Довгі вуха старої стодоли - 2

Новела з життя

2. Алюр три Хрести!

(Продовження. Початок опубліковано на цьому ж Інтернет ресурсі 20.01.2021 р.).

По обіді редактор відправився на якесь позачергове виїзне засідання у районі, либонь, у селі Мурафа. Було зрозуміло, що навряд чи він до кінця робочого дня повернеться на своє робоче місце, бо в тому гостинному населеному пункті, шо носив назву однойменної повноводої річки понад кучматими вербами - гордості нашого краю, відомо, завжди смачно пригощають гостей. Районне начальство, насамперед. Обов’язково подають і апетитну смажену рибу, і заливне із карасів ту щук, притрушене зеленню. А на завершення доконче дивують такими облесливо смачними варениками з вишнями в сметані, що, їй-право, пальчики оближеш. Отож, навряд чи його випустять без затяжного обіду.

При згадці про ласі частування в Мурафі, мені, начебто, хто мерзлого льоду за комір сипнув. Мимоволі згадав, як минулої осені в редакції мені розписали підготувати до номера газети, який вийде 7 листопада, в червону річницю так званої Жовтневої революції, статтю голови колгоспу села Клекотина, де виростили найвищий врожай цукрових буряків. За його, зрозуміло, підписом. А цей населений пункт теж входив до багатолюдного конгломерату, котрий умовно називався Мурафою. Тут довкола віковічного костьолу, в одну своєрідну католицьку громаду входило аж три села – Клекотина, Слобода Мурафська і, власне, село Мурафа, котре, з якогось дива вожді і правителі перейменували в Жданово. На честь якогось там соратника по бандитизму Леніна і Сталіна. Яким боком кровожерливий Жданов стояв біля цього подільського райського куточка природи, ніхто пояснити не міг.

Я виїхав до Мурафи найпершим автобусом. О шостій ранку вже вітався з ранніми працівниками контори. Мені за всяку ціну належало зустрітися з головою колгоспу, легендарним товаришем Сметаною. Поки очікував його, добряче поспілкувався з головним агрономом, і економістом колгоспу. Ще й повезло посміятися з молодою жіночкою, розмови з якої тривали на веселій доброзичливій ноті, бо й вона була така, знаєте, моториста, пальця до рота не клади. Про що б не говорили, закінчувалося в неї, або веселим жартом, анекдотом, або й дотепним прислів’ям. Як виявилося, вона краща ланкова колгоспу і її колектив зібрав того року найбільше коренів з гектара у господарстві. І нагородили її ланку… живим круторогим бараном. Просто так у рішенні правління й записали.

Як виявилося, славна жіночка теж прийшла сюди вранці, аби що називається, вполювати товариша Сметану. Вона мені й шепнула на вухо, що голова колгоспу, швидше за все, після вечірньої оказії пішли, либонь, лікуватися або до Соні, або до Гені. І, власне, там нині зранку ведуть прийом своїх підлеглих з усіх питань.

Отож, ми із нею удвох і почимчикували з Клекотини у центр Мурафи, кілометрів за два, напевне, якщо не більше. Там, за величавим костьолом, що височить на пригірку, розкинулися нетрі єврейського містечка. По дорозі я й дізнався, що і Соня, і Геня, це дві кустарні хазяйки, які утримують своєрідні гадючники, в яких ледве не цілодобово страждають і лікуються активні любителі «зеленого змія». І серед яких наш товариш Сметана чи не найактивніший. Він колишній фронтовий старшина, що на війні таке витворяв проти фриців, геть завішали йому всі свої груди орденами і медалями. І кого б після війни не пропонували в Клекотині головою колгоспу, люди тупотіли ногами і кричали: «Сме-та-ну! Сме-та-ну!» Він був, сказати, геть у дошку свій. Простецький і доступний.

