Як ми побили горшки на життєвому возі

Колись давним-давно, влітку 1973 року, приїхав я поступати на факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка. Все там починалося з так званого творчого конкурсу. Збирають в одній великій аудиторії університету всіх претендентів на папаху стати професійними газетярами, радіо-телевізійниками і задають тему для вільного викладу. До прикладу: ’’Чим мені подобається Київ?’’. Дві години часу в твоєму розпорядженні, чистий аркуш паперу і ручка, здається, навіть з чорнильницею…

Після цього викладачі журфаку читають ті твори і виясняють, чи мислиш ти на папері, чи є поняття загальної логіки, вміння викладу фактажу, як у тебе зі знаннями мови й орфографії, який твій життєвий кругозір взагалі. Себто, чи є клепка в голові. Чи можна з тебе зліпити сякого-такого літературного працівника...

Якщо в тобі помітили Божу іскру творчої надії, значить допускають до вступних іспитів на факультет журналістики . Бездарним кажуть ''До побачення''.

Біля мене поруч за партою виявився хлопець приблизно мого віку. Мав, як я помітив, м’яке й тонке русяве волосся, злегка рудаві вусики, кольору спілих каштанів швидкі очі. Примітний, білолиций. Петро Толока. Потім, звернув я увагу, мимо котрої з молодих панянок не пройде, зиркне вона на нього та ще й траплялося оглянеться. Працює в одній із районних газет півночі України. Говорить злегка з білоруським акцентом, закидаючи вряди-годи говіркою сябрів. А ще на кожен незвичний випадок у нього завжди буцімто припасена приповідка чи жарт. Тому, там, де Петро, завжди сміх і весело. Хоч мій начебто суперник у творчому конкурсі, але подружилися ми з першого ж рукостискання. Пам’ятаю, що коли він присів біля мене з своїми чистими аркушиками, я подумав: ’’Бог послав…’’

Так ми навчалися на факультеті журналістики, разом мешкали, торби із домівок поспіль ділили, іноді на ’’Вермут’’ їздили на Голосіївську площу в гадючник над озерцем. Потім Петро відвідав мій Джурин на Вінниччині. Мене ж він привабив розповідями про те, що найкраще у світі цвіте наш український… льон. І неодмінно за його рідним селом. Я ж такого дива не бачив. Дуже захотілося помилуватися тією неймовірною красою...

Поїхали ми й туди якось. Зійшли з автобуса на гомінливій міжнародній трасі. Почимчикували немовби піщаними дюнами до домівки його батьків. А це крокувати аж у наступний населений пункт. Тільки пустились у дорогу, з-за паркану чоловічок гукає мого Петра Івановича. А через хвильку й мені вже обидва махають. Мовляв, зайдемо на хвильку. Однокласник якраз кабанчика заколов, просить посмакувати гостини. Сіли ми до чарчини. По штук сім махнули за комір. Нарешті лунає весела команда: ’’Подякуємо хазяям…’’

Не пройшли й кілометра все тим же першим селом, назустріч мандрує колишній учитель Петруся. Яка радість, щирі чоловічі обійми. Чуємо: ’’ні, ні, відмовлятися, хлопці, їй-право, не гоже. Я хоч і сам мешкаю, але закусити у мене завжди є що. А випити – на вибір: домашнє вино, по яке до мене бігають ледве не всі сусіди, ну, звичайно, й самогонка замашна в льоху є… перший клас… зараз перевіримо…’’

Там ми й заночували. Проснулися вже як по радіо ‘’Останні вісті’ читали о восьмій ранку. Була в людей така мода, слухати їх брехливі випуски...

А нам же ж треба було на самому світанку, годині о четвертій встати, щоб сходити до веселкового дива в полі. Побачити, як льон цвіте від обрію до обрію. Буває, що синьо, а трапляється — біло, жовтаво, жовтаво-оранжево, навіть, читав, якось — лососєво. Що то насправді за колі такий — не скажу, не знаю. А льон, розповідають, відкриває свої коробочки з ніжними пелюстками лише на десяток-другий хвилин під перші ніжні промені Сонця, котре на горизонті тільки-тільки вимивається літніми росами. Як мовбито, підзарядку рослин здійснює.

Так мені хотілося помилуватися тим дивом, я навіть свій старий фотоапарат з собою прихопив. Та він лежав без потреби у студентській торбі...

А льон цвіте синьо-синьо...

Тільки після обіду дісталися Петрових батьків. А там справжній переполох. Мати мого друга зіграла тривогу і в селі зразу всі забігали. Рідня почала курей, гусей рубати, патрати їх. Прилетів на авто якийсь близький родич Толоки в міліцейському картузі.

