Пам’ятаю, що того дня, від самого ранку, як з луба лив докучливий дощ. Я проїхав більшу половину зі своєї наміченої дороги і зробив зупинку в обласному центрі, знайшовши місцину для авто під центральним ринком. Мій шлях пролягав у село до матері і в кишені мав я розложистий список того, що варто було б прикупити. З чим, власне, хотілося б прибути до неньки. Я дістав із заднього сидіння салону велику і шикарну свою чорну парасольку, котру колись придбав у зарубіжному відряджені, і хотів було вже вийти з авто, сховавшись під нею від мокви, коли…
’’Еге ж, це вони, точно вони’’, — прошипів я як змій сам собі під ніс, завмерши, мовби вкопаний на місці. Ще й легенько, непомітно для людей з вулиці опустив перед моїм обличчям протисонячний козирок. Щоб не розгледіли водія. Прямо перед моїм легковиком, за метр-півтора від його капоту, на людному тротуарі, зупинилися двоє людей. І стали про щось голосно сперечатися. У них явно почалася хатня морква: так кажуть тоді, коли між чоловіком і дружиною спалахує подружня сварка. Це якраз був саме той конкретний випадок частих неконтрольованих чвар, які свідчать, що ці двоє вже давно одне одному добряче обридли і варто найменшого приводу, щоб знову зацвіла морква. Вони про щось кричали поміж собою, виразно жестикулювали перед обличчями. До мене доносився лише незрозумілий лемент. Ця бурхлива активність давала мені змогу краще їх розгледіти, позаяк вони були експресивні і розкуті, подвижні. Показували себе з усіх боків і проекцій.
Аделя, це ж точно була вона, у короткому, значно вище точених і засмаглих ніжок, круглих показних колінок, у світлому козирному дощовику з примітним капюшоном, зодягненим у пів голови, що тісно і виразно облягає її замашну, казкову фігуру, зодягнену в червоне плаття. З такою, як і колись соковитою виразною статурою, де тонка талія розділяє її заледве не на дві людини — вузькоплечу і грудасту зверху, і кругловиду, пухнасту, принадну знизу. Я аж здригнувся, коли в умі, про себе її прозвав ‘’червоною осою’’.
З обличчя теж іще не затерта, не пом’ята. Розгонисті, що добре запам’ятовуються, півдуги брів на білому привітному обличчі, над виразистими синіми очима. Таких завжди на мішень беруть ласі на пригоди чоловіки, особливо, коли вони потрапляють під шафе. Та й сама панянка ледве не професійно вміє манити очі голодних жеребчиків. Тому, думаю, Аделя є справжньою ходячою енциклопедією з велетенським вербальним архівом водночас -- в одному флаконі, хранительниця різних еротичних історій, пригод, есеїв. До котрих і я колись заледве не втрапив, не вписався.
Чоловік її Марко Гостроушко явно здав, з того часу, як мені траплявся на очі, помітно охляв із виду. Мав він колись чорну, аж смолянисту, як кажуть, — у сім галок шевелюру. Де вона поділася? Залишилося сірим мохом побите тім’я голови і крупний горбатий ніс на обличчі. Круглоокі, старорежимного фасону окуляри надають його зовнішньому вигляду якусь віддаленість і неприкаяність: хрен з буґра. Зовні начебто бойовий, активний. А насправді був слабохарактерний, покірний, мирний, такий, на якому хоч мички мич. Ні мед ні кутя. Такий на котрому можна не лише воду возити. Не винятково ревнивий при такий вишуканій мадам. Якраз саме те, що потрібно було розгульній Аделі Сигизмундівні. До всього вона ще приторочила байку про те, що без неї Марко розстане і пропаде у житті, як сіль у воді. Тому, мовляв, йому якнайміцніше належить триматися за неї, не слухати різних казок-побрехеньок про законну свою дружину, а понад усе пантрувати і шанувати її красу та милість. Жити і гордитися тим, що вона в нього така красуня…
Я ж натрапив на цю екстравагантну парочку дуже давно. Після того, як рік після школи відпрацював у газеті рідного району, мені враз виписали на дванадцять місяців поспіль відрядження до сусіднього району, який щойно утворився. ’’На літературну підтримку’’ тамтешнього видання — чітко вказувалося у розпорядженні сектору преси обкому партії. І я з радістю підкорився цьому велінню долі: хотілося побільше побачити світу довкруги себе…
Я з великою увагою і настирливістю вивчав усі довколишні населенні пукти і знайомився з сельчанами, вчителями. Писав про них добродушні теплі статті. Готував, звичайно ж, і гострі, критичні публікації про господарські безлади, яких ще траплялося повсюдно, ой, як багато. Але чітко поставив собі за мету -- побувати в усіх селах району.