У якому саме закладі – у Соні чи у Гені знаходився того ранку Михайло Федорович, належалоще вияснити, бо і на одному ганку гадючника, і на іншому, вже клуби диму ганяли голосисті чоловіки. До речі, тієї пори щодо цього у Мурафі виспівували таку нехитру пісеньку:

То до Соні,

То до Гені

Три рублі

Нема в кишені…

А товариш Сметана постав переді мною вельми імпозантним. Він ходив у злегка засмальцьованій побіля кишень фуфайці. У кирзових чоботях. На голові у нього красувалася простенька, з давно уже витертою на тім’і дешевою шкірою шапці, вуха якої були розв’язані. Одне з них лежало на голові, наче приклеєне, інше, з довгим шнурком, вільно теліпалося побіля щоки. Він часто жестикулював і нервово ту шапчину кидав на лобі, то вгору, то вниз.

- Сідайте, товаришу кореспондент, - сказав владно М. Сметана. – Що ви спозаранку водите тут наших ланкових? Вивідати щось хочете, тоді краще запитайте у мене. Але перед цим…

Тут він як гримне, я замало не присів. Це була команда подати гостю «норму Сметани». Тієї ж миті з-за ширми горбатого приміщення виринула якась жіночка і поставила переді мною мокрий 250-грамовий ребристий гранчак. Михайло Федорович звідкілясь з-під столу дістав пляшку самогону і налив мені його по самі вінця. Далі він заявив, що ніякого інтерв’ю і бути не може, поки я не осилю цю дику норму «зеленого змія». Це є його «старшинський стандарт». Не допомагали ніякі мої ні вмовляння, запевнення, що я з спиртним геть не дружу. Відтак, з’явилися за столом ще якісь його друзі. Мені принесли заливну щуку, поруч поставили смаженого карася. Це явно означало, що повновода і тихоплинна річка Мурафа, котра плюскотіла дещо нижче єврейського поселення, знана ще з часів Івана Сірка в цих краях, і який тут поїв своїх прудконогих, шпарких коней, добре підсобляла харчами селянам і таким ось генделикам для пияків, насамперед. Навіть звідкілясь взялася апетитна печінка. Але ж сивуха… її не меншало…

Синюшного гранчака я, звісно, не подолав, але дещо надпити з нього все-таки змушений був. І цього було достатньо для того, щоб я невдовзі не зовсім твердою ходою вийшов на вулицю. А залишившись там сам, попрямував на дорогу, яка вела до райцентру. На моє щастя невдовзі з’явився автобус. По суті, розмовляти з М. Сметаною про господарські справи, думаю, не було сенсу. Колгосп жив сам по собі, а він був іще в окопах війни… Весь матеріал для статті я зібрав у фахівців і колгоспників зранку. З автором статті зустрівся. Тепер важливо гарно написати статтю за підписом клекотинського голови Сметани …

…Усі в редакції відчувши певну свободу і безконтрольність за відсутності редактора, розбрелися хто й куди у своїх приватних справах. На робочому місці виявися тільки фотокореспондент Юра Кірілов. Щирий і добродушний чоловічок, родом він походив із віддаленого хутірця Бабина Долина, що славилася густими медами, добротними горіхами, вишуканою породистою полуницею, ожиною, малиною і крупними плодами розкішних яблук, а ще, начебто, й елітним самогоном. Щоправда, ні Юра його ніколи не пропонував мені, ні я ніде не пробував того бабодолинського «зеленого змія», так що про цю останню звабу, треба, мабуть, просто забути.

Юра подобався мені тим, що він єдиний у редакції, як і я вряди-годи, бавився запашистою, земною, не ретроградською поезією. Якраз перед цим він видрукував у нашій газеті кілька рядочків, котрі особливо запали мені в душу і я коли-не-коли, аби налаштуватись на ліричний лад повторював їх про себе:

Променем змахнуло, сонце, і зайшло,

Яблуками пахне ввечері село.

Десь біля сушарки кашлянув дідусь,

Я візьму трьохрядку, по селу пройдусь…

«Ви спите дівчата, нівечите час?

