:Життя у весняних конваліях

Тонкощі сімейного життя
Чим найбільше ми багаті, а що стаємо дорослішими, мужнішими, то все більше перетворюємось у просто таки справжніх олігархів, так це… спогадами. Окремі з них, рідкісні і неповторні події, стали вартувати на вагу вагона золота. Бо що ж було — його не повториш, не відтвориш. Оскільки вельми багатьох людей із минулого вже просто немає…
Ось було у нашому селі дві школи – восьмирічна і середня. Мені повезло, що я потрапив одразу до десятирічки. А ось до дев'ятого нашого класу ''А'', напевне, що 1 вересня 1964-го прибавилось із десяток-півтора випускників місцевої восьмирічки з містечка, з довколишніх сіл Хоменки, Писарівка.
Подібний комплект поповнення отримав і паралельний клас ''Б'' з яким ми завжди були, сказати б, ''на контрах'' в усьому. І ми, хлопчаки,непомітно за літо подорослішавши, в своєму гурті потайки раділи, що до нашого класного виводку прибилися кращі дівчата. Подумати ж тільки: з нами поруч навчатиметься дочка самого директора школи — Ляля/Вікторія. Волооке, чарівне й миле, тендітне дівчисько з двома мрійливими косичками за спиною. Завжди підкреслено чепурна, з усіма вишукано привітна і чемна. Приворожлива усмішка в неї, медовий ніжний голосок. Перша танцюристка і декламатор. Не дівчина — казка…
Першого дня занять, ми зайшли до класу, зайняли місця за партами. У кімнаті три ряди учнівських місць. Я сів із другом на третю в середньому ряду навчальну лаву, щоб і не далеко, і не близько до дошки, до вчителя було. Коли розпочався урок, дивлюсь, а загальна симпатія всіх гаших хлопців, якраз поселилася переді мною. Біленький комірчик якось дивно так на довгій і тонкій шиї застібається. Дві вайні косички з голубенькими стрічками звабливо бомбаються по спині, майже мені на парту лягають, простягни руку й доторкнешся. Але ж як, по якому праву? А як ґвалт здійме?
Я місяців зо два мучився, так мені кортіло тихенько смикнути за косичку Лялю/Вікторію. Що вона скаже, як відреагує? За цей час і проявилися симпатії наших хлопців. Одного особливо відверті, просто кумедні та сміховинні.
Він сидів на крайньому ряду парт від вікна. Дивитись йому вперед немає куди — там стінка, тому хлопчина повинен завжди знаходитись у положенні напіврозвернутого до класу. Цього якраз йому і треба було, здогадуюсь. Позаяк, він практично відвертався геть від вікна і сидів шість уроків підряд, тупо дивився на Лялю/Вікторію. Залюблено милувався. А заодно виходило і, начебто, на мене дивився, позаяк, я знаходився безпосередньо за дівчиною-жоржиною. Я й по нині пам'ятаю ті гіпнотизуючі погляди хлопчака. Тільки не можу зрозуміти, як могла мовчки, практично байдуже витримувати щодня такі тортури-споглядини дівчина.
Цей юний ''кавалер'', який до нас прибився із містечкової школи, сидів поруч із своїм другом-ординарцем. Буцімто, джурою. Що проводир скаже, те й друг зробить. Скільки я не чув обривки їхніх розмов, то всі вони стосувалися Лялі/Вікторії. Колись, уже за десятки літ після школи, ось цей, сказати б, ’’ординарець’’ заглянув якось до мене в робочий кабінет у Києві. Я згадав ту давню історію, йому й кажу:
— Ти, друже Мишку, скажи, а в чому, власне, полягала твоя місія, там, у класі?
—Моя? — він на мить задумався. — Вовчика вже немає в живих, можна, мабуть, й сказати, — промовив мій візаві. — Я мав рахувати скільки разів упродовж кожного уроку Ляля позиркне на мого друга… А йшли додому — глибоко аналізували те…
—І багато таких поглядів фіксувалося? — спарвляюся тут же. Мишко марудиться, криво усміхається. Нарешті каже: — По-правді: іноді й жодного. Ти ж розумієш, перше кохання воно ж таке сліпе. Ляля/Вікторії вже тоді поглядала крізь стінку, на іншого Вовчика-братика...

Вікторія та Володимир Станіслави на малій батьківщині - у рідному Джурині.

Ага, зрозуміло. За стінкою був Вова Станіслав, симпатичний хлопець, не менш закоханий у дочку директора школи, ніж наш сусід по партах. А потім іще й подобався він чарівній і завжди привітній пані Валентині Леонтіївні, матері нашої однокласниці, учительці, котра в нашому класі ніякого предмету не викладала, а ось у 10 ’’А’’, здається, таки мала якісь учительські години. Так що Вова Станіслав міг заробити в сім’ї директора школи додаткові бали. І він, на скільки пригадую, в цьому надзвичайно старався…
Вийшло так, що переміг у цьому очному двобої не наш однокласник, а все-таки Володимир з 10 ’’Б’’. Трохи пізніше, як я призвичаївся до свого місця за спиною першої красуні школи, придивлюсь, коли гаряче ’’закоханий’’ однокласник трішки відвернеться, візьму за косичку Лялю/Вікторію, і тільки — смик, смик... Можливо, й боляче дещо, але нехай відчуває, що ще й я тут є. Сільський поет. Еге ж, мої вірші навіть друкує районна газета.
Удавано сердита, аде все одно приємно усміхнена, дівчина тут же повернеться і так, начебто, протяжно скаже: ’’Ну-у-у, Шурік, ти що?’’ Я від тієї її фрази ще раз хочу взяти за косу… Не життя, а справжня мука...
Лялю вкрав від усіх, бо скільки ж то було всяких у неї залицальників, Вова Станіслав. Пані Вікторія закінчила медичний інститут, вона вже давно-давно чудовий, думаю, що першокласний терапевт. Без ліку років очолювала одну з найпотужніших поліклінік Одеси. Якось мені сказала, коли ми обеоворювали те, як мені вдалося у проблемні дев'яності роки минулого століття створити потужний журналістський колектив, вивести видання майже не рекордний мільйонний тираж:
—У мене завжди в підпорядкуванні були в основному жінки. В поліклініці, уяви собі, одночасно працювало 109 красунь. Усі зі своїми проблемами, симпатіями і антипатіями. І за десятки років — жодного конфлікту. Всі одні одних поважали, нехай вдавано, але любили. Я завжди найбільше цьому раділа...

