Чим найбільше ми багаті, а що стаємо дорослішими, мужнішими, то все більше перетворюємось у просто таки справжніх олігархів, так це… спогадами. Окремі з них, рідкісні і неповторні події, стали вартувати на вагу вагона золота. Бо що ж було — його не повториш, не відтвориш. Оскільки вельми багатьох людей із минулого вже просто немає…
Ось було у нашому селі дві школи – восьмирічна і середня. Мені повезло, що я потрапив одразу до десятирічки. А ось до дев'ятого нашого класу ''А'', напевне, що 1 вересня 1964-го прибавилось із десяток-півтора випускників місцевої восьмирічки з містечка, з довколишніх сіл Хоменки, Писарівка.
Подібний комплект поповнення отримав і паралельний клас ''Б'' з яким ми завжди були, сказати б, ''на контрах'' в усьому. І ми, хлопчаки,непомітно за літо подорослішавши, в своєму гурті потайки раділи, що до нашого класного виводку прибилися кращі дівчата. Подумати ж тільки: з нами поруч навчатиметься дочка самого директора школи — Ляля/Вікторія. Волооке, чарівне й миле, тендітне дівчисько з двома мрійливими косичками за спиною. Завжди підкреслено чепурна, з усіма вишукано привітна і чемна. Приворожлива усмішка в неї, медовий ніжний голосок. Перша танцюристка і декламатор. Не дівчина — казка…
Першого дня занять, ми зайшли до класу, зайняли місця за партами. У кімнаті три ряди учнівських місць. Я сів із другом на третю в середньому ряду навчальну лаву, щоб і не далеко, і не близько до дошки, до вчителя було. Коли розпочався урок, дивлюсь, а загальна симпатія всіх гаших хлопців, якраз поселилася переді мною. Біленький комірчик якось дивно так на довгій і тонкій шиї застібається. Дві вайні косички з голубенькими стрічками звабливо бомбаються по спині, майже мені на парту лягають, простягни руку й доторкнешся. Але ж як, по якому праву? А як ґвалт здійме?
Я місяців зо два мучився, так мені кортіло тихенько смикнути за косичку Лялю/Вікторію. Що вона скаже, як відреагує? За цей час і проявилися симпатії наших хлопців. Одного особливо відверті, просто кумедні та сміховинні.
Він сидів на крайньому ряду парт від вікна. Дивитись йому вперед немає куди — там стінка, тому хлопчина повинен завжди знаходитись у положенні напіврозвернутого до класу. Цього якраз йому і треба було, здогадуюсь. Позаяк, він практично відвертався геть від вікна і сидів шість уроків підряд, тупо дивився на Лялю/Вікторію. Залюблено милувався. А заодно виходило і, начебто, на мене дивився, позаяк, я знаходився безпосередньо за дівчиною-жоржиною. Я й по нині пам'ятаю ті гіпнотизуючі погляди хлопчака. Тільки не можу зрозуміти, як могла мовчки, практично байдуже витримувати щодня такі тортури-споглядини дівчина.
Цей юний ''кавалер'', який до нас прибився із містечкової школи, сидів поруч із своїм другом-ординарцем. Буцімто, джурою. Що проводир скаже, те й друг зробить. Скільки я не чув обривки їхніх розмов, то всі вони стосувалися Лялі/Вікторії. Колись, уже за десятки літ після школи, ось цей, сказати б, ’’ординарець’’ заглянув якось до мене в робочий кабінет у Києві. Я згадав ту давню історію, йому й кажу:
— Ти, друже Мишку, скажи, а в чому, власне, полягала твоя місія, там, у класі?
—Моя? — він на мить задумався. — Вовчика вже немає в живих, можна, мабуть, й сказати, — промовив мій візаві. — Я мав рахувати скільки разів упродовж кожного уроку Ляля позиркне на мого друга… А йшли додому — глибоко аналізували те…
—І багато таких поглядів фіксувалося? — спарвляюся тут же. Мишко марудиться, криво усміхається. Нарешті каже: — По-правді: іноді й жодного. Ти ж розумієш, перше кохання воно ж таке сліпе. Ляля/Вікторії вже тоді поглядала крізь стінку, на іншого Вовчика-братика...
Вікторія та Володимир Станіслави на малій батьківщині - у рідному Джурині.
Ага, зрозуміло. За стінкою був Вова Станіслав, симпатичний хлопець, не менш закоханий у дочку директора школи, ніж наш сусід по партах. А потім іще й подобався він чарівній і завжди привітній пані Валентині Леонтіївні, матері нашої однокласниці, учительці, котра в нашому класі ніякого предмету не викладала, а ось у 10 ’’А’’, здається, таки мала якісь учительські години. Так що Вова Станіслав міг заробити в сім’ї директора школи додаткові бали. І він, на скільки пригадую, в цьому надзвичайно старався…
Вийшло так, що переміг у цьому очному двобої не наш однокласник, а все-таки Володимир з 10 ’’Б’’. Трохи пізніше, як я призвичаївся до свого місця за спиною першої красуні школи, придивлюсь, коли гаряче ’’закоханий’’ однокласник трішки відвернеться, візьму за косичку Лялю/Вікторію, і тільки — смик, смик... Можливо, й боляче дещо, але нехай відчуває, що ще й я тут є. Сільський поет. Еге ж, мої вірші навіть друкує районна газета.