Пісню «Жді солдата», граю я для вас…»

Відчуваєте, яка ніжна, пестилива, аж бархатиста, духмяна поезія у Юрія. Він словами, наче райдужними пензлями, малює світлу картину життя. Такі тонкі нюанси лірики проявляються і на його художніх полотнах. Їх у нього зовсім не багато, як і віршів, до речі. Він усе, в тому числі і фото до газети, робить нібито й повільно, але водночас добротно і надійно. Головне, без фальшу…

Лабораторія фотокора Кірілова містилася якраз поблизу кабінету редактора, тому я сказав Юрі, якщо, можливо, нагодиться наш керівник і буде справлятися куди подівся я, то якраз о сімнадцятій, а це вже усього за кілька хвилин, я вирушаю на автостанцію, сідаю на автобус – їду до Жмеринки. Там проводжаю до Хуста знайому… котру він також знає…

Кірілов аж підстрибнув на місці, його очі спалахнули добрими вогниками.

- Це та, що була у нас на Новоріччі? – справився враз.

- Саме та, - не без гордощів відповідаю.

- Дуже гарна та мила дівчина. І, либонь, не пуста. Дивись, Сашку, не упусти, - щиро сміється Кірілов. - А щоб допомогти привабити її, я тобі навіть трішки допоможу. Думаю, що ти не будеш проти…

Він заглянув до якоїсь там своєї папки і витягнув звідтіля великий фотознімок Інки.

- Подаруй їй од мене… Це вона у нас на новорічному вечері… Красуня, скажу тобі…

Світлина була й справді чудова, у стилі а ля актриса…

Я хотів було з вдячністю обійняти Юру Кірілова, але в цю мить двері фотолабораторії рвучко відчинилися і на порозі виросла редакційна друкарка Ліза Яківна. Далеко не молода жіночка з таким верескливим голосом, що коли вона зі своєю дочкою, яка частенько навідувалася до неї на роботу розмовляла, більше ніхто нічого не міг почути в редакції.

- Горобець, ти тут? – якось, аж, буцімто, перелякано прокричала вона. -А, холєра ясна. Біжи бігом до телефону. Тебе розшукує товариш Федоров…

- Федоров? - Здивувався я. – А хто ж це такий?

- а ти що не знаєш полковника Федорова? Володимира Ілліча? Це ж наш начальник райвідділу міліції, - буквально підштовхуючи мене в спину, казав Юра Кірілов. – Аж просто цікаво, що він хоче від тебе?

Я пройшов до телефону загального відділу, взяв відкладену у бік від апарату слухавку.

- Слухаю вас, - сказав.

Федоров представився точно так, як сказав перед цим наш фотокор. А потім враз запитав мене:

- Скажіть, - говорив він м’яким і приємним баритоном, - ви, бува, не служили в кінноті?

Я щиро і добродушно розсміявся.

- У кінноті ні, і взагалі я ще ніде не служив…

- Я до того кажу, що у кіннотників є така команда: «Алюр три хрести!» Тобто, прилети якнайшвидше до мене. Я дуже хочу вас здивувати однією унікальною інформацією. Знаєте, читаю нашу газету і зрозумів, що окрім вас цю новину більше нікому оригінально опрацювати. З нетерпінням чекаю на вас!

Я відклав від вуха слухавку, позаяк там було саме лише «пік, пік, пік…»

- Що він тобі сказав, - все допитувався Юра Кірілов. Тут же поруч стояла і друкарка Ліза Яківна. Їй теж, либонь, було вкрай цікаво знати, чого це начальник райвідділу міліції телефонував кореспонденту Горобцю. Про це завтрамав би знати весь Шаргород. Можливо, навіть і сьогодні ще, якби лишень нагодилася її доця Аня з пискливим, даруйте на слові, на весь райцентр голоском.

