І не перший, і не другий

Якось так несподівано вийшло, що тиждень тому я писав одне послання на Тернопільщину і розповідаючи про свої особливі стосунки з цим краєм, де починав стезю власкора газети ’’Сільські вісті’’ по західних областях України, розповів про зустрічі з фактично забутим колишнім головою тамтешнього облвиконкому Олександром Миколайовичем Ткаченком. Ось вони ці рядки:

Якогось передосіннього дня я підготував і тиснув на лобному місці ’’Сільських вістей’’ передову статтю ’’Сівба озимих’’. Яка зненацька викликала бурю емоцій в українському селі і на верхніх щаблях київської влади.

Усе було так. Тоді в Мінсільгоспі України начальником Головного управління зерновиробництва працював такий толковий спеціаліст Леонтій Логвинович Зіневич. Перед тим, як писати статтю, я приїхав порадитись із ним, послухати його думку, щодо комплексу майбутніх польових робіт. Ось він мені й розповів таке. Що на Тернопільщині з’явився новий голова облвиконкому на прізвище Ткаченко, Олександр Миколайович. Працював до цього першим секретарем Таращанського райкому партії на Київщині. Дуже добрий фахівець сільгоспвиробництва, але подеколи відвертий волюнтарист. На своєму попередньому робочому місці він запровадив у всьому районі, єдиному в Україні, так званий перехресний спосіб сівби озимих культур. Старий, дідівський, давно забутий метод. Коли один раз сівалка кладе зерна в ґрунт в одному напрямку, а потім упоперек до цього ще раз. Це було виправданим тоді, коли для сівби використовувалося насіння давніх сортів, з малою енергією росту. Тоді не всі зерна могли прорости. А ось тепер, коли в господарствах використовувалися сорти підвищеної енергії росту, типу, Миронівська – 808, Поліська – 70, Одеська -51, це зайва затрата засобів. Треба вдвоє більше затратити насіння, вдвоє більше пального. Треба вдвоє більше працювати на цій посівній площі людям і техніці. А потім вдвічі більше ущільнєються ґрунт важкою технікою.

Я з цього й почав свою передову статтю, вказавши, що на Тернопільщині волюнтаристським методом змусили селян сіяти дідівським методом озиму пшеницю — квадратно-гніздовим методом. Що обіцяний начальниками-кричальниками приріст зерна від цього в начебто два центнери зерна на гектарі мало ймовірний, а ось функціональні затрати на вирощування злаків у новому році уже зросли вдвічі. Це гарантовано.

Боже, що тут почалося. Пан-товариш Ткаченко тут же звернувся до аграрного відділу ЦК, обривав телефони редактора СВ. Той одразу мене на килим: звідкіля дані? Я йому показав, він заспокоївся. Але по обіді каже мені:

—Замовляйте на вечірній рейс літака квиток до Тернополя, вас чекає Ткаченко. Удвох розкермуйте удвох ситуацію, яка склалася…

Уранці голова облвиконкому повіз мене в якесь село поза Струсів до Теребовлянського району. Там у величезному будинку культури зібралися всі голови колгоспів і головні агрономи господарств області. Ледве не за руку, майже під конвоєм, виводить мене О. М. Ткаченко на сцену і каже:

—Ось цей молодий чоловік (мені тоді було 32!), котрий у передовій статті газети ‘’’Сільські вісті’’ написав, що ми марнотратники, що ми не вміємо господарювати…

Здійнявся крик і свист. З гальорки горлають:

—Нехай, сука, вибачається…

А Ткаченко веде через сильний, гучний мікрофон публічний допит мене:

—Ви хто за фахом?

—Журналіст, — відповідаю…

Зал вибухає тривалими і довго не змовкаючими емоціями…

—І це ви, шановний, вирішили нас повчити, як треба хліб сіяти?…

Кричу щосили:

—Дайте мікрофон.