Мила пані доктор Вікторія Станіслав п'ять років тому (2016 року) (у центрі, з білим намистом) серед колишніх однокласників, випускників школи, випуску 1966 року.

А ще дуже багато років вона очолювала комісію з визначення працездатності, теж клопітне, якщо не сказати, -- скандальне місце роботи. Але з усіма ладила - і лікарями, і пацієнтами. І нині тут членом комісії трудиться...
Звичайно, що атмосфера в колективі на 99 відсотків, така моя особиста думка, залежить від мудрості керівника. А Вікторія Наумівна надзвичайно розумна, толкова людина. Грамотна, начитана. Справжній тонкий психолог, аналітик. За своє життя я зустрічався, обмінювався думками з тисячами й тисячами людей. Але чесно вам скажу: найкраще мені спілкуватися саме з пані доктором із Одеси. Це такий мудрий український патріот, борець за активне і наступальне культивування української мови, якого більше ніде не зустрічав. І політик вона мудрий, і філософ — водночас… Вона просто таки неперевершений майстр з налагодження внутрішньої колективної комунікації. Скажу, що моєму односельцю Володі Станіславу неймовірно повезло: подібних жінок до Вікторії просто не буває.
Доктор Ляля Станіслав, власне, тому й офіційно величається Вікторія, що народилася вона о другій годині ночі 9 травня 1949-го, хоча й у паспорті зафіксовано чомусь день з'яви на світ — 8 травня. А тому мої милі друзі святкують два дні підряд. На скільки сил вистачить...
Так у них ведеться ще з часів, коли був живим батько-фронтовик. Він у період Другої світової війни закінчив військове училище. Всю фронтову пору провів у ранзі авіаційного інженера-механіка. Від безперервного гулу моторів інженер дещо оглух. І тому, коли уже товариш директор по війні з'являвся у школі, це було чутно усім далеко: він надто голосно розмовляв. І тримав, сказти б, зразковий порядок на рівні цього фальцету у навчальному закладі. Ми всі його дуже поважали і трішки боялися...
Вітаючи нині Вікторію Наумівну Станіслав з черговим Новоліттям, відповідно до запису в її метриці, я мимоволі згадав про квіти-дзвоники, ніжні лісові конвалії. Вона, сміючись із Одеси розповіла, як алаверди, таку історію.
—Якоїсь весни, мабуть, коли ми ще були у випускному класі, Вова Станіслав вирішив мене подивувати саме конваліями. Поїхав велосипедом до лісу і нарвав їх чарівний, духм'яний букетик. Але коли повертався додому, то спускаючись із нашого крутого подільського горба, ненароком наїхав на камінець, і впав. При цьому здорово підбив око. Отож, приходить він до нас додому, вперед виставляє квіти, а під оком такий ''бланш''… Виглянула з кімнати мама, побачила його травму, підняла крик: ''Ой, треба негайно швидку викликати…'' Ми все перетворили на сміх.
Так тепер у нас в Одесі все подвір'я – в конваліях щороку цвіте. Мій трудоголік Вова постарався, на згадку про ту його поїздку до лісу, над морем їх приживив… Яка неймовірна краса! А як вони ніжно пахнуть...
Почула кінець нашої розмови моя дружина Ольга Іванівна, і каже мені з докором:
—Бачив, як у достойних чоловіків жінки все життя в конваліях живуть-купаються…
Довелося й мені заявити, що і я в нашому саду розведу для дружини найкращі весняні квіти.
А Вікторії – Многая Літа! Адже вона поки що й не задумується про відпочинок, і далі трудиться в системі охорони здоров'я. Над сильними, як бачимо, час не підвладний. І Слава Богу!
+++

А найцікавіше, звичайно ж, на "затірку". Цьгорічного 2 травня в Одесі знову кричали "Гірко!" до "золотих молодих". Володимира Федоровича і Вікторію Наумівну Станіславів вітали з п'ятдесятиріччям подружнього життя. Будьте й далі безмежно щасливими і здоровими, друзі! Нехай вам в усьому везе!

Фото Анатолія Салюка.

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

З архіву ПУ. "Орден з прапора газети на продажу", - Горобець

п’ятниця, 11 червень 2021, 13:00

Історія нинішнього дня. У радянські часи для таких, як я газетярів, весняна доба 5 травня вважалася найурочистішою в року, позаяк це було велике і світле свято – день преси. Усі мої колеги і я ж, звичайно також, того ранку очікували на повідомлення про...

96 роковини скасування ''губернаторства" в Україні!

вівторок, 8 червень 2021, 23:48

А дурна слава по ньому росте, як кропива. Олександр Горобець, письменник.