Я лише повторив те, що мені щойно було сказано полковником: «Алюр три хрести!» Для здивованого Юри фотокора сказав:

- Але ж якщо я заскочу до товариша полковника, тоді точно запізнюся на останній автобус до Жмеринки. А так не хочеться підвести дівчат – Інну та Рузю...

- А ти зараз щодуху біжи до Федорова, перекинешся з ним словами, а на автобусну він тебе підвезе, у нього транспорту вистачає, - упевнено заявив Юра Кірілов.

Я щосили дременув униз, у бік синагоги і Ковбасні, до містилося за високими мурами чимале за габаритами приміщення райвідділу міліції. Захеканий постукався до кабінету начальника карної управи. Володимир Ілліч старіючий, сивіючий полковник міліції, з фронтовими орденськими планками на лацкані піджака, вийшов назустріч з-за столу,

- А я ось у війну служив у кінноті. Точніше - у кінній розвідці, - сказав, - Командував взводом. І чи не головним там у нас був наказ, який я тобі оголосив: «Алюр три хрести!», і який ти правильно виконуєш. Молодець…

Примітивши зблизька, сказати б, упритул мою аж явно зеленопузу молодість, тепер уже впевнено на «ти» звертався головний районний міліціонер до мене.

Слово за слово і прийшли ми нарешті до головного.

- Розумієш, - були його слова, - учора приходжу на роботу, а на прийом під дверима проситься якийсь геть вицвілий з виду чоловічок. Обличчя, начебто, ватне. Хворий чи що?

Заходить, - продовжує Федоров. – Став під дверима і буквально каже: «я бургомістр Шаргорода Петро Гудима…» «Що, що?» – перепитую, оскільки не можу взяти на розум суть його слів. А він уже дещо конкретніше пояснює своє нехитре становище: «Я є Петро Гудима. З березня 1944 року знаходжуся у всесоюзному розшуку, як колишній румунський бургомістр Шаргорода…»

- О, це вже геть усе розкумекав – відповідаю йому. Викликаю конвой, мого відвідувача беремо під варту. І уже в камері починаємо допит. І справді, це є не хто інший, як колишній прислужник німецько-румунських окупантів, голова загарбницької влади Шаргорода, сам пан бургомістр штетл, що означає – «єврейське містечко» Петро Гудима. Він справді правоохоронними органами розшукується за військові злочини з березня 1944 року, власне, з часу звільнення району від ворогів. Слідство встановило, що на початку тієї далекої весни, буцімто, пан Гудима сам, без дружини, під час наступу радянських військ, відбув в обозі румунського королівського війська. Одначе, поступали сигнали, що, очевидно, цей зрадник міг повернутися додому. За чверть віку, які поминули після війни на нього в Гибалівці, прирайцентрівському селі, де мешкала його сім’я, неодноразово влаштовувалися засідки і облави «смершу» та міліції, котрі ніяких результатів не принесли. Треба визнати, що всі свої схрони і лази він добре замаскував. Ми вчора їх із слідчими всі обстежили… Чверть віку він був своєрідним підземним бургомістром, переховувався у схронах…

- А що спонукало його здатися? – вирвалося у мене.

- Дуже хотілося б, щоб ти, козаче, це питання задав самому Гудимі. Для цього і гукнув тебе сюди…

Я глянув на стінний годинник кабінету начальника райвідділу міліції, і серце моє обімліло: він показував 17,39. Усе, я до Жмеринки уже точно не поїду, Інну не побачу, не проведу на потяг. Дуже незручно перед Рузею, котра й прикупила для мене квиток на автобус.Мій алюр три хрести на автостанцію, із блискавичним візитом на телефонний дзвінок полковника міліції,явно провалився… Богу видалося потрібним затримати мене тут. Що ж, підкорюся особливим цим обставинам…

