І на флоті радянському бували ''шури-мури''

Новела з життя
Сьогодні перед світанням просипаюсь немовби від чийогось легенького доторкання до плеча. А в свідомість буцімто хтось шепоче: «2 жовтня».
«Друге жовтня? Ну й що?» — запитую сам у себе спросоння.
Від солодкого самозабуття, відчуваю, уже й нічого не залишилось, а за вікном все та ж непроглядна осіння тьма. Невже чийсь день народження? Мо’, класні роковини якоїсь відомої події? Розкидаю запитаннями як якором по літній вже моїй свідомістІ і нічого путнього для обміркування не знаходжу. Аж дещо пізніше, щільніше укутавшись в ковдру, позаяк, живемо, сказати б по-спартанськи – не запалюючи поки-що газового котла, якнайширше відкриваючи навстіж сонцю всі вікна для приступу тепла золотого ''бабиного літа'', згадую одну обставину від котрої аж розреготався знічев'я. Серед глупої ночі… І тут же осікся: ще домашні подумають казна що...
Пригадав, що саме 2 жовтня, в часи, коли виконував свій «священний громадянський обов’язок» із захисту рубежів СРСР, а службу ніс я на Чорноморському флоті, саме тоді 2 жовтня оголошувалося днем початку... політнавчання. Як тут не розсміятися з події хоч і серед ночі?!
На тих заняттях вмикалася така дурня, котру витримати було, ой, як же ж не просто нормальній людині. Щотижня – політзаняття, казки про героїзм військових на кордоні і в гарнізонах. Про Олега Кошевого і керівну роль комуністичної партії в обороні есерії насамперед.
Коли вже я служив по другому році, вирішив скрасити цей день тим, що було мені рідне й до душі.
Замполітом у нашій навчальній роті ніс вахту такий собі чоловік Григорій Нагорний. Українець, котрий аж світився своїм дрімучим хохляцтвом, хоч корчив із себе замало не самого краснопрєсненського москвича. Лейтенант, котрий виріс із «сундука». А «сундуками» на флоті обзивали мічманів та прапорщиків, різних там старшин, котрі після строкової служили за контрактом. Закінчив такий понадурочник іще якісь там курси і присвоїли йому офіцерське звання. Ось вам і золотопагонник без вищої освіти.
За собою цей Гриць привів на службу у Чорноморський флотський екіпаж і дружину Віру. Працювала вона у військовій частині завідувачкою бібліотеки. Був це справжній витвір якогось непростого людського кохання — мила, чарівна голівонька, припухлі породисті губи, як на виставку, високі привабні груди, тонка осинна талія, а нижче неї все таке широкостегне, що найбільше причаровує розмаїття хтивих чоловічих поглядів. Бо мала ще й наче на замовлення точені ніженьки з манливими круглими колінцями. Не Віра, а ходяча Зваба…
У в/ч 51330 тільки й було притишених розмов, що про буцімто роман Віри Миколаївни і штабного пропагандиста підполковника Кузнєцова. Був це махровий московит, котрий побачивши в моїх документах, що я призивався з посади літературного працівника обласної молодіжної газети, на території флотського екіпажу окликав приблизно так: «Ти сьогодні блакитний чи жовтий?» А далі, подаючи при цьому розумний вигляд, починав допитуватись: навіщо, мовляв, вам, хохлам, «єто слово — блакітний, ведь єсть жє красівоє русскоє — сіній ілі галубой».
Спершу я легенько поправляв його: не «…кітний», казав, що кітною, себто, вагітною, буває лише кицька після глибоких і проникливих інєкцій вправного кота…
«О! Так, так», — лагідно на український манер повторював вдавано улесливий Кузнєцов… Глузливо усміхаючись мені прямо в обличчя. Але будь-якої миті готовий напасти зі звинуваченнями рівня пропагандистів сталінського СМЕРШа і безпощадних убивць українців енкеведистами… Український газетяр для нього був синонімом бандерівець...
Із штабу в/ч, де у нього був кабінет поруч із командиром і замполітом Чорноморського флотського екіпажу, Петро Іванович практично по декілька разів на день бігав у клуб. Мовляв, там є свіжа преса. А якже ж йому, штатному задурманювачу мас обійтися без цього?!
Одне крило клубу займала Віра Нагорна зі своєю бібліотекою. Коли туди навідувався підполковник Кузнєцов, в приміщення Віри Миколаївної, її, сказати б, хороми, не мав права заходити ніхто. За цим ревно спостерігав завідувач клубом капітан-лейтенант Шурік. Точніше, це була така його підпільна кличка, як кажуть вурки, – поганяйло. А прізвище він мав Новіков. Ще один примітивний росіянин, убогий, лубочний офіцер-посміховисько. Він навіть фізично був складений так, що не мав ні виправки, ні постави навіть тоді, коли зодягав святкову морську форму. Шурік з кортиком походив на банального волоцюгу. У нього кінцівки ніг росли не прямо вперед, як у всіх нормальних людей, а якось у середину - одна до одної, до абсолютної клишоногості. І як такого взяли на військову службу? Ми якось із хлопцями-старшинами із нашої роти спостерігали за ним на стройовому плацу, де командир в/ч полковник Іван Антонович Шершень вирішив провести маршовий огляд Чорноморського флотського екіпажу. Шурік викидав там такі піруети стройової виправки, що з цього можна було лопнути зо сміху… Або зняти з-під поли унікальні кадри для карикатури...