От якось на моєму шляху роботи і пізнання стало село із дивною назвою Стіна. Це, скажу вам, взагалі унікальна природна аномалія у зоні Лісостепу. Тому, що весь населений пункт знаходиться у величезній природній ямі. Їдеш від траси через поле курним путівцем, і враз на тій дорозі тебе перестріває величезна, у декілька кілометрів в ширину, довжину заглибина. Аж страшно поглянути вниз. Згори, наче з аероплана бачиш хати, городи, вулички, церкву, школу. Посередині блищить епічна, наше намальована річечка. Щоб зрозуміти наскільки виразним є перепад рівня населених пунктів із цією аномальною западиною, я тут вас, друзі, скерую до Вікіпедії. Вона подає, що в селі Високому, котре знаходиться неподалік від Стіни, висота горизонту над рівнем моря складає 285 метрів. А ось, власне, у самій Стіні дорівнює лише 196 метрів! Різниця фактично складає майже 90 метрів. Розумієте, який це глибокий географічний перепад? Навряд чи ви ще знайдете десь подібне в Україні…
Напередодні мого візиту в село здзвонився я із секретарем комсомольської організації тамтешнього колгоспу Марком Гостроушком. Бо відповідав я у районній газети насамперед за висвітлення молодіжної тематики. Домовилися, що наступного ранку він зустріне мене в центрі села, о восьмій ранку: я приїду автобусом із райцентру. І все, мабуть, би й так вийшло, як домовлялися, якби автобус йшов із району без заїзду в сусіднє село, здається, воно називається Гнатків, і якби там не підсіло до нашого ранкового салону троє молодих хлопців. Вони їхали в Стіну, буквально через поле на робочу зміну, де, як розповіли, уже почав працювати кар’єр із видобутку різаних вапнякових блоків. Точно такий, як подібний видавав будівельну продукцію в моєму рідному селі Джурин, в іншому кінці області. Одначе наш кар’єр був підземним. Мої односельчани стінові блоки різали глибоко в штольнях. що і складно, і небезпечно, бо траплялися обвали поверхні на голови з людськими жертвами. А тут виявляється, кам’янорізальні машини стояли на поверхні горизонту і вгризалися в гору під відкритим небом. Готову продукцію не надобилося вивозити з підземних виробіток, ані кіньми, ані електровозами, як подібне практикувалося на моїй батьківщині. Конче хотілося побачити це виробництво не в промозглій шахті, а безпосередньо під літнім сонцем.
Я уже добре було з’ясував, що залягання вапняків у моїй географічній стороні, це був тисячолітній результат залягання омертвілих донних решток древнього мілководного Сарматського моря, що тисячоліття тому хлюпалося в нашій стороні. Напевне ж, вапнякові поклади і в Стіні були тим же самим вікодавнім наслідком формування рельєфу Поділля. Я хоч і не ґрунтознавець і не археолог, але мені враз гостро захотілося дуже поглянути на структуру закостенілих вапняків цього краю. Чи схожі вони на джуринські? З яких, власне, колишніх молюсків складається обрізна кар’єрна стінка тут. Відкрию секрет такого як я слідопита: приходиш на виробіток, приглядаєшся до кам’яного зрізу і бачиш, сказати б, читаєш, які тисячолітні комахи закам’яніли на дні зниклого старовинного моря. У такому кар’єрі відкривається перед уважною людиною віковічна грамота природи, посивіла матерія матінки Землі.
Я вийшов з автобуса поспіль із трьома хлопцями, робітниками кар’єру, водія чемно попросив: якщо внизу, в селі кореспондента газети серед пасажирів запитуватиме чорночубий молодий чоловік, передати йому, будь ласка, щоб сідав на ваше зворотнє пасажирське авто до райцентру, підіймався на гору, шукав мене, газетяря, на вапнякових виробітках. За пів години Марко вже осяював мене своєю білосніжною усмішкою. ‘’Ну й ти моторний, друже!’’ – сказав, обіймаючи за плечі.
До обіду з Гостроушком ми побували ще й на двох колгоспних фермах і, що називається, вже впритул наблизилися до виконання мого основного редакційного завдання. На дворі, уточню, стояв 1967 рік, як тоді його називали — ювілейний. Радянська влада намагалася помпезно відзначити піввікову річницю з часу жовтневого перевороту 1917 року. От і придумала таку помпезну назву. В авангарді цього шуму-гаму стояла, зрозуміло ж, компартійна преса, а іншої тоді не було. Тому мені приписувалося: зібрати матеріали, написати серйозну статтю про те, як у колишній Стіні перші комуністи і комсомольці відбирали залишки хліба у куркулів, як організовували товариства зі спільного обробітку землі, колгоспи. Одне слово, подати до газетної сторінки нездобну жвачку небилиць із апокрифічної минувшини цього унікального села.