Федоров веде мене коридорами райвідділу, вони упираються в металеві ковані двері. За ними заґратований міліцейський пост, це вхід до слідчого ізолятора. Новий коридор із дверима з зачиненими віконцями. Заходимо до кімнати з столом, що стоїть посередині приміщення. Кидається в вічі висока стеля. У центрі її лампочка за ґратами. Світло падає на чоловіка, що буквально закляк за столом. Тм’яно вилискує його лисина. Відмічаю про себе, що у нього дорогі позолочені окуляри. Бо й у полковника подібні теж, начебто, під дорогий метал, але у пана колишнього бургомістра окуляри-велосипед просто, здається, додатково освічують кімнату. Якийсь особливий, відбірний метал у них, мабуть…

Починається бесіда…

Петро Гудима був з не бідної родини. До жовтневого перевороту 1917 року його батьки володіли великим земельним наділом, мали чимало живності. Але все це довелося здати в колгосп. Сина Петра в середині тридцятих років батько відправив на навчання до Чернятинської однорічної школи садівництва, котра розташовувалася поблизу Жмеринки. А з якоїсь там осені напередодні війни, він уже був агрономом райземвідділу. Одружився. Їздив бричкою і носив білий начальницький кітель, піл стать йому і картуза. Під пахвою у козирного Петра завжди буда папка з паперами і дбайливо заструганими олівцями. Їх облаштунком завжди люб’язно займалася його дружина.

Навесні 1941-го йому зненацька прийшла повістка з військкомату. А ще через декілька діб Петро Гудима уже був у строю новобранців побіля самого західного кордону. Коли однієї зоряної ночі німці рвонули у наступ на СРСР, він разом із ще двома шаргородцями, через гаї і вибалки, понад річками і очеретами побрели, здебільшого у нічну пору, в напрямку домівки, їхньої рідної річечки Мурашки, в якій завжди мокнуть шаргородські качки і гуси. Гімнастерки і все інше з одностроїв поміняли на цивільне в селян, пропонуючи їм на додачу банки тушонки, які мали з собою, оскільки один з дезертирів служив на продовольчому складі, а дещо з білизни банально вкрали з плотів, на яких вона сушилася після прання в обійстях селян. Так що вже за добу-дві, були зодягнені у домотканні сорочки і картузи, майже одночасно із окупантами, які в’їжджали з одного боку в Шаргород, утікачі заходили додому з іншої сторони.

На диво Гудими, під кінець літа 1941-го, коли подільські пагорби вже дихали вереснем, у Шаргороді, він бачив уже не німців, у їхній мишиного кольору формі, котрих доводилося спостерігати у командирський бінокль політрука, з яким заприятелював на службі у війську на кордоні, а мало виразних, не достатньо озброєних румунів. Вони стали господарями у їхньому райцентрі. Ці їздили не на авто і мотоциклах, як воїни рейху, а, пересувалися здебільшого на велосипедах та гужовим транспортом. Навіть биками.

Якогось дня біля костелу він запримітив свого колишнього службового коня Орлика, білого в сірих яблуках, який мирно котив все ту ж, що й раніше, колишню Гудимову файну бричку. І так же ж Петрові стало шкода за колишньою посадою, за комфортом, білими, показними, фарбованими закрилками його напів фаетону. Але конем вправно ватажкував товстий, чорний під цигана румун, браво помахуючи замашним батогом. Гудимі так захотілося гукнути свого славного, ним прирученого коника, який би неодмінно відреагував на подібну витівку, або й просто на посвист колишнього хазяїна. Напевне ж, голосисто заіржав би у відповідь.

У колишньому райвідділі міліції облаштувалася «сигуранца» – румунське гестапо. Основна частина Вінниччини, територія якої знаходилася поміж річками Південний Буг і Дністер, що ніс свої води межею України, СРСР з іншими європейськими державами, стала зватися Трансністрією. З півночі цю територію омивали річки Лядова і Рів. Цей рубіж ще називався Могилів-Подільський – Жмеринка. Загалом це була територія у майже 40 000 квадратних кілометрів, в румунському окупаційному мішку, за угодою з Німеччиною, опинилося 2 мільйони 327 тисяч українців. Нове губернаторство поділялося на 13 повітів і 69 районів, одним із них був Шаргород. І йому потрібна була своя нова влада.