— Я зараз, хлопці, — по-змовницьки підморгнувши нам, сказав, — катну на той бік річки, привезу ящичок пива та відерце раків…

За селом потічок, на протилежному березі його вже Білорусія… А там і пиво, і раки…

По обіді, як сіли за столи з родичами та сусідами. Дуже весело і смачно, по сьогодні пам’ятаю, було. Наступного ранку з мокрими рушниками на головах проснулися ще пізніше попереднього. Який льон, яка польова краса? Тут мислити не можна уже. Треба негайно в Київ тікати. Тверезістю рятуватися. Завтра іспит у найвимогливішого викладача журфаку Марії Устимівни Каранської з української мови. Ні, цей рубіж так легко, без підготовки не здолати. Тому негайно потрібно за підручники сідати. Навіть пиво з раками вже не йде. А родичі збираються знову…

Так я, звісно ж, і не побачив, як цвіте красень льон. І все життя шкодую. А мій університетський побратим повернувся до рідних країв. Трудився у районній газеті. Вибився у редактори. Мав дружину, сина й дочку. Коли я працював головним редактором газети ‘’Правда України’’ взяв на роботу власкором Петра Івановича. І був він хорошим кореспондентом по області...

Не везло Толоці з сім’єю. Вже давно відійшла в інші світи дружина. Залишився вдівцем. Син поселився в обласному центрі. А він у невеличкому селищі, котре до недавнього часу було райцентром, мешкав з дочкою. Напевне, що на початку цього літа Петро Іванович зізнався мені, що у неї великі проблеми. Їй 49 літ, з діагнозом цироз печінки вона потрапила до реанімації. Звідти вже не вийшла.

Так мій побратим залишився взагалі одинаком, позаяк у сина своїх питань зі здоров’ям повний оберемок. Я затефонував колишньому однокурснику, запропонував приїхати до мене в село у гості. Над річкою й озером походимо, риби зловими, по гриби сходимо…Відмовився:

— Залишився кіт, на кого я його покину? — знайшов причину на відмову.

— Так забирай свого кота з собою. Мій французький бульдог Арчі, хоч страшенно не любить м’явкунів, нашу кицьку Нору все ж поважає, з нею дружить, відганяє від неї нав’язливих кавалерів. Здружимо твого кота з моїм гавкуном зубатим…

І це, на жаль, йому було не до шмиги.

Тут в Україні, як і по всьому світу, піднялася нова хвиля ковіду-19. Виявилося, що мій приятель ревний противник вакцинації. Скільки разів я просив пояснити причину цього його переконання, арґументів ніяких, але висновок щоразу один і той же: ’’я колотися не буду…’’

Якось, щоправда, обмовився, що начебто котрийсь із лікарів йому порадив утриматись від такого кроку.

Кажу панові Петру:

Ти ж, — говорив я Петру Івановичу, — сам залишився. З рідні вже теж практично немає нікого. Не дай Бог захворієш, хто тобі води подасть, ліки принесе? Немає кому, чи не так?

— Так, — глухо відповідає…

— Тим паче, — продовжую, — що як ось свідчить найсвіжіша статистика, 97 відсотків людей, котрі захворіли нинішнього літа й осені на коронавірус — це саме НЕ ВАКЦИНОВАНІ особи. До того ж, відомо, що щеплені проти хвороби пацієнти лікарень значно легше переносять болячку.

Нарешті було я таки, здається, переконав його. Петро Іванович заявив, що його домашній лікар мешкає в сусідньому під’їзді і він уже домовився із ним, щоб той записав його на вакцинацію 15 вересня ц.р.

Я з нетерпінням чекав присмерку вказаної дати. Набрав телефон Петра Толоки, коли за вікном була уже ніч.

— Тебе можна поздоровити? — після привітання справився я. У відповідь — тривала тривожна мовчанка. Нарешті все та ж дурнувата його фраза ’’Ні, я не піду колотись…’’

Тут я й вибухнув. Казав своєму побратиму все, що хотів. Не добираючи виразів. Він теж подеколи злобливо відгризався. Одне слово, вельми неприємна була ця чоловіча відверта розмова. На закінчення я йому крикнув на вухо, що нехай не подумає, що для мене в його вакцинації є якийсь інтерес. Я просто турбуюсь про нього, як про побратима, з котрим поспіль прожив у тісному спілкуванні баз малого пів віку. А тепер і не поцікавлюсь, як йому там, оскільки це він сам себе заганяє на ковідний лід… Дуже шкода, що начебто й розумний чоловік, а вчиняє так безвідповідально. Наче браконьєр у ставленні до свого здоров’я…

Думаю, що ви знаєте, друзі: сказати з пересердя щось смальке, гаряче, це одне, учинити відповідно до заявленого значно складніше. Ось і сьогодні вже знову 15, 16 числа нового осіннього місяця. Не набираю номер телефона Толоки, а подумки з ним. Звичайно ж, переживаю за колегу журналіста. Життя в поліській глибинці все-таки деградує людей. Тим паче, що Інтернету пан Толока не читає. Газет не має, вважайте, шо вони й не видаються тепер. А телевізор лише одурманює людей.

З огляду на все, мені нині конче потрібен переконаний майстер діалогу, хто б з незалежних позицій, але все-таки від мого імені, бо інакше розмови не вийде, набрав номер цього упертого чоловіка, переконав його в тому, що жити і рятуватися треба до тих пір, поки є змога. Сподіваюся, що я зрозуміло висловився.

Бажаючі посприяти нам розв'язати цю психологічну проблему можуть написати мені в приват Фейсбуку, або на електронну адресу, вказавши свої координати. Ось моя електронна адреса - 33jyra@ukr.net.

Сподіваюся, що ковід нас, дасть Бог, із Петром Толокою все-таки не розлучить…

Олександр Горобець, письменник.