У Марка був уже заготовлений список із трьох осіб, до яких ми маємо конче завітати, щоб вони могли поділитися повабними спогадами. Його, як я зрозумів, попередньо ’’утрясали’’ поміж собою голова колгоспу, голова сільради і секретар парторганізації. Сказати б, щоб ніхто перед кореспондентом не трапився чужий. Щоб історія села подавалася народу в потрібній їм упаковці.
Дід Матвій, сухенький, дріботливий чоловічок, у голубій празниковій сорочці з підкоченими рукавами уже причікував на нас, мотався від хати до воріт і назад. Сварився на курей, які із саду наближалися до ганку, загаджували простір. У дальньому кутку двору, під крислатим горіхом, було врочисто накрито стола білою скатертиною. На чотирьох його кінцях стояли порожні миски, аби вітер не здув покривало. Ослончики теж були гарно застелені і прикладені камінчиками
Тільки взялися ми з вулиці за клямку хвіртки, як господар знадвору загукав через поріг до хати:
— Мотря! Мотря! Гайда подавай, бо хлопці дуже хочуть їсти…
Він ще парубчаків в очі не бачив, а вже знав, що вони голодні. Бо це найперша сільська справа – нагодувати гостя. Можливо, й правильна. Стільки наші люди в віках наголодалися. Чого лише варті тридцяті, сорокові роки минулого століття…
День був спекотний, а під горіхом як у штучній прохолоді. Ні мушки, бо всяка зараза стережеться потрапити під шати цієї санітарної деревини. На стіл припожалувало прохолодне з льоху сальце. Салат з помідорів та огірків. Яєчна смажениця. Дід відкоркував кукурудзяну затичку з зеленої пляшки. Буль-буль-буль обізвалася вона…
— Давайте пустимо колію, щоб розмова за нею гарно повелася, — запропонував хазяїн. Марко і не цокаючись ні з ким, тільки хлоп, і вилив вміст із гранчастого стакана за комір. Дід і собі поспішив його наздогнати. Ми з бабою Мотрею, ще доволі кріпкою, коренастою молодицею у яскравій кольоровій хустині, лише символічно поцілували склянки. Чоловіки враз зарепетували на мене, що за козак, мовляв, такий не колективіст? Взагалі непитущий? Не може бути, подібних іще не зустрічали? Хворий, можливо, чи, не приведи, Боже, зрадник який затесався – ха-ха-ха? Я вже був готовий до такої напористої осади і тут же пояснив: мені тільки сімнадцять років. Я лише рік тому достроково дещо закінчив школу і ще спиртного не вживав. Не подобається мені цей джмільний узвар, що підкошує ноги і макітрить голову. І не сподівайтесь, не буду відкривати я сезон його вживання саме в Стіні. Мені, щоб зібрати матеріали для публікації потрібен світлий розум. Мої пообідники дещо притишили свій гнівний пил і я почав поволеньки розпитувати діда Матвія про те, як же ж вони, сільські активісти колись виявляли, де куркулі ховають залишки хліба.
— Бо ми були точно такі самі бандіти, як ті, кого пресували, -- заявив враз сільський активіст тридцятих років, — як і ті, кого ми розкуркулювали. Де самі ховали зерно, там і в людей виявляли. Тепер уже, мабуть, можна сказати, що в мого батька такий зберігався засік, у пів села куркулів такого не навибирали за всю колективізацію, як він мав… Нам просто повезло, що одні хлопці замолоду затягли мене в партію і оскільки на час колективізації я був партєйний, то до списку на комісарський трус наша хата не потрапляла ні разу…
— Що ти верзеш, старий? — враз перелякано вигукнула бабця. — Хош, щоб тебе пропечатали та в тюрму посадили за давні дєла?
Таким я був літературним працівником районної газети.
Дід прикусив язика і потягнувся до пляшки. Баба так його пацнула по руці, що він худенький, щупленький заледве не злетів з дубового ослону, на якому сидів. Замовчав і сховав руки за спину. Стало добре зрозуміло, хто в цій хаті хазяїн…
— Тобі не можна пити більше ні крапельки. Ти геть усе позабуваєш, будеш верзти, Бог зна що, -- невгавала гнівлива, роздратована тітка Мотря.
Проте за старого Матвія вступився Гостроушко.