Ткаченко уступає місце за трибуною. Піднімаюся на неї. Дістаю з папочки два невеличких документи. Перший — це висновок експертної ради при Мінсільгоспі про здійснення дослідів щодо використання так званого перехресного способу сівби озимих і висновок: невиправдана значна затрата ресурсів, надмірне ущільнення ґрунтів з руйнацією мікрофлори полів. Наступний документ — дані експериментів з цього ж приводі Українського науково-дослідного інституту землеробства за підписом директора Віктора Федоровича Сайка. На той час авторитетного вченого. В залі — мертва тиша.

—Ось, — кажу — мої арґументи журналіста-професіонала.

—Не збивайте нас із обраного шляху, - кричить із президії О.М. Ткаченко. – Восени ви побачите, де будуть ці учені, якщо ми зберемо найвищий в Україні врожай зернових…

Олександр Миколайович Ткаченко

До наступних жнив усе забулося. Метод сівби озимих товариша Ткаченка не вирішив зернової проблеми України. Його незабаром забрали з Тернопільщини у крісло міністр АПК, ще пізніше він став, як якось оригінально висловився і не ’’першою особою в Україні, але й не другою’’. Я ж після того міцно затоваришував з Олександром Миколайовичем. Він доволі часто виручав після того, як 25 вересня 1991 року мене журналісти ‘’Правда України’’ зненацька на своїх зборах (66 — ‘’за’, три — ‘’проти’’) обрали головним редактором газети. Він колись, при старті мого керівництва допоміг розжитися рефрижератор цукру, ми завезли його до Сиктивкара і звідти доставили фуру газетного паперу, по бартеру…

Ось у яких ситуаціях перевіряється справжність людини. І я тут маю сказати, що як керівник, чиновник найвищого рангу він був винятково чесною і сміливою, просто таки відчайдушною людиною. І на цю оцінку маю, сказати б, ’’залізні’’ аргументи.

Колись у моєму журналістському житті був особливий період. Який наступив після публікації мною статті ’’Чому в української гривни канадська прописка?’’ Я зачепив людей, котрих, образно кажучи, краще було б обійти стороною. Справа дійшла до того, що за наслідками розгляду цієї статті в Україні (1992 рік) була створена перша в практиці Верховної Ради України тимчасова депутатська слідча комісія. Вона працювала цілу каденцію і не прийшла до остаточного результату. Власне, її уміло довели до цього нульового підсумку.

Мені все-таки вдалося, завдяки публікаціям, запустити механізм створення нової тимчасової депутатської слідчої комісії. Поки я радів із цього, знайшлися яйцеголові, котрі підвели Верховну Раду до прийняття рішення про заборону взагалі будь-яких публікацій у пресі про створення національної валюти. А тим часом у суді вже лежав позов проти автора статті буцімто за образу честі й гідності високих людей. І коли всі матеріали виявилися секретними, не для преси, мене фактично відрізали від мого джерела інформації. Мені не було чим крити. І я пішов тоді до Олександра Миколайовича.

Він так і сказав:

—Пішли вони всі до біса з їхніми секретами. Кажи, які матеріали потрібні…

Спасибі йому за мужність і порядність…Через роки, через десятиліття.

Це Олександр Ткаченко став автором знаменитих слів про те, хто такий голова Верховної Ради Україні в парламентсько-президентській державі, у порівнянні з главою держави: ’’І не перший, і ні другий…’’ Просто таки снайперський постріл у вербальну десятку.

Давно звернув увагу на те, що уже чимало літ в інформаційному полі України немає жодної згадки про колишнього потужного керівника урядового рівня О.М. Ткаченка. Аде якось зустрічаю в Києві колишнього керівника прес-служби голови Верховної Ради О.М. Ткаченка М. Канішевського. Справляюся, а де ж його колишній шеф. Посумнів Микола, й каже:

—Він надзвичайно хворий. І навряд чи йому покращає. Дуже мучає його надзвичайно жорстока хвороба.

Сьогодні стало відомо, що Олександр Миколайович відійшов в інші світи.

Земля йому пухом, Царство Небесне! Чесний і сміливий був чоловік!

Олександр Горобець, письменник.