Одного похмурого осіннього надвечірку 1941-го, під стодолою молодого господаря Гибалівки Петра Гудими, що втік з війни, зупинилася чорна бричка з румунським гербом на боковинах. Таких було дві чи три лише у районі. Ними їздили представники «сигуранци» – румунського гестапо! Двоє жандармів вивели із будинку колишнього районного землеміра, позаду, спотикаючись і вся в сльозах бігла його дружина Надія. Вгодовані, доглянуті коні з місця рвонули замало не в галоп, бричка провалилася в густій темряві.

Петро Гудима повернувся додому аж за дві доби. З синяком під оком, але, здається, веселим. І напідпитку. Дружині сказав, що вернув собі колишнього коня і м’яку розкішну білокрилу бричку. Справді, красень Орлик бив копитами у дворі, побіля клуні. Щось смачно гриз в опалці. А вже завтра хазяїн виїздить на двотижневі курси чи то до Тирасполя, чи до Одеси, тільки вранці стане остаточно зрозуміло це, бо за Одесу ще точаться бої з руськими. В місто над морем з молдавської сторони переноситься вся управа Трансністрії, як тепер зветься їхній подільський край міжріччя Дністра і Південного Бугу. А з листопада, вихвалявся перед дружиною Гудима, після навчання, він уже бургомістр Шаргорода. Головна людина містечка. З цілим апаратом підлеглих. «Ось тоді, - казав мрійливо, - заживемо…»

Усе точно так, як сказав Гудима і сталося. Він тепер знову їздив на роботу із кінця Гибалівки у райцентр білим, у сірих яблуках Орликом. Міг іноді декого і підвезти з собою. Але часто поруч із ним на шкіряних подушках брички красувалася дружина Надія. Вона здебільшого відправлялася на ринок щось прикупити свіженьке на обід пану бургомістру. З райцентру назад її Мурафським трактом відвозив персональний їздовий пана голови міста, на якого також розжився Гудима. У самого ж Петра окрім батога для коня тепер завжди була із собою густо переплетена зі сталевими прутинами іменна нагайка. Її, по завершенні керівних курсів, йому вручили в Одесі, на вулиці Великій Арнаутській, де містилася головна штаб-квартира «сигуранци».

Художнє осмислення твору відомим українським художником, скульптором, письменником Миколою Крижанівським.

Петро Гудима вимагав насамперед від усіх мешканців Шаргорода пошани і поклоніння новій владі. Зажадав, щоб із ним усі тепер віталися виключно румунською: «bună dimineața» (авт. «буне діміняца») – «доброго ранку»; «bună ziua» (авт. «буне зіуа») – «доброго дня» та «bună seara» (авт. «буне сяра») – «доброго вечора».

Циркуляри, які регулярно отримував для керівництва й неухильного виховання бургомістр прямо приписували йому бути жорстким і вимогливим. Нещадно карати всіх, хто ледачкує,порушує трудову дисципліну, симулянтів і більшовицьких агентів розстрілювати на місці. Нещадно розправлятися з єврейським населенням. Контролювати роботу місцевого гетто. Бути особисто присутнім при обшуках, облавах на іудеїв. Його підопічним регулярно належало складати списки шаргородських євреїв і новоприбулих осіб, знати точно, де хто із цих персон знаходиться кожної години. Бути надійними помічниками губернської і військової адміністрації Королівської Румунії. «Сигуранца» систематично викликала бургомістра для ознайомлення в своїх пенатах зі спеціальними таємними циркулярами, вимагала чіткого звіту щодо окремих суб'єктів, котрі знаходились на особливому обліку румунської спецслужби.