— Ні, заявив, — випити ми ще трішки маємо. Бодай, щоб не осоромитись перед нашим гостем. — Він прихопив півлітру в руки і добряче плюснув собі до гранчаку, аж пацьорки по стакану забігали. – Уважимо трішки і Матвія Корнійовича. Вам освіжимо, тьотю Горпино…Товариш кореспондент нас теж має щиро підтримати. Щоб усе було, як у добропорядній компанії… Ми ж не пиячити сюди зібралися, а взяти по крапельці для апетиту…
Хазяї, либонь, для гостей тримали первак, а то й пекучий, як спирт, подвійний перегон сивухи, бо після другого ковтка з тостом, баба фактично понесла поперед себе маленького, сухенького діда Матвія до хати. Який, щоправда, чесно перед цим намагався було щось заспівати із репертуару старовинних пісень. Я лише розчув один пів куплет:
— Та він легенький. Знали б ви скільки разів я на оберемку уже його так переносила…
Марко теж звалився і заснув просто на столі. Ми з тіткою Горпиною його практично відволокли за штахетник. Там у затінку стояв широкий ослон, де й заспокоївся товариш комсомольський секретар Гостроушко.
Одне слово, інтерв’ю на задану тему надалі замість п’яного діда Матвія давала бабка Горпина, розпашіла, з червоними яблуками на щоках, геть помолоділа. Я дуже швидко зрозумів, що настільки поінформовану особу в селі ще треба було пошукати. Вона знала всіх сільських активістів і тих, хто був колись проти радянської влади, проти колективізації. Бо як похвалилася, що свого часу працювала ’’при списках’’ у сільській раді і на пошті. Знає хто і де мешкає, в яких контактах поміж людей знаходиться. У кого яка слава, хто на кого яким оком накидає…
Вона збігала до господи і принесла з десяток-другий фотознімків. Серед них я і віднайшов унікальну світлину: троє комуністичних активістів, серед яких і Матвій тітки Горпини у комісарській шкіряній куртці та маленьких галіфе лежить на купі мішків, віднайденого у куркулів зерна. На звороті було написано: Стіна, Болячка, 1931 рік.
— А що таке Болячка? -- справився я у мого сільського гіда.
— Це у нас у селі є урочища, місцеві природні підвищення – Замкова гора, Болячка, Шпиль, Солонці. Десь там комуністи з комсомольцями і відкопали хліб. – Мовила хазяйка двору. – Хоча якби вам розказати, що то були за багатії, куркулі, ви б, мабуть, не повірили в те, що вони були ворогами народу і люди, яких треба знищувати. Часто бідаки з бідаків. Як мої дві сусідки-подружки. Завжди голодні. Босоніж по снігу бігали. На п’ятеро дітей мали одні дрантиві чобітки. Але батько не хотів записуватись у колгосп. Приїхали Матвієві побратими, всіх на підводу і вивезли у Вапнярку, а звідти спровадили на Колиму. Там, казали люди, і згинули всі. От тобі і неприятелі, вороги народу…
Із розповідей баби Горпини я набрався стільки цікавого з життя села в часи колективізації, що можна було б підготувати не одну публікацію. Але нас із Марком ще ж очікували в двох сільських сім’ях. Я до них, напевне, відправлюся сам, бо мій супроводжуючий явно був нетранспортабельний. Але, напевне, аркушик із прізвищами\іменами цих людей треба віднайти у кишені Марка. Тітка Горпина замахала на мене руками.
--Ні, це вже розшукуйте без мене, товаришу кореспондент… -- заявила жіночка. –А ви хоч знаєте, що ваш Марко не наш, не місцевий?
Я скорчив на обличчі криву міну незнайки.
Баба Горпина, як хитра лисичка, з’їжилася, для певності, щоб ніхто й нічого не почув, прихилилася до самого столу і начебто до мене, тихо сказала:
— Заїхали вони до нас звідкілясь із Полтавщини. Як з’явився у районі новий перший секретар райкому комсомолу. Це він привіз її сюди, цю кралю…
— Кого, кого? — не зрозумів я.
— Ну, начебто Маркову жінку Аделю. Сама на власні очі бачила, як разів зо три її секретар у машині возив, а чоловік, то на скиртуванні, то комсомольські збори проводить, по фермах бігає, худобу до стайні допомагає заганяти пастухам і дояркам…
Я не знав, що відповісти. Баба Горпина наступним своїм запитанням вивела мене із штопора:
— А ви про таке не пишете?
— Ні, не пишемо. Хто там що розбере. Як люди хочуть, так і живуть…
— Е, не кажіть так, — спротивилася Матвієва дружина. – Треба, щоб було по-комуністичному. І без зрад…
Не звертаючи уваги на бабині капризи, я пішов за паркан, наблизився до в устілку п’яного Марка. Обдивився його зовні і на моє щастя помітив у кишені теніски папірець. Висмикнув його, то якраз був потрібний мені список осіб для санкціонованого відвідання для інтерв’ю. Баба Горпина, провівши мене до хвіртки, показала з-під свого тину в кінці їхньої кривої вулиці критий металом дім першого мого адресата. А про іншого заявила, мовляв, треба буде додатково розпитувати, позаяк, доведеться добиратися значно далі – аж під Замкову гору. Як те зробити мені підкажуть інші хазяї. Ще ми домовилися, що як лишень проспиться комсомольський секретар, то нехай він наздоганяє мене в цих, їй тепер відомих осіб.
