Гартувалися наші пера на полях і фермах

Учора пізно ввечері, уже по 23-ій годині, тому правильно буде сказати, що геть уночі, пролунав у мене телефоний дзвоник. Обізвався, давно не чув його, мій журналістський побратим, колишній власкор газети «Правда України по Волинській області Микола Олександрович Якименко. Я колись дуже давно, ще на початку дев’яностих років минулого століття, коли трудився головним редактором газети «Правда України», брав його на роботу в редакцію. Прибився він до нашого видання з Волинського обласного радіо. А рекомендував мені його, напевне, найкращий журналіст-інформаційник України кінця минулого століття і початку 21-го – Святослав Васильович Крещук. Чоловік, який жив лише одним – знайти, вишукати, подати на газетну полосу якнайкращу, найсвіжішу новину. Хоч би йти, добиратися пішки, підводою їхати для підтвердження факту оригінальності події треба було й цілу добу. Славко тоді сказав мені: «Бери без роздумів Якименка, матимеш власкора-професіонала… Коля з числа тих небагатьох журналістів, хто даремне їсти хліб не буде.»

Уже понад вісімнадцять літ немає на Білому Світі пана Крещука, доброго генія інформаційної публіцистики. Микола Якименко до останнього дня існування газети «Правда Україна» трудився нашим власкором, а тоді взяла його на цю ж посаду постпреда по Волинській області парламентська газета «Голос України». І дожив він там успішно до віку найстаршого, напевне, творчого співробітників, позаяк йому всього лише кілька років залишилося до вісімдесяти. Його в обох колективах цінували, як журналіста з надзвичайно удатним, легким, соковитим пером -- до останнього дня існування газети – березня 2024 року.

А потелефонував Микола Якименко мені під опівніч тому, що ось-ось мала починатися нова червнева доба, позначена в календарі, як День українського журналіста. А там, як пояснив, у нього пів дня розписано буквально по хвилинах. Із самого раннього ранку молебень для журналістів обласного центру в головному Соборі Луцька. Після цього починається урочисте засідання Волинської обласної організації спілки журналістів України, де до лав служителів пера та мікрофона прийматимуть нових молодих людей. А рівно на полудень запланований святковий обід у кращому ресторані обласного центру «Прага», який іще величають справжнім прикладом вишуканого закладу у стилі "Сучасної Європи".

Послухав я все це і подумав учора, що треба, мабуть, перевестися мені з Київської міської організацій НСЖУ до Волинської. Бодай би на одну добу в рік – 6 червня. Так усе там чинно і врочисто облаштовано, аж біла заздрість проймає. Ці останні рядки пишу спеціально для голови нашої спілчанської організації Михайла Сороки і пані Малієнко, його секретаря…

--Так ось я тому із своїм пізнім, фактично нічним телефонним дзвоником поспішив тебе на завтра першим привітати, мого колишнього бойового редактора найсміливішої в молодій нашій державі відновленої Незалежності з професійним святом Дня журналіста, пробасив у слухавку пан Якименко. Багатьох за життя побачив я редакторів у дії. Але ніхто і близько не може зрівнятися з тим, як ти у розбурханому морі нового капіталістичного світу вміло вів журналістського корабля. І я тепер усім кажу, що має, все одно в Україні бути бодай одна солідна газета. А її керманичем повинен бути тільки найяскравіший сучасний журналіст – Олександр Горобець…

Заспокоїв я, утихомирив таки пізно, дивлячись у громову ніч пана-добродія Миколу Якименка. Яка, друже-брате, газета? Яке редакторство? Безпардонна, безчелядна влада і нинішня, і попередня також, усе зробили для того, щоб стерти з лиця землі всі улюблені народом, шановані видання, котрі, до речі, вижили навіть за диктаторської радянської влади, а тут їх усіх поклали голівкою на покіс. Владоутримувачам зовсім не потрібні ні свобода слова, ні глас народу, все те, що є фундаментом, основою демократичного суспільства. Їм значно спокійніше, надійніше, коли все довкруги прикрилося лопухами і мовчить, як на пожарищі. Бо як же набридли їм, місцевим князькам, ці голосисті сміливці журналісти, котрі таки все одно відкопають правду-матінку, хоч як не ховай, не прикопуй її, розкриють махінації з бюджетом, крадіжками народного добра. Це на так званих правоохоронців можна, насупивши брови, прикрикнути, притопнути ногою, відігнати, як сарану від виявлених зловживань. Журналісти, у більшості випадків не здадуться, не приховають правду, бо тільки з правдою на щиті вони сильні.

