Дарували книги селами Поділля

Цю історію про подорожі мого бірюзового покрою роману «Монастирська праля» я мав би розповісти вже давно, але все якось не складалося, не виходило, аж від квітневих днів, від часу, коли ще ми всі готувалися до цьогорічної Пасхи. Нарешті приладнав я кілька ящиків своїх книг, перш-наперш із новим, свіжовиданим твором до багажу моїх друзів, які вирушали у райони Жмеринки, Шаргорода та Джурина на Вінниччині, і вони після Перштравня подалися в дорогу. Але цього мені здавалося замало. Чомусь хотілося, щоб твір обов’язково поїхав до Барських Володіївців, власне, до самого міста Бар, де й окрім Жмеринки розгорталися події оповіді мого твору у часи Другої світової війни. І я таки, здається, придумав, як десантувати в бібліотеки того регіону мої чепурненькі подарунки зі світлим образом сестри-жалібниці на обкладинці. Пригадав, що десь там, у барському, сказати б, яблуневому раю, на території колись потужного тамтешнього плодово-ягідного радгоспу села Шипинки мешкає мій давній журналістський приятель Віктор Іванович Зеленюк. (А моя мати також із Зеленюків!). До нього й добився я вербально під Великдень.

Стали ми з ним вирішувати-гадати, як же ж мені доставити йому кілька десятків книг, котрі він потім розвезе у якості передсвяткового письменницького презенту для сільських бібліотек його подільського регіону. Гарячий і напористий Віктор Іванович одразу запропонував:

Вінницький журналіст і активіст просування моїх творів до сільських бібліотек області Віктор Іванович Зеленюк.

—Ви відправляйте книги на мою адресу «Новою Поштою», я переказ оплачу, — заявив рвучкий Зеленюк.

—Не поспішай, друже, — кажу Віктору Івановичу, — нині нові поштарі так деруть за свої бандеролі, що тобі і знати мене не схочеться, а моїх книг й подавно. Давай придумаємо варіант, щоб мої твори з кимсь приїхали до тебе…

Уже наступного ранку веселий і бадьорий В. Зеленюк мені розповідав:

—І як же ж я не здогадався спочатку? Наші люди, власники шикарних тутешніх подільських садів, якраз перед Паскою від’їжджають з продукцією до промислових центрів, до Києва насамперед. У вас, у столиці, зараз на об’їзній із ватамінною продукцією свого саду перебуває мій сусід. Я вже з ним домовився, що він забере вами заготовлені книги і доставить мені під ворота…

Дійсно, у кожній справі важливо не поспішати…

Так потрапила «Монастирська праля» до Бару. І якось уже на початку нинішнього літа звідтіля пролунав мені несподівано телефонний дзвоник. Обізвалася колишня журналістка тамтешньої районної газети Тамара Дмитрівна Шаварська, моя давня творча знайома. Вона мені й розповідала:

—Якось іду у справах центром міста, коли чую, що мене гукає завідуюча публічною міською бібліотекою Любов Олексіївна Киселюк. Винесла на вулицю, подає мені книгу «Монастирська праля», запитує:

—А ви знаєте автора цього твору?

Завілуюча публвчною бібліотекою селища Чернівці пані Наталя Шептицька.

—Та як же ж не знаю? Він свого часу, в молоді свої роки трудився власкором обласної газети «Вінницька правда», в тому числі і по Барському району, часто заглядав у справах до нашої редакції районної газети. Якось уже недавно, років кілька тому консультувався зі мною, як краще провести реконструкцію 119-літнього весілля Президента УНР в екзилі Андрія Лівицького та його дружини Марії Ткаченко в наших сільських Володіївцях, над Лядовою, кого краще всього запросити на це торжество, позаяк саме пан Горобець був автором ідеї і автором сценарію цього торжества…

Одне слово, завідуюча бібліотекою міста Бар просить Тамару Дмитрівну першою прочитати новий твір, який до їхньої книгозбірні, як презент від письменника зі столиці, передав тутешній журналіст Віктор Зеленюк.

Пані Шаварська продовжувала:

—Так, пане Олександре, захопила мене ваша книжка, що аж до наступного ранку без відриву читала її. Давно мені не траплялися такі соковиті, багаті мовними зворотами тексти… Славно ви потрудилися, слава Богу, на честь вашого професійного імені…

На цьому я зупиняю свою співрозмовницю. Що від того, що вона, сказати б, нашепче похвали мені на вухо по телефону, коли більше того ніхто не чує, не знає. Як автор нового художнього твору я тепер публічна особа, мені важливо, щоб про роман чули і знали щонайбільше читачі...

Домовляємось із милою панею, що Тамара Дмитрівна свої враження викладе на папері і пришле мені, я оцінку твору, чи невеличку її рецензію й опублікую якось у пресі. Чекайте, друзі!

Ще пані Шаварська сказала, що коли з книжкою поверталася додому, випадково зустріла на вулиці нашого з нею спільного знайомого — Анатолія Гринішина. Ми й справді з цим барським добродієм 1979 року (Боже, як це було давно!), упродовж одного року, бо він був старший за мене на один ступінь навчальним курсом, освоювали програму у ВПШ при ЦК Компартії України, доволі тоді серйозному і відповідальному закладі. Тоді ж у земляцтві вінничан (також поважному громадському закладі) я був за президента, себто, очільника, пан Анатолій — козаком. Відтоді й не зустрічалися ніколи.

Галина Миколаївна, завідуюча бібліотекою села Володіївці з отриманими книгами від киян.

Я з великою радістю, через пані Шаварську заслав «Монастирську пралю» своєму побратиму. І ось цими днями у нас, можна сказати, відбулася розмова з приводу цього твору.

Сказати, що Анатолій Гринішин надзвичайно вимогливий читач, це, друзі, нічого вам не сказати. Бо з перших хвилин він доволі відверто й напористо почав розпікати автора за те, що в романі начебто занадто багато відвертих сцен дорослого життя.

—Ну й що, — відповідав я товаришу по бурсі. — Як трапляється у житті, так, на моє переконання, має бути і в книзі… Свідомо ж зачищати сцени кохання комусь на догоду це справжнє пурітанство і я з цим точно не дружу...

Не знаю, чи переконав я у цьому свого співрозмовника, але доволі швидко він перейшов до хвалебних од щодо мого твору. Мовляв, що дано природою (це, здається, про автора твору), того не відібрати. І я зупинив його також, як і барську попередницю, пані Тамару. Домовились, що свої захоплення моєю «…пралею» пан А. Гринішин теж викладе на письмі, почитаємо, тоді й оцінимо…

Сільський активіст села Березівка Анатолій Семенюк із презентованими творами.

Доїхали тут мої книги через В.І. Зеленюка і до Копайгорода, і до Ялтушкова. Звідти телефонували мені і дякували за презент працівники книгозбірень. Люди вже читають твори… Усе очікую на доставку книжок до кількох бібліотек колишнього Барського району, вельмишановний Вікторе Івановичу.

.* * *

Тим часом мої друзі київські професори, які мандрують голубливим Поділлям цими днями взагалі звершили, як на мене, справжній логістичний подвиг: вони доставили мої книги різних років видання і обов’язково ж «Монастирську пралю» до бібліотек аж п’яти населених пунктів Могилів-Подільського району Вінниччини: Березівки, Володіївців (в області два села носять однакову назву), Чернівців, Саєнки, Борівки. На місцях зустрічалися з завідуючими бібліотеками, керівниками сільських рад і старостинських округів. Наслухались гарних слів і подяк за нашу благородну презентаційну акцію.

Олександр Горобець, письменник.