Потрапив я до вельми цікавих і хороших людей. Перші частували смачними яблучними пирогами, назбирали запашистих під Спаса і яблук, і груш. Зав’язали те все в білу, гарну, полотняну торбинку, яку можна було нести на плечі, а в других виділили мені під кінець розмови з цікавим дідусем шмат загорнутого в газетину сала, налили півлітрову баночку меду. І хоч як я не відбивався, таки всучили мені разом із доладно сплетеним кошиком. Подарунок від хазяїна. Усім цим збором провіанту, під проводом глави родини займалася, ой же ж і файна Марічка, чорноока, фігуриста, напевне, моя ровесниця. Якась така швидка і моторна, що коли вона моталася по дворі, то аж вітер підіймався на обійсті, а її коротка кубова спідничка підлітала аж догори. Якби те мені треба було знати, то я міг би тоді чітко й конкретно відповісти на питання, якого кольору в неї спіднє…
Так ось Марічка, склавши харчі до дбайливо застеленої вишитим рушничком дідом сплетеної корзини, враз заявила, що вона ще покладе туди й десяток яєчок.
— Бо наші кури, — заявила, — несуться як скажені. Немає куди дівати тих яєць…
Інтелігентний з виду дідуган, почувши цей аргумент, недоладно скривився, але засміявшись весело сказав:
— Обов’язково треба додати. Клади Марічко до гостинцю і яйця…
А мені видалося, що метикувата дівчина потягне мене зараз до курника. Щоб допоміг ті яйця з пташиних гнізд збирати, тим самим близенько, тілом до тіла зблизившись. Бо перед тим, вона зажадала, щоб я у льоху присвітив їй свічкою, коли вона вибиратиме кусень сала. Погріб виявився, як районне бомбосховище на випадок атомної війни. Тут стояли ряди закруток, лишень Бог відає, яких ще років. Марусина вибрала ряд, де стояв щабель трилітрових бутлів із білим, товстим салом усередині. І пішовши вперед, зробила враз якийсь зовсім невмотивований крок назад і так своїм гарненьким, гарячим, як грілка задом притулилася до мого переду, що у мене голова пішла обертом. Я виразно відчув її ніжну плотську неповторність. Вже хотів було бурхливо і тісно обняти попід груди за талію, а, мо’, й ще куди, як згори виразно почулося дідове: ’’кахи, кахи’’.
Ми вибралися на поверхню явно занадто збуджені. Марічка повсякчас стріпувала невидимий пил, або ж раз-по-раз розгладжуючи свого уявного хвоста, що, як я помітив, капризний дід теж став приглядатися, на предмет, мабуть, того, чи не задиралася бува спідничка у льоху. Я про себе подумав, що ти діду, кахикай — не кахикай, а дівчина вже шукає на який кілок наколотися… І її вже не зупинити… Поклик природи… Достигла…
Саме цієї миті з вулиці на подвір’я зайшов циганковидий Марко Гостроушко. Зовні начебто й тверезий, тільки з виду дещо пом’ятий з зашкаленим глухим голосом. Його появі надзвичайно зрадів старшина тутешнього роду-племені. Бо це він у Стіні колись буцімто був чи не першим комсомольцем, а по-друге, незважаючи на всі вмовляння я не став йому другом по чаркуванню і старший чоловік відчув себе мовбито обділеним увагою за візиту такого тверезого гостя. А комсомольський вождь осушивши половину першого гранчака, сам налив собі і діду ще по стільки ж. Розмова поміж ними аж загула, як новий оберемок дров у каміні, поміж беззубе дідове чавкання огірками та помідорами. Мене ж тим часом допікала своїми розпитуваннями моториста Марусина. Вона справилася чи пишу я вірші. І коли я підтвердив цей факт, тут же підскочила на лавчині і наблизившись до мене на критично близьку відстань, сказала:
— Це ж ваш вірш, опублікований у суботньому числі газети починається словами: ’’Я пригадав свій перший спів’’?
Я отетерів. Як вона могла запам’ятати.