Фото 2 жовтня 2021 року

Капітан-лейтенант Новіков був безпосереднім підлеглим підполковника Кузнєцова і ніс вірну варту на підступах до бібілотеки, коли за зачиненими дверими залишалися Віра Миколаївна і Петро Іванович. Він би навіть туди не впустив і Гришу Нагорного, якби той враз вирішив потривожити спокій рідної дружини, не кажучи вже про закоханих… які проводили чергову робочу нараду під замком...
Про безмежну закоханість нашої бібліотекарші я зрозумів, коли одного разу Віра Миколаївна мене несподівано запитала:
— А правда ж, скажи, найкраще прізвище — Кузнєцов? Кузнєчік, — при цих словах вона підійшла до вікна і замріяно задивилася на могутні дерева, що виросли під клубом в/ч… Мені так тоді хотілося сказати, що прізвище Нагорний достойніше за Кузнєцов... Але я чесно не хотів її образити... Любов, вона таки сліпа...
Тоді я добре зрозумів: пропагандист флотського екіпажу не даром топче ряст у бібліотеці, добряче вищупуючи, мабуть, осину талію платної книголюбки. Вона вже готова замполіту моєї другої навчальної роти показати фігу і дременути навтьоки за підполковником. Звісно ж, якби я поважав нашого лейтенанта, неодмінно би підказав тому, що до його домашнього обійстя вже підкладають смолоскипи. Ось-ось все довкруги спалахне, вдарить полум'я по сухняку. Але Гриша був ще тією продажною сукою в нашому суто чоловічому колективі, позаяк, ніколи нікого не прикрив, не вигородив, не виправдав, а здавав усіх і у всьому, вислужуючись у такий брудний, собачий спосіб… Тож, подумав я, нехай до схочу розкошує нікчемний пропагандист нижче їхньої сімейної талії… Захисту і підтримки Грицько просто не заслуговує...
Я на другий чи третій день, лиш опинившись на службі у Чорноморському флотському екіпажі, прибіг записатися до бібліотеки, ознайомитись, яким є розмір книжкового фонду в/ч. В новому житті своєму з флотським ярмом на шиї, я розраховував обіпертись саме на літературу, в ній віднайти нове самозабуття. Тоді то Віра Миколаївна і виявила, що я в своїх дев’ятнадцять літ мав уже чималий газетярський досвід, потрудився і в районній, і в обласній молодіжній газеті, вона мене тут же вписала до всіх її бібліотечних рад і колективів. При цьому сказала:
— Ти будеш у мене неформальним заступником. Будемо відтепер разом готувати і проводити читацькі конференції, літературні огляди для особового складу…
Через місяців півтора, коли газета Чорноморського флоту «Флаг Родины», тоді доволі солідне і високотиражне видання опублікувала напередодні нового 1970 року підсумки літературного конкурсу на кращий літературний твір і моє оповідання «Коровай» було удостоєно другої всефлотської премії, вранці до нашої казарми з оберемком свіжих номерів газети прибігла Віра Нагорна, накупивши їх із сотню у кіосках Севастополя. Роздавала всім читати і оголошувала, сьогодні увечері будемо все обговорювати в бібліотеці. Приходьте. Еге ж, слава моя росла!
