Як я не пройшов співбесіду у Дмитра Павличка...

ЧОМУ ДМИТРО ПАВЛИЧКО ЗАБРАКУВАВ МОЮ ПЕРСОНУ НА ПОСТ ПЕРШОГО МІНІСТРА ІНФОРМАЦІЇ…

Люди рівня Дмитра Павличка помирають раз на століття, тому що й народжуються такі раз на віку. І я теж маю що про нього сказати, хоч зустрічалися всього декілька разів.

Було це тоді, коли Дмитро Васильович був при особливому портфелі — служив ’’сірим кардиналом’’ при Леонідові Кравчуку. Був, напевне, 1992, а, можливо, й 1993 рік. Ураз в Україні виникла ситуація, коли треба було ввести негайно посаду міністра Інформації для організації інтелектуального спротиву московщині. І ось ще одна з найближчих радниць Леоніда Макаровича пані Лариса Скорик якось розшукала мене по телефону і каже:

—Нам конче треба з вами переговорити, приїдьте негайно в адміністрацію президента, розшукайте кабінет з написом на дверях ’’Богдан Тернопільський’’.

Треба було підкорятися. Як не як — права рука глави держави, хоч я й головний редактор незалежного видання. Знаходжусь, буцімто, на безприв’язному утриманні, але…

Відшукав я потрібні табличку на високих дубових дверях. У кабінеті знаходиться Лариса Павлівна і смуглявий симпатичний чоловік з пильним поглядом чорних очей. Починається розмова. Пані Скорик каже, що вона хоче запропонувати мені посаду першого у відродженій українській молодій державі міністра Інформації. Позаяк саме їй доручено підшукати на цей пост потрібну особу. Розповідає, яким важливим є такий пост в Україні, котра нині знаходиться на своєрідному інформаційному роздоріжжі.

Що ж тут могло бути незрозумілим? Але, чесно кажучи, й мені не хотілося кидати напризволяще видання, котре з колишнього бойового листка КПУ мені вдалося вже перетворити на незалежне видання. Добитися того, що в чергу на публікацію в нас ставали посли головних демократичних держав. А це був для розумних людей ще той промовистий факт. Значить газета стала впливовою, її визнають, поважають. Ми вже подали заявку на те, щоб ’’Правду України’’ зробити двомовним виданням після 60 років її ганебної ролі головного зросійчувача республіки, а тепер і молодої держави. І головне — наклад видання став зростати, як на дріжджах.

До розмови підключився молодий та енергійний Богдан Тернопільський. Нині він, як я зумів примітити, трудиться ведучим на телеканалі ’’Прямий’’.

Домовились до того, що за добу чи дві я повинен бути на прийомі у Дмитра Васильовича Павличка. Він тоді трудився головою Комітету Верховної Ради України, а по суті вирішував усі найголовніші кадрові проблеми особисто при Президентові Леоніду Кравчуку.

Дмитро Павличко

На столі перед ’’сірим кардиналом’’ нової української влади лежала, здається, жовта тоненька папочка. В ній знаходились, напевне ж, різні ’’об’єктивки’’ на мене. За весь час розмови Павличко жодного разу не заглянув до них. Розмова тривала виключно про те, як вгамувати російську експансію нашого інформаційного поля. Я щиро викладав свою точку зору на цю проблему. Розмова тривала хвилин 45-50. Попрощалися весело посміхаючись один одному. Було видно, що головного розпорядника я явно не розчарував. Ось і все, що пам’ятаю із того далекого минулого.

Мою кандидатуру, як я зрозумів, пан поет не схвалив. Позаяк, більше з подібної проблеми мене ніхто й ніколи не тривожив. А мене, зізнаюся, це завжди хвилювало: чому? Чим я йому, головній довіреній особі глави держави, не вгодив? Тим паче, що обраний ним кандидат… у тім, тут краще промовчу…

І ось за років п’ятнадцять після тих подій, я якось іду на Київський книжковий ринок побіля Планетарію, а назустріч мені з в’язочкою першодруків з базару повертається Дмитро Васильович, поруч із ним крокував ще якийсь чоловік. Ось я й зненацька виріс на шляху пана Павличка. Він здивовано зупинився…

Кажу Дмитрові Васильовичу, що я є той і той. Сміючись, говорю, мовляв, співбесіду проходив на високу папаху, а за що забракований не повідомлений. Можливо б, хоч тепер особисто у вас міг би дізнатися, у чому, власне, полягав мій ґанч?

Дмитро Васильович якось, начебто, знизу глянув на мене своїми небесно синіми очима і доволі швидко, начебто ця відповідь у нього давно вже була готова, сказав:

—А як же ж я міг погодити на пост першого міністра Інформації відновленої Незалежної української держави головного редактора російськомовної газети? Та мене б мої колеги заклювали. — Через деяку паузу додав: — Хоча певною втіхою для вас може бути моє теперішнє визнання того, що з другим претендентом я явно помилився…

Ми ще раз щиро поусміхалися один одному і міцно потисли руки.

Тепер уже назавжди…

Олександр Горобець,

письменник.