Дівчина пояснила:
— Я теж захоплююсь поезією. Мені варто двічі прочитати вірш і я його закарбовую назавжди. А цей мені надзвичайно сподобався… Я вам зараз покажу свої поезії…
Поки вона зникла, я вхопив свою полотняну торбину з фруктами, приготовлений Марічкою кошик, де вже лежали і яйця, з цією багатою поклажею підлетів до Марка, майже закричав йому над вухом:
— Підіймайся, пішли, мені ж треба встигнути на останній автобус…
Веселий, вдоволений, з напів п’яним пом’ятим виразом обличчя, Гостроушко широко розплився в благородній усмішці і прорік:
— Який уже до біса сьогодні автобус?! Усі автобуси вже в автопарку. Завтра вранці поїдеш. Першим же рейсом. А сьогодні ночуватимеш у мене. Я вже про це навіть Аделі передав. Проїжджав тут щойно, як йшов я сюди, велосипедом мій сусіда. Аделя вже вечерю готує. Так що йдемо…
Марко підвівся з-за столу. Дід закричав:
— Ей, мов, — напевне, забувши як величати нинішнього головного комсомольця села, він виразно тягнув руки і клацав пальцями до товариша Гостроушка. — Наливай на коня…
— О, правда, без коня не можна, — почув я поруч Маркове. Але мені вже дорогу перекрила гіперактивна внучка хазяїна обійстя. Вона тримала в руках аж два великих альбоми, напевне ж, по вінця нашпигованих примітивними віршами. Перечитати все це, мабуть, не вистачило б і ночі. І тому я запропонував:
— Тобі, Марусино, строк тиждень. Я маю обов’язково отримати від тебе дві найкращих поезії. Якщо нам підійдуть — обов’язково опублікую…
Аделя, визнаю, то була справді ходяча бомба. Натворила ж рідна наша природа чудових див із жіночими спокусами. Крутанула такими віртуозними витворами з людськими принадами: унікальна талія, провокаційно манливими верхніми і нижніми частинами тіла баришні. Треба бути взагалі чурбаном без найменшої живої уяви, нервово-психологічної начинки, аби не виобразити, що це рухається перед тобою. Та ще ж зумисне подразнює тебе. Електризує, заряджує, збуджує. Можливо, навіть дратує, якщо ти вважаєш жінок не людьми…
Ні, це зовсім не Ядвіга, а коханка іспанського художника з подій кінця 1700-их років.
Але не поспішаймо, давайте розкладемо весь вечір, ту безмежно далеку ніч по поличках.
У хаті горіло дві гасових лампи дванадцятий номер. На столі парувала картопля. Було відкрито консерви ’’шпроти’’, красувалися вміло навпіл порізані апетитні помідори та огірки. На тарілочці – купка жирної, апетитної зелені. Добряче піднапилий, бо шпортався об усі пороги Марко, але ще явно при пам’яті, бо поліз до кошика, який ми принесли, виставив звідти сало і мед, з полотняної торби — запашні яблука та груші. Все це було охайно порізано, помито. З’явилися на столі маленькі мисочки, чайні ложечки для ласування продукції пасіки.
— Що ж, посвяткуємо, у зв’язку з приїздом нашого нового друга газетяря, — заявив хазяїн. — За твій приїзд, Сашку!
Я примітив, що Аделя хлюпнула собі самогону далеко за половину гранчастого стакана. Слідом за чоловіком одним махом перехилила в себе той узвар, і не скривившись, лише ніжно й граційно помахала, наче веєром, ручкою побіля рота. Щоб нагнати, мабуть, побільше повітря, котре буцімто забивало разючі градуси оковитої в організмі. Хоча навряд чи було це! Вельми непривітно відреагувала на мою непохитну тверезість: що, мовляв, за чоловік такий і хто його за столом поважає? Казала: якщо топимось у горілці за одним столом, то треба бути уже всім заодно. Я ж тільки посміявся з тієї дикої формули алкоголізму.
Вона почала розпитувати нас, де і в кого ми були в селі. Спершу на її питання ми відповідали поперемінно вдвох. Потім хазяїн став явно гальмувати, сильно сопячи. Затим спробував підвестися.
—Що, друже, підеш на вулицю? — Справилася уважна дружина. Повернулася до мене і лагідно попросила:
—Зводи його, будь ласка, до вітру. Якщо відпустимо і піде сам за двері, неодмінно впаде, поб’ється. Йому в синяках не можна ходити…
Відтак, я останнім зачиняв двері в будинку. Розібрався з тим, як працює древній засов, котрий через дірку в дверях примітивним дротяним ключем соває ’’туди – сюди’’ античний запор.
Коли всі повернулися за стіл, я примітив, що гранчаки в основних гравців застілля були наповнені дещо більше, ніж за половину місткостей. Парадом керувала чарівна синьоока блондинка. Вона закликала випити за матріархат у всіх його виявах і формах правління. Бо жінки, як вона висловилась, більша і головна половина людства. Вони народжують, вирощують потомство і годують його…
Мені було все одно, позаяк, я навіть не доторкався на пекельної рідини. Марко із заплющеними очима перехилив стакан до горла. Це все змахнула в себе і Аделя. Я подумав, що ця дрімуча п’янка, напевне, на цьому завершиться. І справді, чорночубий Гостроушко спершу упав головою на стіл, а тоді сковзнув кудись на довгого і широкого ослона, що стояв під стінкою. Згодом було чути, як він гепнувся на підлогу.