Удавано сердита, аде все одно приємно усміхнена, дівчина тут же повернеться і так, начебто, протяжно скаже: ’’Ну-у-у, Шурік, ти що?’’ Я від тієї її фрази ще раз хочу взяти за косу… Не життя, а справжня мука...
Лялю вкрав від усіх, бо скільки ж то було всяких у неї залицальників, Вова Станіслав. Пані Вікторія закінчила медичний інститут, вона вже давно-давно чудовий, думаю, що першокласний терапевт. Без ліку років очолювала одну з найпотужніших поліклінік Одеси. Якось мені сказала, коли ми обеоворювали те, як мені вдалося у проблемні дев'яності роки минулого століття створити потужний журналістський колектив, вивести видання майже не рекордний мільйонний тираж:
—У мене завжди в підпорядкуванні були в основному жінки. В поліклініці, уяви собі, одночасно працювало 109 красунь. Усі зі своїми проблемами, симпатіями і антипатіями. І за десятки років — жодного конфлікту. Всі одні одних поважали, нехай вдавано, але любили. Я завжди найбільше цьому раділа...
Мила пані доктор Вікторія Станіслав п'ять років тому (2016 року) (у центрі, з білим намистом) серед колишніх однокласників, випускників школи, випуску 1966 року.
А ще дуже багато років вона очолювала комісію з визначення працездатності, теж клопітне, якщо не сказати, -- скандальне місце роботи. Але з усіма ладила - і лікарями, і пацієнтами. І нині тут членом комісії трудиться...
Звичайно, що атмосфера в колективі на 99 відсотків, така моя особиста думка, залежить від мудрості керівника. А Вікторія Наумівна надзвичайно розумна, толкова людина. Грамотна, начитана. Справжній тонкий психолог, аналітик. За своє життя я зустрічався, обмінювався думками з тисячами й тисячами людей. Але чесно вам скажу: найкраще мені спілкуватися саме з пані доктором із Одеси. Це такий мудрий український патріот, борець за активне і наступальне культивування української мови, якого більше ніде не зустрічав. І політик вона мудрий, і філософ — водночас… Вона просто таки неперевершений майстр з налагодження внутрішньої колективної комунікації. Скажу, що моєму односельцю Володі Станіславу неймовірно повезло: подібних жінок до Вікторії просто не буває.
Доктор Ляля Станіслав, власне, тому й офіційно величається Вікторія, що народилася вона о другій годині ночі 9 травня 1949-го, хоча й у паспорті зафіксовано чомусь день з'яви на світ — 8 травня. А тому мої милі друзі святкують два дні підряд. На скільки сил вистачить...
Так у них ведеться ще з часів, коли був живим батько-фронтовик. Він у період Другої світової війни закінчив військове училище. Всю фронтову пору провів у ранзі авіаційного інженера-механіка. Від безперервного гулу моторів інженер дещо оглух. І тому, коли уже товариш директор по війні з'являвся у школі, це було чутно усім далеко: він надто голосно розмовляв. І тримав, сказти б, зразковий порядок на рівні цього фальцету у навчальному закладі. Ми всі його дуже поважали і трішки боялися...
Вітаючи нині Вікторію Наумівну Станіслав з черговим Новоліттям, відповідно до запису в її метриці, я мимоволі згадав про квіти-дзвоники, ніжні лісові конвалії. Вона, сміючись із Одеси розповіла, як алаверди, таку історію.
—Якоїсь весни, мабуть, коли ми ще були у випускному класі, Вова Станіслав вирішив мене подивувати саме конваліями. Поїхав велосипедом до лісу і нарвав їх чарівний, духм'яний букетик. Але коли повертався додому, то спускаючись із нашого крутого подільського горба, ненароком наїхав на камінець, і впав. При цьому здорово підбив око. Отож, приходить він до нас додому, вперед виставляє квіти, а під оком такий ''бланш''… Виглянула з кімнати мама, побачила його травму, підняла крик: ''Ой, треба негайно швидку викликати…'' Ми все перетворили на сміх.
Так тепер у нас в Одесі все подвір'я – в конваліях щороку цвіте. Мій трудоголік Вова постарався, на згадку про ту його поїздку до лісу, над морем їх приживив… Яка неймовірна краса! А як вони ніжно пахнуть...
Почула кінець нашої розмови моя дружина Ольга Іванівна, і каже мені з докором:
—Бачив, як у достойних чоловіків жінки все життя в конваліях живуть-купаються…
Довелося й мені заявити, що і я в нашому саду розведу для дружини найкращі весняні квіти.
А Вікторії – Многая Літа! Адже вона поки що й не задумується про відпочинок, і далі трудиться в системі охорони здоров'я. Над сильними, як бачимо, час не підвладний. І Слава Богу!
А найцікавіше, звичайно ж, на "затірку". Цьгорічного 2 травня в Одесі знову кричали "Гірко!" до "золотих молодих". Володимира Федоровича і Вікторію Наумівну Станіславів вітали з п'ятдесятиріччям подружнього життя. Будьте й далі безмежно щасливими і здоровими, друзі! Нехай вам в усьому везе!
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