Як розповідав мені полковник В. Федоров, ще у сорокові роки, слідчі встановили, що бургомістр Шаргорода Петро Гудима був вірним служакою в окупантів. Особливо ретельно добивався виконання розпорядження Бухареста щодо впровадження на території міської примарії румунської мови. Особисто контролював, як у школі замість української впроваджували румунську мову. Був надзвичайно жорстким щодо обкладання кожної містечкової сім’ї новими і новими податками. Відверто брав хабарі за найменші послуги, практично обдираючи і без того злиденне населення. За найменшу провину окремих громадян і цілі сім’ї та родини вкидав до гетто. І не тільки Шаргородського. Спроваджував людей до таборів Деребчина, Джурина, Брацлава, Бара. Це називалося «добровільним обміном населенням з різних територій, з метою запобігання можливих ексцесів серед громадян». Порушників спокою справджував до Жмеринки, де формувалися так звані єврейські ешелони в концентраційні табори Європи.

Попереднє слідство по справі П. Гудими, періоду кінця Другої світової війни, як вдалося встановити на розмові з запроданцем, звинуватило його в тому, що він велику допомогу надавав священникам-місіонерам, які прибули в Шаргород із Румунії. Ці чужі попи у напівзруйнованому монастирі, у центі містечка облаштували невеличкий храм і туди зі школи приводили дітей на вивчення «Закону Божого» румунською мовою. Там діти і складалиіспит. Бургомістр і його помічники особисто били нагайкою тих, хто під час служби намагався розмовляти українською.

Дивна, кажуть, то була церква. У центрі її висіли ікона Ісуса Христа, зліва – портрет молодого румунського Короля Михая І (йому було лише вісімнадцять літ – уточнення О.Г.), а справа – портрет Королеви-матері Єлени. Черговий школяр із старшокласників вголос читав «Отче наш» румунською, а всі учні відповідно повторювали за ним слова молитви. Потім зверталися до Бога з проханням дарувати «здравіє» Королю і матері-Королеві.

За все це П. Гудима отримував солідну платню. В. Федоров казав мені, що окремі платіжні відомості збереглися, вони підшиті до кримінальної справи. Документи показували, що румунський голова міста отримував ледве не вдвоє більше за головного лікаря району. А місячна платня останнього складала – 261 німецьку марку.

Щоб було все й до кінця зрозуміло, чим румунська влада розраховувалася із зрадниками, які стали служити їй, наведу виписку з параграфу наказу губернатора Трансністрії Ґеорге Алексіяну №114 від 27 жовтня 1941 року, в якому передбачено, що вірним їй громадянам, які знаходяться на службі Королівської Румунії на окупованих територіях гарантовані стабільні без змін ціни на харчові продукти: кілограм м’яса коштує три німецьких марки; кілограм вершкового масла – 6 марок; літр коров’ячого молока – 60 пфенігів, кілограм картоплі – 30 пфенігів. У той самий час, коли решта населення за ці товари змушені були платити у три-п’ять разів більше.

Отримані кошти і соціальні преференції давали змогу жити бурґомісту Шаргорода на широку ногу. В голодні роки війни на окраїні Гибалівки часто шуміли пишні бали. Там бурхливо відпочивали румунські і німецькі гості з розмальованими дівицями, замало не до ранку крутилися платівки на патефоні. Найчастіше звучали «Комарик» («Ой, що ж то за шум учинився») та «Карії очі» у виконанні знаменитого українсько-румунського «кабацького» баритона Петра Лещенка…

Таким побачив подачу вульгарних "бабс-с" до притону бургоміста Шаргорода на окраїні Гибалівки художник Володимир Варгалюк...