—Давайте витягнемо Марка з-під столу і положимо його на ліжко, — запропонував я Аделі. Вона у відповідь зневажливо махнула рукою. А висловилася так:
—Нехай лежить там. Краще проспиться і не буде заважати нам. — Від її останніх слів я замало не отетерів. Що це ще має бути? Яка у всьому відводиться моя роль? Ми ж щойно познайомились? Вона старша від мене явно на років 6-7. Заміжня жінка.
Напевне, спостерігши мою явну розгубленість, господиня пояснила:
— Не хвилюйся, Марко до обіду не проснеться: я йому допомогла гарно і спокійно заснути, додала трішки снодійного. Щоб не бігав сп’яна, як з ним таке іноді трапляється. — Сказати б, закінчуючи цю мізансцену, чутлива Аделя додала:
—Я на хвильку покину тебе, кореспондент, не скучай…
Явилася вона в явно сценічному костюмі. Власне, в золотистій накидці. Вийшла на середину кімнати і розкинула поли широкого халата. Під ним був лише один… бюстгальтер. О, Боже! Я отетерів. Чудасія. Майже оголена хазяйка підбігла до однієї з ламп і дмухнула на неї. Та погасла. Підійшла до іншої, геть скрутила ґнота в ній, так що він світився ледве-ледве. В кімнаті поселився глибокий присмерк. Вона підійшла до ліжка. Жбурнула кудись поза його свій блискучий халат і гола, спиною пішла задом на мене:
—Котику мій, — почув я оголомшений , — скинь із мене останню перепону, що роз’єднує нас із тобою — бюстгальтер. — Мене як приском обсипало. Я почувся наче в пекучій лазні. Не мав куди тікати, бо сидів у самому кутку столу. У пастці. Ось вона вже наблизилася майже впритул. Я простягнув свої тремтливі від переляку руки і дещо помотузившись, позаяк ніколи не мав справи з подібним застібанням, виконав її прохання. Вона різко розвернулася і підняла перед собою двоє крупних і кам’янистих своїх грудей, стала совати мені їх до рота. Я як міг відбивався і бридився. Штрикнула до однієї, іншої ніздрі сосками…
—Що ти за дикун такий? Голої жінки не бачив? — почулося хрипливе. — А ну, дай руку…
Я висмикнув. Гола, в чому мати народила, Аделя білою фігурною тінню потягнулася до ліжка і впала на подушку. Скрутилася калачиком і начебто заплакала. В нічній тиші, понад голосне цокання годинника я незабаром почув:
—Іди до сусідньої кімнати… Я постелила тобі за стінкою…
Там і справді під вікном стояв широко розкладений диван. На простирадлі лежала подушка, поруч ще одне простирадло, яким належало б, напевне ж, вкриватися. Величезний місяць вкотився у саме вікно і в кімнаті було видно, як удень. Я сів на вдатній лежанці і задумався: чи роздягатися мені? Все було тихо. Хтось із хазяїв глибоко сопів. Мабуть, Марко. Вслухаючись, незчувся як і задрімав. А прокинувшись, вхопився за кишеню: чи не згубився мій записник, де були десятки записів, прізвища дійових осіб майбутніх публікацій. Усе було на місці. Навіть місяць став буцімто ще ближче до шибки. В обох кімнатах була гробова тиша. Я зняв теніску і повісив на стілець. Туди ж склав штани. І блаженно розтягнувся на диванні. Сон здолав мене миттю.
Довго чи ні тривав він, але хтось одним умілим ривком зірвав із мене труси і цицькатий навалився зверхи. Під вухо голосом Аделі тихо зашипів:
—Мовчи та диш… А ну покаж своє коромисло…
Я спершу кинувся до стінки, під вікно. Але відчуваю, що нічна нападниця вже оволодіває частиною мене звідкілясь із середини, бо я вже не дуже хочу й тікати. Якусь мить умовляю себе не поступатися. Ще секунда — друга і я піддамся на млосну і звабну, ніжну й неповторну спокусу. Одначе десь несподівано в мені прокинулася, взялася стрімка сила, я легко перекотив через себе голопузу господиню нічного пристанища, котра лоскітно і вміло вишикувала щось у моїм міжніжжі, різко підвівся з лежанки, взяв зі стільця штани і теніску, притьмом вискочив до сіней. Легко навпомацки віднайшов на дверях древній засов, котрий сам і зачиняв, вискочив на подвір’я. Воно геть було залите місячним сяйвом. Мене, як трясогузку, била немилосердна пропасниця. Теніску я без труднощів накинув на руки, а ось решту… Напевне ж, нервове збудження так решетувало і тіпало мною, що я ніяк не міг потрапити ногою в штанину. Помітив, що ближче до воріт, до хвіртки видніється криниця з журавлем. Подибав до неї. Обперся спиною до цямрини і тільки так поволеньки вступив у штанини. Застеріг, що записник, слава Богу, на місці. Нагнув журавля, зачерпнув із глибокого міжземелля джерелиці. Поставивши відро на криницю, жадібно похлептав із нього. Старанно вмився. Тут же біля верби присів на лавчину і глибоко задумався. Як діяти далі?
