Як гріх лягає на душу

Відгук на роман Олександра Горобця «Монастирська праля».

Нестабільність в економічному, політичному життя України, а тепер війна якось відсторонили мене від читання художньої літератури. Мало приваблює класика, радянські видання втратили свою цінність, а чогось солідного, свого сучасні письменники ще не створили. І ось колишній цікавий мій колега по спільному столичному навчанню, а з тієї пори поминуло вже аж 44 роки, відтоді він і киянин, письменник Олександр Горобець порадував мене своєю новою художньою книгою, до певної міри несподіваним і загадковим романом «Монастирська праля», котрий вийшов нещодавно друком. Кажу відверто і зрозуміло, що я буквально на одному диханні прочитала цю його серйозну працю, з не бувалим і неймовірним захопленням. Позаяк, як мені видалося, що автор вельми правдиво відобразив один із періодів життя українського села і його головних героїв. Щиро підкупила висока майстерність прозового художника, яка щемно пронизує кожну сторінку роману. О. Горобець тут точно показав себе неперевершеним, доволі оригінальним майстром слова, вміло використав, як на мене вперше почуту або давно забуту нашу лексику. Все зроблено в стилі Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Михайла Стельмаха. Звідки дихає козацьким духом і нашою непереквітною давниною. А сам твір, зазначу, товариство, читається напрочуд легко, одним словом, захоплює від першої до останніх своїх сторінок. На моє переконання досить влучно підібрана сама назва роману, що служить помітною інтригою, викликає бажання якнайшвидше дізнатися, чому саме так нарік своє дітище автор, і не інша стоїть назва на палітурці твору.

Художник загострив свою увагу на тому, що кожна добропорядна людина має жити лише чесно по відношенню до рідних, друзів, суспільства, а то рано чи пізно брехня випливе на поверхню і бумерангом відіб’ється на тому, хто її запустив, чи довгий час тримав дурощі у секреті, адже не випадково люди кажуть: «краще гірка правда, ніж солодка брехня». Так сталося із героєм означеного роману Сергієм Загривим, який зрадив своїх друзів і ворог їх знищив гранатами. Про це він повідав своєму побратиму Георгію Козинкевичу лише за мить до смерті і цим самим розкрив, мабуть, карму свою та рідної сім’ї, яка по суті постраждала через провину батька.

Через служителів монастиря, автор показав що Марта, одна з головних героїнь твору випестувана батьками не родилася такою, як увійшла в доросле життя насправді. ЇЇ душа формувалася під впливом батька, вона не мала друзів тому, що однолітки були біднішими від неї, а значить були буцімто недостойними її уваги. Дівчина, як по ходу оповіді наголошує автор, впустила в душу гординю. Возвеличила її в собі, забувши, що це є найперший та головний людський смертний гріх за церковними канонами. Марту, дочку Сергія Загривого відвернула від самогубства уважна черниця Меланія, в колишньому домонашому житті удатний слідчий прокуратури, котра розшифрувала приготування сусідки монастиря, яка закінчивши московський елітний вуз, повернувшись додому, до райцентру, через свою завищену амбітність, вдавану козирність, залишилася без засобів до існування із двома синами на руках, тому й відважилася ступити за межу життя. Матушка Меланія у критичний момент витягла молоду красуню фактично із зашморгу. Але ще важливіше було перевиховати майже втрачену людину, наставити на путь істинний Марту Загриву. Душу, котра в житті ні до чого раніше не доторкалася. Для котрої все і всі довкруги видавалися бридкими, другорядними. Не вартими її уваги.

Пані Меланія розуміла, що перевиховання мало починатися з особливих трудових навиків багатолітньої білоручки. Тому взявшись за вигнання бісів із заблудлої душі черниця визначила для Марти об’єктом старань посаду… монастирської пралі. Нехай спуститься із захмарних висот на грішну землю. Наяву зрозуміє те, як здобувається хліб для сім’ї, по чому обходиться «цілушка від зайця». Особливо тоді, коли ти ще й двічі непутьова матір.

Як на мене, то цей роман Олександра Горобця є своєрідна добре вмотивована виховна поема, покликана багатьом підказати, як варто вирішувати життєві проблеми в складні моменти життя. Тут закладена ціла хрестоматійна енциклопедія життя.

Великий вплив на жінку як особистість, справив після другої зустрічі отець Костянтин. Завдяки їхнім особистим контактам Марті вдалося полікувати свою душу, а за тим і знайти своє місця в житті.

Значний негативний вплив на героїв роману чи, сказати б, не бажаний відбиток да їх долях зробила війна: принагідно зауважимо, три століття поспіль Україна була під польською, а потім три під російською окупацією. Значних знущань зазнала і від наших «вічних посередників» євреїв - поміж панами і простим народом. Але війни не хоче ніхто, навіть кадрові військові, що, власне, продемонстрував автор в зображені образу румунського майора, який представляв військову адміністрацію так званої Трансністрії – окупованого міжріччя Південного Бугу та Дністра, яка в період Другої світової війни належала боярській Румунії. Війну роздмухують ті, хто у владі, але тільки не етнічні українці, які набралися від загрбників горя та лиха на десятки століть наперед...

Сторінки роману пронизують теми правди, якої насамперед боїться кожна влада, а нинішня особливо. Коли Олександр Горобець вперше написав про незугарні дії міського голови, стаття називалася «Довгі вуха старої стодоли», то редактор С. Загривий приховав цей матеріал, запримітивши в статті свою копію.

А чи потрібен автомобіль редакції? Безумовно так. Але наш редактор районки не був таким, як той, котрий яскраво зображений у даному романі, але завжди говорив водієві – не обганяй авто першого секретаря – борони, Боже! Він не обдирав колгоспи, але не відмовлявся від запрошення з’їсти по шашлику під час робочого візиту до села, все ж «дочайовувся» до того, що наша редакція, єдина в області не приватизувала своє робоче приміщення. Місцева влада дала можливість виправити помилку газетярам, та новий редактор вчинив так само, сказати б, не по-господарськи і творчий колектив залишився взагалі без даху над головою.

Автор роману Олександр Горобець.

Тут я, не помітно для себе самої, помимо волі поєднала суть художнього роману з реальним життям. А таке відбувається лише тоді, коли правда життя твору відверто і конкретно проростає в реальну дійсність. І з цим я щиро вітаю автора роману, відомого журналіста й письменника Олександра Горобця. Це засвідчує про успіх його нового роману «Монастирська праля»: він змушує людей думати і ставати кращими…

А тим часом сьогодні місцева преса переживає важкі часи, утриматись у сідлі завдяки самій передплаті неможливо і без допомоги влади не обійтися, тому із десяти газетярів у колишніх районках залишилося лише по двоє працівників і ті трудяться на волонтерських засадах. А що ж далі?

І що з цього приводу міркує наша столична інтелігенція про котру, до речі, не маємо в провінціях ні чутки, ні гадки. Наша територія, на щастя, не під ворожою окупацією, але жодної зустрічі влади, інтелігенції ніде не проводилося і не робиться цього сьогодні, як то кажуть дійшли «до ручки».

На ці думки мене наштовхнули роздуми над твором Ол. Горобця «Монастирська праля». Почитайте – отримаєте неймовірне вдоволення…

Марина Гонтар.

Вінницька область.