо села в цій стороні далеко одні від одних. Важко буде дістатися до них, рятуючись від холоду. Та й в таку бардитську пору, а на дворі, не забуваймо, стояли ранні девяності, бандитські роки, ніхто до хати не пустить.
Слухаючи все це, ми з Петром Приходьком мовчали. Не хотілося вірити, що подібне може статися з нами. Думалося, що ми заворожені. Тим паче двигун приємно вуркоче. В салоні терпима температура.
І ось нині у мене пролунав телефонний дзвінок. Задзвонив письменник із Вінниці Станіслав Іванович Змерзлий, мій давній приятель. Каже:
-Запишіть телефон… Я розшукав ваших рятівників із Тиврова 1994 року…
— Та ви що, — вирвалось у мене. Станіслав Іванович почитав мою есею і звернувся по допомогу до своїх колег – лісівників. Вони й віднайшли ту хату, тих людей, котрі нас порятували в лютий мороз 1994 року, коли під самим Тивровом у нас справді перемерз трубопровід подачі солярки в двигун і ми почали буквально одразу костеніти. Повезло, що бігти до єдиної хати райцентру, в якій рівно о дванадцяті годині ночі ще горіло світло, що на наш відчайдушний стукіт, вони не роздумуючи відкрили двері…
Виявляється, там мешкав водій районного військового комісара. Він щойно поеврнувся з роботи. Загнав авто в домашній теплий гараж. Роздягся, не вечеряючи, ліг спати, коли в двері хтось промовисто постукав…
Станіслав Іванович назвав мені наших рятівників. Це Василь Павлович та Ніна Михайлівна Полоз. Мешкають вони й по нині на окраїні Тирова. Глава сім’ї все своє життя працював водієм у військоматі. Він 1945 року народження, йому нині 75 літ. Порозмовляти з ним не вдалося. Він нещодавно переніс інфаркт, у нього проблеми з вимовою слів. А Ніна Василівна, його дружина, яка теж все життя відпрацювала у військоматі, мені заявила, що пригадує ту тривожну ніч. Той неймовірний мороз, який скував усе уже передвесняної днини.
Я щиро дякував нашим рятівникам і відправив за вказаною господиною адресою книгу, де опубліковано розповідь про «Теплих людей із Тиврова».
Видужуйте, дорогий Василю Павловичу!
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
На останньому рубежі. Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за св...
Сокровенне. У Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці (ОНУБ) усе ширших обертів набирає процес із книжкового поповнення фонду за рахунок надходження нових творів, які дарують своїм майбутнім читачам місцеві автори. Хід безпомилковий...