Ночувати у дворі у спориші чи під криницею? А як вийде та навіжена? Або й Марко? Як пояснити, що я не в хаті, на дивані? Ні, треба вирушати в дорогу до райцентру? Але в який це бік належить прямувати? Щоб не причепився бува який нічний блуд, та не водив би мене по Стіні до самого ранку. І тільки тут я примітив, що сиджу босий. Щоб вирушати в дорогу мені треба, як мінімум, повернутися до хати. Біля стільця, де знаходився мій одяг, залишилися мої босоніжки. Без них в ніяку я нічну дорогу не вирушу. Щоб не наступити на якусь блудливих жабу чи гада повзучого.
Довго я вагався — іти до дивана чи ні. Аж місяць помітно посунувся по небу, підібрався до комина хати і ось-ось мав зачепитися за його. Я тихенько підвівся і по лоскітливому споришу почвалав до будівлі. Вхідні двері відчинив без єдиного скрипу. Довго пробирався, вимацуючи розпростертими руками дорогу через темні сіни, щоб бува чого не зачепити, не кинути спроквола. Віднайшов ледь прочинені двері до першої кімнати. Місяць ще не зрадив нас, заливав усе своїм сріблястим світлом. Он же ж мої босоніжки під стільцем. Але мене чомусь тягнуло поглянути на диван…
Ядвіга, лежала горілиць, красиво розпростерши одну руку, наче очікуючи… мене в свої обійми. Іншу, на якій висіли, пардон, мої цнотливі хлопчачі труси, вона ніжно й ласкаво притиснула до грудей. Я зрозумів: визволити їх не зможу без гармидеру. А подібне явно було не в моїх інтересах. Що ж, нехай володіє…
Невимовна нічна краса купалася в золотистих її кучериках, у дивних вигинах і тріщинках жіночого звабливого тіла, в принадах вродливого обличчя й у, по дитячих припухлостях виразних, немовби пензлем вирізаних губ. Білотіла, чарівна як Богиня. Ні, я тут краще замовкну…
Забігаючи явно наперед, зазначу, що колись уже через багато років після цієї драматичної, як на мою незайману парубоцьку душу, ночі у Стіні, я потрапив було якось до Іспанії, в тихе містечко Прадо. Мої тамтешні друзі сказали, що побувавши в їхньому краї, ніяк не можна обминути можливості побачити перлину світового мистецтва — геніальну картину іспанського художника Франсисько Гойї, про котру гомонить весь світ і яка демонструється тут. Митець насамперед знаменитий своєю неперевершеною картиною ’’Оголена маха’’.
Маха, щоб ви знали, друзі, це — іспанська містянка пори кінця дев’ятнадцятого століття, коли, власне, й була створена ця відома феєрія. Ми вистояли кілька годин у черзі і ось я опинився перед оголеною красунею, начебто коханкою художника.
Вражаючі форми в красуні Гойя, але було явно не те у порівнянні з стінянською Ядвігою кінця шістдесятих років минулого століття. Їй-правда. Можливо, тому, що відомо, у середньовіччя і в дещо пізніші часи тамтешні митці зображали своїх красунь, ну, явно примітивними за зовнішніми ознаками, обличчя насамперед. Зовсім не виразними. Якимись абиякими. Ну, погляньте на ту маху, з обличчя явна замухришка. А Ядвіга? З неї сонце п’є вроду. Давні красуні явно програвали в порівнянні з теперішніми вродливицями. І це, на жаль, а, можливо, і ні, істинна правда. Маємо ж мати ми своє щось виграшне?!
Ядвіга — це був покинутий персик. Напевне ж, уже добряче потоптаний еротичними півнями та жеребцями, але все ж надзвичайно принадна, манлива. Адже, чим більше жінку кохають, тим краще вона виглядає: такий не в’янучий закон природи…
Я вхопив свої босоніжки і вже не боячись виявити себе в домівці, сміливо ступив за поріг господи. Коли піднявся серпантином над Стіною, на всі голоси веселі хорали розводили треті півні. Такою трапилася моя незабутня серпнева ніч у благоліпній Стіні солов'їного Поділля…
Що поробиш — Життя…
