Де орли воду п'ють

Родинні джерела

Не знаю, чи це до мене лишень щовесни, на початку щебетливого травня, коли морем розливаним убираються в біло-рожеві веляни придорожні сади, приходить непереборно гостре бажання ступити до рідного сільського гнізда. Приїхати, віддихатись з далекої дороги, притишеним і врочистим зайти у хвіртку, і ніжно-ніжно поклонитися батькові-матері, яких давно вже немає. Хата наша уже геть старенька, побудована зі сволоками. Це така з дуба тесана товста деревина, на якій лежать дилі ліпленої стелі. В одному з тих сволоків, мабуть, іще дідом моїм забитий стирчить величезний вухналь. На ньому висіли, вигойдувались родинні колиски усіх нас, хто народився в цій хаті. А потім батько завжди на ньому вішав свою шапку чи кашкета…

Передостанньою тут висіла колиска мого первістка, сина Тараса. Без малого 46 літ тому. Хлопчинка при родах заважив рекордних аж п’ять кілограмів і дуже швидко вже пнувся вибратись зі свого висячого, гойдливого гнізда. Тому потрібно було повсякчас пильнували, аби не випав із люльки.

Вікна, з яких я на початку п'ятдесятих років минулого століття, а мій син у другій поливині сімдесятих, відкривали для себе великий і обширний людський світ...

У Тараса, як я примітив, є вроджена любов до витоку свого родинного джерела. Він обовязково, раз чи й два на рік, зненацька кинувши всі свої столичні справи, приїздить у Джурин, відвідає наше покинуте гніздо. Ніколи чомусь не попереджаючи про це мене. Бере з собою когось із дітей, а їх у нього, слава Богу, аж четверо і їде, майже, за чотириста кілометрів в один бік. Аби душею, думаю, пригорнутися до бабусиного обійстя.

Ось і вчора під вечір прилітає мені несподівано світлина: Тарас із наймолодшою своєю Марійкою, котрій у червні вже буде шість літ, сидить під вікнами бабусиної домівки. Знімає їх його дружина Марина. Хата, яка остаточно осиротіла після смерті моєї матері шістнадцять літ тому, геть постаріла, потріскалася, наче понижчала, вікна, як бачите, розбиті, шастають й тут «нічні гості», хоч приглядають за покинутим обійстям аж два моїх племінники-поліціянти, Тарасові однолітки Ігор та Руслан Мельники. Аж дивно: чим же ж там уже можна поживитись, але ж, як бачите, лізуть, топчуться варвари своїми брудними черевиками по нашій родинній душі. Аж злість проймає!

Бабусина криниця з джерелом, котре б'є із вапнякового каменя...

Тарас якось признався мені, що іноді йому просто гостро захочеться попити джерельної водиці з незрівнянної бабусиної криниці і невідворотно треба їхати, сказати б, на чергову сердечну підзарядку. Він добре пам’ятає епопею її копання, тривоги всієї рідні, чи добудуть майстри воду на високому подільському горбі, де розташована наша хата. Та ще й у вапняковій скалі. Я описав ті наші родинні клопоти, бабусині насамперед, і вони розміщені в свіжовіддрукованій моїй книзі «Під рясними вишнями». Але якщо коротко, то, як це робиться у Джурині, мати моя, Ликерія Феофанівна, полагодила двох майстрів-копачів криниць, і мала платити щодоби їм по п’ятдесят рублів за день роботи. З її обідом та вечерею. Мужики не барилися, але скільки б вони не трудилися, а води все немає та й немає. Вже й п’ятнадцятий-шістнадцятий день поминули, а в майбутній криниці сухо. Копачі уперлися в дику, тверду як граніт скалу. Телефонують мені до столиці: що робити? За день, мовляв, налупали з глибинного каменю лише відро лушпайок. Невже покидати?

Поки я мудрував, справлявся про все у спеців-геологів, моторна наша бабуся збігала до сільської ворожки і вже мені радісно щебече: «Розкинула знатниця-ворожбитка картки і каже: «Так вас уже вода в хаті. Бийте далі скалу, завтра-позавтру поп'єте своєї рідненької джерелиці…»

Смішно сказати, але все то була чистісінька правда. Вісімнадцятого дня, з самого початку роботи зі скали, на дні колодязя, нежданно-негадано вдарив справжній водний фонтан. Ото вже була радість, повірте...

Ви не знаєте, що таке вода з каменю? О, це диво-дивнеє, справжня чудасія. Коли б то не відбувалося, якщо п’єш цю воду, від підземного холоду аж щелепи зводить. Джерелиця чиста як сльоза. Таку воду, мабуть, п’ють лише орли…

Заздрю вам, мої рідні, що ви нинішнього року вже зачерпнули водиці з бабусиної криниці. Я ж іще тільки збираюся в дорогу. Десь на кінець травня, а, можливо, в червні (усе залежить від ситуації з правом збору людей на оказію), у Джурині відбудеться презентація моєї нової книги. Ось туди, до бабусиного джерела, я й попрямую з дороги…

Олександр Горобець, письменник.

Фото Марини Горобець.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Хіти тижня. Хто рідніший: сталінський сокол чи українець-патріот?

понеділок, 21 вересень 2020, 4:00

На злобу дня. Уроки життя: і таке лобне місце довго порожнім не буває... Одне слово, кому хочеться стати господарем у Києві, найкоротший шлях до крісла хазяїна столиці - через спорудження величного пам'ятника щирому українцю і меценату багатьох добрих ...

З архіву ПУ. Обмін полоненими: "Олена Зеркаль, яка поставила на коліна Московію", - Горобець

неділя, 20 вересень 2020, 20:00

У нашої перемоги жіноче обличчя. У РФ однозначно визнали, що найбільша заслуга в сьогоднішньому поверненні українців додому з московських тюрем заступника глави Міністерства закордонних справ України пані Олени Зеркаль, яка зуміла організувати, забезпе...