Як бабця з ціпком через козу провчила владу

Є у мене один гарний знайомий. Сива голова, розуму з житейським досвідом – сім палат. Пройшов таку достойну школу навичок і вдач, що його хоч тут же до сонму мудреців зачисляти можга, їй-право, не поганьбиться. Ось коли мені, що називається, кислувато на душі, з огляду на бедлам у рідній державі, параліч і неміч влади, катастрофічне зниження статусу чеснот українця, зубожіння людей, телефоную розвіяти душу до Василя Олексійовича. Йду, немовби, до глибокої філософської криниці. Він колись у радянські часи прийняв під свою відповідальність неймовірно відстаюче в районі господарство. Таке, де кожен новий голова правління до роковин свого призначення, як правило, не доживав. Його або люди, ледве не з вилами за село виганяли, або, якщо совісний був, - сам утікав подалі.

А ось Василь Олексійович прижився. Головою колгоспу відпрацював 21-н господарський рік. І створив на місці колишньої соціалістичної розвалюхи, колективної безвідповідальної біди, справжню живу казку, особливо, якщо порівнювати стан життя, надання всеможливих послуг, матеріального забезпечення і заробітної плати, насамперед, з нинішнім станом життя селян.

Ну, хоч би зауважте на таке. Довели рівень виробництва всього що до столу можна подати: своя шикарна пекарня, свій макаронний цех, свій цех безалкогосльних напоїв, який випускав столову воду "Мурашка", котра славилася на весь регіон, власний ковбасний цех. Мали потужний колгоспний асфальтний завод. Людям споруджували котеджі з чудовим, зручним житловим фондом. На посади тваринників і механізаторів приймали людей з спеціальною технічною освітою... :

Говоримо про рівень захищеності людини-трудівника, жителя віддаленого населеного пункту, яким і було, і тепер їхнє село. Василь Олексійович з серцем каже, що простій людині тепер ніде правди віднайти. Ніхто її не захистить. Влада живе сама по собі, дбає про свої зарплати, премії, насамперед. А народ, як риба об лід б’ється у пору замору… Куди не звернеться громадянин по допомогу – всі його буквально футболять. Посилають хоч і не фігурально на три букви, а нахабно кажуть: «Звертайтеся до суду». Начебто, у діалозі сучасного судді і адвоката можна вирішити всі проблеми багатогранно життя суспільства.

- Знаєте, - каже мій невигаданий мудрець, - навіть у пору дрімучого радянського застою подібного не було. От наведу для ілюстрації такий приклад із практики.

Було у нас в колгоспі пів тисячі дійних корів. Усе літо їх випасає бригада пастухів. Двічі на добу відправляючись у поле, мають вони пару коней, беруть з собою сіль, воду, всякі ліки про всяк випадок. Якщо якісь корові погано стане, будуть рятувати. Серед пастухів старший, котрий за все відповідає, випас організовує. Але якось на перегоні череди в поле да густого стада корів потрапила коза. Таку ораву дуже важко зупинити… Одне слово, розтоптали корову ту приватну козу.

Уранці приходить до мене бабуся старенька, ще з порога жалісливо каже:

- Задавила колгоспна череда мою годувальницю. Розрахуйтеся зі мною…

Висловлюю їй уклінні вибачення за цю непередбачувану втрату й мовлю:

- Обов'язково відшкодуємо збиток і моральну компенсацію видамо. Але у мене до вас велике прохання. Зайдіть-но в такі-то двері, там є голова товариського суду. Напишіть заяву про нанесений збиток, бо інакше немає формального приводу справу заводити і розглядати. Якщо ви не зможете написати, голова належно оформить, а ви тільки розпишитесь. Відбудеться суд, я того ж дня поставлю питання про сатисфакцію на засіданні правління колгоспу, повернемо вам кошти за втрачену козу. Встає бабця, дуже гречно так каже мені «СпасІба», з протягом на голосному «і». І пішла.

- Мені звісно не до кози, закрутився в справах, бо колгосп, це потужна машина, де все треба тримати під контролем.

