"Грошовита знада", - Горобець

Напевне, що у кожного були чи є свої не хитрі забобони на упереджене провіщання певних подій. Не позбавлений цієї передсуди певний час був і я грішний. Якщо тепер і не зважаю на це, то ще недавно, ой, як же ж часто признавав їх. Не можна сказати, що достоту, але оволодівав і нумерологією. Ось тоді й запримітив, що часто мої персональні негаразди припадали, начебто, на одне парне число. І коли, якогось 1 січня чергового нового року при виході на вулицю першими показалися декілька авто з державними номерами на 22, геть втратив настрій. Подумалось: ось мій, либонь, найгірший час і прийшов.

Коли ж рік завершився, оглянувся я на зроблене й досягнуте тієї пори, і признався сам перед собою: та неправда все те, що я навіяв собі, дай мені Боже ще побільше таких продуктивеих дванадцять місяців! Плюнув я на забобон, і більше не загадую, не оглядаюся на ці цифри.

Але число 22 нікуди не зникло. Воно регулярно вимальовується на календарі… І щодоби також. А ось 22 квітня нинішнього року мені, гадаю, запам’ятається назавжди.

Того ранку поїхав я до лікарні за результатами попереднього обстеження на УЗІ. Доктор уважно переглянув показники аналізів та обслідування, відтак, привітав з гарними результатами. У доброму настрої повертався я додому.

На кінцевій зупинці тролейбуса я й не довго очікував на транспорт. Зайшов на задній майданчик електромашини. Сів спиною до її руху. Навпроти мене вмостилося двоє дітлахів. Дівчинка і хлопчик. Думаю, що років десяти – не більше обом.
Ви ж пам’ятаєте, сподіваюся, що весь минулий квітень був просто таки не по-весняному холодний. Я сидів, кутаючись у куртку. Без неї обійтися ще не можна було. А ось вони, мої тролейбусні сусіди, були зодягнені майже по-літньому. Він у темних штанах і білосніжній сорочці, Навіть не сорочці, а в безрукавці – тенісці. Аж надто відважно на низький температурний рівень. Світлий чубик хвацько й примітно розділений на боковий зачіс. Передімною сидів такий собі, картинний піжончик, з числа тих, хто фотографуються для реклами різних перукових викрутасів. Весь якийсь доглянутий, надженджорений, урочистий.

Дівчинка – під стать йому. Переді мною закинула ногу на ногу. Заходилася розчісувати своє довге волосся. Потім зібравши його над головою у жмут, потяглася до своєї сумки, що лежала поруч, витягла звідтіля резинку і майстерно та, либонь, звично розтягнувши її, декілька разів протягла довгий волосяний хвіст через неї. На голові у неї виріс привабний стовпчик з червонястою підвязкою. Волосся більше не розсипалося по її спині та плечах. Вся голівонька юної принцеси від того помиловиднішала. Я ще відмітив про себе, що з часом це буде, мабуть, чарівна дівчина з довгими пальцями. Як у піаністки…

Вона була зодягнена у золотисту, в блисках тоненьку блузку. Теж без рукавів. І ніде ні кофтини, ні піджачка. Я подумав, що їй, напевне, прохолодно. Але ці молодята були такі рухливі. Він то нахилявся до неї, щось шепотів на вухо, то намагався навіть покласти їй руку на обидва плеча. Вона не сердито, без реплік, скидала його руку.

Потім він дістав ґаджет і став його листати. Вона забрала дорогий смартфон у нього і заходилася щось швидко у ньому писати, користуючись пальцями обох рук. Коли тролейбус повертав і їхав у певному напрямі, сонячні блискітки від її золотистої блузки били мені в очі і я був змушений відвертатися, дивитися у вікно…

Проїхали ми зупинок 7-8, враз хлопчинка зірвався і кинувся у прочинені двері. Уже знадвору став гукати її. Вона була зайнята написанням листа і не з першого його вигуку все зрозуміла. Бо в тролейбусі було багато людей, особливо на задньому майданчику, де облаштувалися ми. Я чомусь навіть подумав, що наш транспорт надто довго стоїть і вона вже, либонь, не встигне на вихід, двері зачиняться. Але дівчинка блискавично підхопилася. Прошмигнула поміж пасажирів, і двері грюкнули . Машина здригнулася, і поїхала. Моїх попутників у салоні вже не було. Але навпроти мене, на тому місці де щойно сиділа дівчинка, залишилася її сумочка. Точно під її блискітну блузку-безрукавку. Зайчики від неї мені бризнули в очі. Я підхопився… Але було пізно. Тролейбус якраз набрав швидкість і понісся вулицею до наступної зупинки.

Поруч зі мною сидів хлопчик. Напевне, ще менший від дітей, які щойно вийшли, на жадь, із втратами для себе.

-Ти ж бачиш, - кажу пацанчику. – забули свою сумочку. – А ще по хвилі додаю: - Можливо, ти поглянеш всередину чи не має там, бува, телефону. Щоб зателефонувати їхнім батькам. – Я подумав, що дітлаху це було б пристойно зробити – для вияснення ситуації відкрити чужу сумочку, а ось, напевне, ж ні…

Хлопчина поглянув на мене, і нічого не відповідаючи, зістрибнув із високого для нього сидіння, підбіг до батька, що стояв навпроти дверей, спиною до мене, тримаючи обидві руки на верхніх поручнях. Мабуть, готуючись до виходу. Син, думаю, якраз розповідав йому про оказію, яка на його очах приключилася, показуючи рукою у напрямку мене. Але родич навіть не оглянувся. А тільки тролейбус зупинився, він подав синові руку і вони удвох вийшли з салону.