Так ось, напередодні нового навчального року в системі політосвіти, себто, 2 жовтня 1970 року (Боже ж ти мій, це вже 51 рік тому!) я запропонував Вірі Нагорній, яка через свого коханця, чи, можливо, просто активного симпатика підполковника Кузнєцова практично управляла внутрішнім життям в/ч, щоб суху і гидку навчальну жвачку року — час бридкої політосвіти розпочати дещо по-іншому. Я їй сказав, що готовий особовому складу в/ч, на відкритому кіномайданчику побіля стройового плацу прочитати вельми цікаву лекцію про кінорежисера і письменника Олександра Петровича Довженка. Я тоді якраз безмежно захоплювався митцем, його творчістю і зібрав чимало цікавих матеріалів про його творчість, особисте життя, в тому числі й у Морській бібліотеці Севастополя.
Віра Миколаївна від здивування аж відкрила свого благоліпного ротика. Якусь мить вона розмірковувала, а тоді підхопилася і стала негайно шпаклювати свого носика, дмухати на себе неймовірними парфумами, не звертаючи ніякої уваги на мене...
— Я зараз же вирішу це питання, — защебетала враз соловейком. — Біжу до Петра Івановича. Нехай усе утрясе з полковником Шершнем… нашим командиром... Це може бути грандіозний захід з яким ми прославимось на весь флот.
Через годину мене викликали до кабінету командира роти. Там не було нікого окрім підполковника Кузнєцова. Він чомусь прискіпливо оглянув мене і сказав:
— Це справді хороша ідея. Але навіщо нам Довженко? Може ти підготуєш лекцію про розвідника Кузнєцова. Ото справжній герой. Ще й мій однофамілець! І враження, що у нас із ним був один батько... А від твого кінорежисера, не скрию, друже, попахує дещо блакитним запашком… Ти не відчуваєш?
— Ні, — твердо відповів я. — Можу лише розповісти про автора всесвітньо відомого фільму «Земля»… Кузнєцовим я ніколи не цікавився...
Поміркувавши, підполковник нарешті погодився.
— Я уже склав план події, — були наступні слова штабного пропагандиста. — 2 жовтня приведемо тобі на кіномайданчик дві навчальні роти і в придачу третю роту – спецзабезпечення. Максимальний час твого виступу — півтори-дві години. Витримаєш стільки?
— Матеріалу у мене вистачить на дві години, — скромно відповів я.
— Але тут умова, — не здавався упертий Кузнєцов. — Якщо цей захід удасться, через рік лекція твоя буде про героя та розвідника Миколу Кузнєцова…
— Поживемо-побачимо, — багатозначно відповів я. Ай справді, шо вже мені міг зробити цей штабіст, коли було зрозуміло, що я його переміг... Тепер він цілком залежав від мене...
2 жовтня 1970 року у Севастополі стояла погода, немовби розпал гарячого літа. На кіномайданчик мої колеги старшини завели понад 160 осіб — майбутніх командирів відділень підрозділів бойового забезпечення Чорноморського флоту, які перебували на навчанні у першій роті флотського екіпажу, майже стільки ж моряків прибуло і з другої навчальної роти. Привели майже пів сотні особового складу кадрової третьої роти, вільних від несення вахт і караулів строковиків. Прибув повним складом — сорок бранців 81 Окремий взвод супроводження військових вантажів (ці люди носили армійську форму і антоганізм між ними та нами, матросами, полягав у тому, що через обмундирування одні знаходились під ярмом служби, так би мовити, строкової принуки лише два роки, а інші — всі три. Ой, як же ж це ображало і мене у тому числі). А ще унікальний цей підрозділ був тим, що, супроводжував він під бойовою