Звичайно ж, забув я за цю козячу справу, - розмірковує Василь Олексійович. - А чому я, власне, вирішив усю цю історію пропустити через товаський суд. Там у нас якраз тоді підібралися толкові, знаючі люди-пенсіонери. Які не дадуть нікому урвати від колективного пирога. Кожного в господарстві поставлять на своє місце. А мені, конче, необхідно було, щоб вони викликали на суд пастухів, чи хоч би їхнього старшого. Щоб по-людськи, з перцем проаналізували ту ситуацію. Навчили кожного чесно і відповідально ставитись до виконання своїх службових обов’язків. Якщо пастухів, то й пастухів, аби гав на роботі не ловили. Інакше ж колгоспною чередою доглядачі передавлять всю сільську живність, а колгосп лише оплачуватиме збитки. Нехай товариський суд запропонує, як нам, за чий рахунок оплатити ту потраву. Ми на засідання правління колгоспу теж обговоримо цю ситуацію…

Поминає днів з десяток, - розповідає далі Василь Олексійович. - Телефонує мені начальник районного управління сільського господарства. Соромить на чому світ стоїть, хоч під стіл ховайся. «Тут ваша бабця, ледве ходить із кривим костурцем, прийшла до мене із вашого крайнього села… Ви що не можете виділити 50 рублів їй за задавлену козу?

- Боже ж ти мій, - відчуваю, що й зараз, через років понад двадцять після подій, розповідаючи про цей епізод, хвилюється мій співрозмовник. – Звертаюся за поясненням до голови товариського суду… Відповідає: «Не було її в мене, хоч я щодня на роботі…» Прошу водія: «Скоч, любий козаче, - привези бабуся…» Повертається ні з чим. «Сказала «СпасІба» і додала: «Не така я вже пані, щоб мене льогковиками возити, я сама прийду до голови…» Чекаю - не йде...

Поминає ще десяток днів. Якось на зв’язку з головою колгоспу зранку другий секретар райкому партії. Молодий, а сказати так може, що аж за серце хватає. Як пристав до Василя Олексійовича за ту козу, немає спасу. «Сплатіть, - каже, - бабі сто рублів, бо лиха не оберетеся…»

Крутнулися по селу – ніде немає старенької. Хата на замку. Тепер, буцімто, вільна, бо ж кози немає. Сусіди кажуть, либонь, до дочки в місто поїхала… Вона хоч і з ціпком, але на одному місці не сидить.

Поминає ще п’яток днів. Залітає якось надвечір у колгосп перший секретар райкому партії. І без передмов до Василя Олексійовича:

-Ви що тут геть позаїдалися уже, подерев'яніли, спересердя гримає керівник району. – веде розповідь далі Василь Олексійович. - Ходить старенька як світ бабця по всіх установах, уже й до мене на прийом прийшла. Ви що не можете заплатити двісті рублів, як вона просить, за ту нещасну козу?

Беру на душу гріх, - продовжує мій співбесідник, – тут же кажу, що вже повезли бабусі її двісті рублів, бо десь не було раніше, начебто, до дочки в місто поїхала. Тим часом, бачу, як мій толковий і розторопний заступник тихенько задком, задком і відійшов від нас. За кілька хвилин разом і з головним бухгалтером і касиром сіли у машину і від’їхали від контори колгоспу. Поки ми з перешим секретарем на вулиці розмовляли про справи, вони вже й повернулися. Заступник мені і головою, і рукою ледве помітно подає знак, що все, мовляв, гаразд, бабця гроші взяла. Але ж, як провчила… Перший від’їжджає, я йому бадьоро доповідаю: «За козу заплачено…» Він подивився на мене, як на дурня. Мовляв, це що я цим у тебе тут займався. Досі пам’ятаю його погляд… А ви кажете, що раніше люди захисту не мали…

Якщо ви, друзі, подумали, що на цьому епізоді кінець цій дивній історії, то це трохи не так. Бо за кілька днів бабця купила аж три кози. І всі з величезними вим’ями. Роздавала молоко усім сусідам, хто хотів, при чому безкоштовно. А туди, де були малі діти, ще й зранку приносила, як вона казала: «слоїчок свіженького на здоровля…». Щоб здоровенькі були…

НА ФОТО: Василь Олексійович. Той, хто знає цього мудрого чоловіка, гадаю, підтвердити може, що в цій історії немає і крихти вимислу. Все так насправді і було.