Я нарешті зважився, легенько взяв сумку. Вона була напіввідкрита. Справді ж, юна господиня з неї нещодавно діставала резинки для зав’язування густого свого волосся на голові. Я тут же побачив таку гуму як у неї на голові. Але тут, у сумці, нею були зв’язані… дві пачки грошей.

Верхня, з двохсоток, була, що називається, явно надібрана: позаяк резинки облягали її не зовсім туго. А ось нижня пачка, притуга і товста. То були банкноти номіналом у п’ятсот гривень. Їх було багато. Навіть не хочу висловлювати припущення, скільки ж було їх насправді. Хоча, мабуть, штук п’ятдесят – не менше…
Сказати, що я був у шоці – нічого не пояснити. Я швидко кинув знахідку туди ж на сидіння, де знаходилася вона до того, не знаючи, що діяти далі. Але тут, де не взялася, жінка середнього віку у великих чорних окулярах. Вона, думаю, спостерігала за всією цією ситуацією із заднього сидіння тролейбуса.

- А ви віддайте сумочку водію тролейбуса, - враз заявила вона і пішла на своє місце в останній пасажирський ряд.

Мені й справді треба було щось вирішувати, бо за кілька зупинок належало покидати цей дивний тролейбус. Я обережно взяв ту напіввідкриту сумочку в блискітках і неспішно направився в бук кабіни водія. Першого на кого наштовхнувся на проході, був касир-контролер. Він явно нічого не бачив і не знав, бо якраз солодко позіхав.

Вигляд грошей, та ще й вельми достойної суми, мене, звичайно, здивував і приголомшив. Що вже там скривати: до чортиків захотілося просто скористатися можливістю розжитися на … книжку. Саме тоді я з колегами підготував до друку книгу «Великою журналістикою покликані». Ми здали її до виготовлення у Тернопільській друкарні «Підручники і посібники». Її якраз запустили до виробництва, а ось грошей на оплату поліграфічних послуг ще не було. Ми з колегами практично щодня обговорювали шляхи пошуку коштів. Я навіть уже прикинув, що коли візьму навіть меншу пачку банкнот, нам того може вистачити на благу справу.

Але щось не давало мені можливості запустити руку до чужого покладу. Тим паче, дитячого.

Я ступав по салону тролейбуса і гарячково розмірковував, що ж його робити? «Зараз, - була думка, - поставивши сумочку перед собою, опущу в неї руку, зачерпну і непомітно вкину двохсотки до кишені власної куртки…»

Але перш, ніж зробити це, оглядаюся і бачу, що жінка у великих чорних окулярах з заднього сидіння уважно спостерігає за мною. О, Боже, це наче моя совість ховає очі за чорними скельцями! Я відганяю від себе провокативні, спокусливі думки і вже наближаюся до кабіни водія.

Тролейбус цієї миті якраз зупиняється на черговій зупинці. Чим не останній шанс для того, щоб використати на власний, приватний прибуток дану оригінальну ситуацію: взяти і зі всією поклажею просто вийти з транспорту. Мене ж ніхто не буде наздоганяти. «Я ж не краду нічиї речі, гроші», - стрельнула думка. А через хвилину, як рушить тролейбус, нехай дивиться мені услід та жінка в чорних окулярах.

Одначе, замість того, щоб вийти з тролейбуса, я… стукаюся до кабіни водія. Оглядається миловидна жінка. Бачу, як вона ставить на гальма електромашину. Підходить до віконця.

Якимсь аж дивно глухим, надріснутим голосом, напевне, з хвилювання і неймовірного душевного сум’яття, кажу їй:
-Тут двоє дітей їхали, забули свої речі. А там, здається, гроші…

Вона зовсім байдуже взяла у мене блискітливу сумочку юної пані і, навіть не глянувши до неї, безтурботно кинула на підлогу позаду свого сидіння.

-Дуже часто люди забувають свої поклажі. Ми їх здаємо в диспетчерську, де у нас зберігаються знайдені речі. Якщо не поліняться, звернуться, то заберуть…

Повернулася і знову сіла за кермо. Я приготувався виходи, бо наступною була моя зупинка.

Уже коли я вийшов, а тролейбус поїхав, враз подумав: «а що ж я не записав бодай номера електромашини? А як прізвище, звати цю жінку?»

Наступного дня телефонували з друкарні: книжка була готова, а розрахуватися не було чим. Я просипався серед ночі і гарячково думав: «ох, же ж і дурень я перерослий, чому було хоч дрібку не відщипнути від дармового калача? На те ж вона і є людська удача, щоб іноді приносити добрій душі дармовий прибуток. Але ж я сам від того відмовився…»

Засипав лише під ранок. Але обов’язково з тією думкою, що вчинив вірно. Можливо, хтось напоумить дітей звернутися до столу знахідок тролейбусного демо.№3. Імовірно, ці гроші їм більш потрібні, як мені…

Дружина за мій учинок мене похвалила, і за цей я їй дякую. А потім про все розповів зятю. Він хлопець богомільний.

-Як же ж добре ви вчинили, - зауважив. – Тому, що попри все цьогорічне 22 квітня - страсна середа перед Пасхою. А тут ніяк не можна грішити, ображати ближніх. Ви ж сотворили благо. Вам вернеться колись сторицею.

Що робити – чекаю…

Олександр Горобець,

письменник.