По-справжньому тривожно стало бурґомістру Шаргорода в перших днях весни 1944-го. З боку Мурафи, Гнівані, Вінниці все частіше загрозливо гуркотіло. Звідти невмолимо насувався фронт. Радянська штурмова авіація все частіше бомбила скупчення військових ешелонів на вузловій станції Жмеринка. Вслухаючись у канонаду громів, невесело казав дружині Гудима: «Будемо тікати… Відступимо з військами. Ми не бідні – не пропадемо»…

Але розв’язка для них наступила вже за кілька діб. Дружина, якось уранці провівши чоловіка,вийшла до криниці води набрати, а на тому боці вулиці, по-під сусідським парканом їхньої Причепилівки, як зветься цей куток села, з поля у центр села, до Шаргорода пробиралося троє радянських військових у зелених плащ-накидках поверх форми, і звернулися до неї із запитанням:

- А де тут, підкажіть, проживає бургомістр Шаргорода Гудима?

У неї душа з переляку похолонула, втекла у п’ятки. Бо якби ці люди з автоматами напоготові нагодилися на п’яток хвилин раніше, тут би, мабуть, і застрелили її Петра. Неймовірно повезло Гудимам. Вона тут же оволоділа собою, і мило усміхаючись, називаючи військових «хлопчиками», пояснила, що пан бурґомістр мешкає тут же, але його хата третя з протилежного кінця вулиці. «Ви йдіть туди, туди», - махнула вперед рукою.

Кинувши відра замало не посередині вулиці, молодиця лише зачинила хату на засов, бо там було що вкрасти, через сусідські городи кинулася щодуху у центр Шаргорода. Зупинила якусь підводу, і попросила візника чимдуж доставити її до управи пана бурґомістра. Ледве жива, важко дихаючи, вона заскочила до кабінету Гудими, де були якісь люди, і давлячись гіркою слиною, прошепотіла Петрові:

- За тобою прийшли руські…

Ось тоді і зник Гудима. Ще до відходу румунської армії. Надію Гудиму кілька діб терзала «сиґуранца», але дружина бурґоміста стояла на своєму: її чоловік, як це робив понад три роки щоденно, зранку сів у свою бричку і поїхав на роботу. А ось додому з роботи не повернувся. На окраїну Гибалівки більше не навідувався, ніким ніяких вісток не передавав. Де він знаходиться – вона не відає ні сном, ні духом…

Часу для пошуку Гудими в окупантів уже не було, і на цьому вони, либонь, заспокоїлись, румуни спішно евакуювувалися. А ось як зайшов до Шаргорода руський «смерш», той учинив детальне слідство з даної оказії: відслідковував усе, що називається, по хвилинах – хто й коли, де, за яких обставин бачив, розмовляв із бургомістром, хто що чув про зникнення зрадника Гудими. Десять разів несподівані візитери переривала догори дриґом весь будинок колишнього поплічника окупантів. Опитували сусідів, жителів Гибалівки і райцентру. Все винесли більш-менш цінне з їхнього дому. Господиня лише панічно боялася одного, щоб чекісти не віднайшли когось із трьох розвідників, котрих вона відіслала по криводушному шлейфові, рятуючи ще до звільнення району шкуру свого рідного перевертня…

(Далі буде)

НЕОБХІДНЕ УТОЧНЕННЯ: Дана Новела з життя напів художній твір, тому всі образи, за винятком зрадника, колишнього румунського бургормістра Шаргорода П. Гудими, збірні, з елементами вигадки і творчої ретуші. Якщо хтось, комусь і когось нагадує - це бвнвльний збіг обставин, чиста випадковість... І за подібне автор не відповідає...

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Як там наші лебеді перезимували?

понеділок, 22 лютий 2021, 7:03

Весняний переоблік. На першій світлині ви, думаю, добре бачите закуте в льодову кригу, засипане снігом водоймище. На ньому в густих очертах зимувала група білих лелек. Коли небесні зграї цих птахів минулої осені вже відлітали у вирій, я бачив тут сім’ю...

Навіщо розчудовій Вінниці замшелий вірний ленінець Тімірязєв?

субота, 20 лютий 2021, 11:15

Запитання до всіх... Письменник Микола Рябий. Підтримайте мою пропозицію, друзі-вінничани! Земляки! Олександр Горобець, письменник.