охороною опломбовані спецвагони з ракетами і і ншими видами морської секретної зброї через весь СРСР. Отримував, приміром, такий караул із вісьми осіб вантаж у Севастополі і через весь Союз його бойовим караулом у складі вантажних чи пасажирських поїздів проваджував аж десь на Камчатку чи Балтику. Ми дико заздрили хлопцям, котрі потрапили туди служити, бо одне їхнє таке вірдядження затягувалось на місяців три-чотири. Декілька подібних командировок і вже, дивись, на тебе очікує ДМБ. Це зовсім не те, що три роки жити за високим кам'яним парканом, основну частину всього військового життя проводити на стройовому плацу та в навчальних класах за підготовкою молодого поповнення флоту... 81 ОВСВВ базувався на нашій території і входив до складу Чорноморського флотського екіпажу. Як було обійтися без нього, коли в в/ч така неординарна подія з Довженком пов'язана...
З'явилися штабісти, капітан-лейтенант Попеску зі своєю об'єднаною фінансовою і продовольчою службою вкупі. Причарували погляди всіх якісь жіночки із букетами квітів. А на передньому ряду, як молодята перед вінчанням, присили Петро Іванович Кузнєцов і Віра Миколаївна Нагорна.
У мене в нашій роті був вірний друг — Саша Разін. Метикуватий і гордівливий росіянин. Родом із Грозного. Через те ми всі звали його Саїд. Це був унікальний хлопець, котрий понад усе вихваляв корінних чеченців і всім намагався бути схожим на людей, між якими виріс.
Я попрохав Саїда, аби він уважно слухав мій виступ, особливо ті частини, де я цитуватиму Довженка. Може статися, що посилаючись на афоризми знаменитого кінорежисера й драматурга я, сам того не помітивши, продовжу свою промову українською. Не для всіх те буде зрозуміло. Тому він має конче в цю мить підняти свою ліву руку. Я зрозумію, що треба негайно переходити на рашу…
Що то були за неймовірний вечір і вся доба, можете собі уявити. Я не пам’ятаю нині, через 51 рік після тих подій, жодної фрази з свого справді двохгодинного виступу, але повірте, що таких овацій я не отримував більше ніколи в житті. Солодка парочка моїх покровителів вискочили на сцену до мене. Тут же опинилися й жінки-штабісти з квітами. І якраз цієї миті до кіномайданчика враз несподівано підкотила зелена «Побєда» командира Чорноморського флотського екіпажу, полковника Івана Шершня. Фронтовик, він важко підвівся на сцену. Подякував мені за цікаву розповідь (усі розсміялися, позаяк, він її не чув!). Сказав, що я зробив солідну заявку на поїздку у відпустку. А подяку оголосив підполковнику П. І. Кузнєцову і В. М. Нагорній .
Ось таким було для мене 2 жовтня 1970 року

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Подарували хлопцю... Т-74

середа, 20 жовтень 2021, 19:22

Той кумедний, ''непутьовий'' комсомол... А це і є герб знатних Івашковець, нині Жмеринського району Вінниччини. Шляховий вказівник на в'їзді до села. Олександр Горобець, письменник.

Ніч під золотою динею

середа, 20 жовтень 2021, 19:11

Чудеса у небесах. Напевне, в половині дванадцятої 29 вересня ц.р., коли в нашому домі вирішили лягати спати, хтось гукнув: «А погляньте у вікно… і вимкніть світло…». Олександр Горобець, письменник.