У минулі роки-віки наша журналістська рать гартувалася на полях і фермах колгоспів та радгоспів. Там ми навчалися стосункам з людьми, керівниками та фахівцями. І завжди треба було вміти навіть на зборах перед людьми виступити, не лише, так би сказати, побувати присутнім... Чомусь дуже запам'яталося, як у ході "кадрового росту" мене готували до участі в засіданні Секретаріату ЦК КПУ за участі самого тов. В.В. Щербицького. Там я мав пойти процедуру затвердження на посаду члена редколегії і завідувача відділом сільського господарства газети "Сільські вісті". Повчали: ти, мовляв, маєш знати на зубок усі "контрольні цифри" Продовольчої програми -- скільки республіка на душу населення повинна виробити літрів молока, м'яса, скільки яєць має знести кожна украхнська курка-несушка. Бо на засіданні буде присутній секретар ЦК по селу Іван Мозговий, а він не промине нагоди запитати, як новий завідувач відділу СВ знає основні завдання Продовольчої програми. Одне слово, сільську школу я в газеті славну пройшов... до сьогодні смішно...

--Ой, друже, Миколо, -- кажу панові Якименку, -- і наша журналістська гвардія, на жаль, переродилася, досить часто втрачає нюх газетярства, новизни, інформаційного приводу. Ось тобі свіжий приклад із практики вашої обласної газети «Волинь», яка свого часу, коли головним новинарем там служив Святослав Крещук, була просто таки неперевершена в подачі цікавої, повабної, манливої інформації. Ось на початку нинішнього року я заходився випустити в одній з друкарень Луцька свою нову книгу – роман «Монастирська праля». Здавши до роботи поліграфістам рукопис цього томика, я сів і написав статтю про майбутню подію. Сказав добре слово про колишнього редактора обласної газети Полікарпа Гервасійовича Шафету, котрого добре знав, про те, як над пошуком цікавої інформації працював небіжчик пан Крещук. Мені повезло два роки спостерігати зблизька за стараннями Святослава Васильовича: ми мешкали із ним в одній кімнаті гуртожитку ВПШ при ЦК КПУ, навчаючись на відділені журналістики. Він тоді активно друкувався в різних столичних виданнях. Розповів у статті і про мій новий роман, про свою вельми оригінальну «… пралю».

Поминув місяць після здачі в роботу рукопису і до виходу в світ бірюзового томика моєї художньої прози у Луцьку. Весь цей час я щоденно заглядав на сайт «Волині», в очікуванні публікації моєї старанно виписаної розповіді про корифеїв волинської журналістики і мою свіжоспечену книгу. І, виявилося, даремне турбувався. Я затято переглядав з нетерпінням практично всі публікації, виставлені на сайті. Частина їх, за моїми переконаннями, ледве-ледве тягли на рівень районної газети. Ось, мабуть, гадаю, справжня причина того, чому тираж видання катастрофічно падає. Було схоже на те, що в колишній без сумніву кращій обласній газеті України все зійшло, як казав мій один колишній товариш, на Ицикову суку. Видно, що видання робиться, сказати б, лівою ногою. Не вміло, аби-як. До того ж у редакції, схоже на те, перестали шанувати своїх людей із золотими перами… Моя стаття там так і не з’явилася.

--Пане редакторе, -- озивається на мою розповідь Микола Якименко, -- на привеликий жаль, ти правий на всі сто відсотків. Я теж уже декілька років взагалі не переступаю поріг редакції «Волині», до рук не беру це видання. За Шафети і Крещука там працював блискучий творчий колектив. Там люди змагалися за те, щоб щонайкраще виписати, вміло подати якнайбільш яскраві, талановиті статті, віртуозно розкрити, подати кожну інформацію. Але помінявся редактор і раз, і вдруге. Відчувається: тематика публікацій при цьому різко обміліла, рівень виконавської майстерності публікацій значно приземлився. Почалися, як мені розповідали, нові віяння, вимоги.

Я якось вирішив зайти, познайомитись із новим очільником видання, -- продовжує свою оповідь М. Якименко. -- Заглянув до прийомної редактора, попросив секретаря, щоб повідомила, мовляв, прошусь на прийом. Повертається пані із-за дверей, невдоволено буркнула: «Він сказав, що зайнятий…» Не здаюсь, прошу ще раз: «Я ж тільки познайомитись, на дві-три хвилини…»

Виходить зла, як мегера сторожиха в будці під дверима редактора, мабуть, на неї в кабінеті добряче нагримали. Передає мені: «Він не приймає, заявив, що надзвичайно зайнятий», майже кричить мені. Сплюнув я в тій приймальні, даруйте, що дещо неетично, начебто позакультурно вийшло. Але сказав, щоб передали до шефа в будку: більше сюди ногою не ступлю ніколи, газети їхньої до рук не візьму. Так колеги не вчиняють…

Тому, -- мовить пан Якименко, -- я не дивуюся, що вони твоєї статті не опублікували. Там просто немає кому оцінити достойність матеріалів, які приходять на адресу редакції. Там фактично немає жодного відомого журналіста. Все якісь випадкові люди.

--А нинішній редактор хоч би журналіст за фахом?

--Та де там, -- відповідає Микола Якименко, -- учитель початкових класів…

Тому й газета стала на рівні стінгазети третього класу початкової школи…

Олександр Горобець, письменник.