Cпіткнулися об щастя вічної любові...

Як у людей...

Учора в Києві скромно похоронили стареньку бабусю, вона ледь-ледь не дожила, під наглядом родичів та працівників соціальних служб столиці, до ста літ. Віковий ювілей припадав на майбутнє 26 січня 2021 року. Через знайомих я домовлявся про зустріч із нею: шкодую, що не встиг порозмовляти. Колишня чорноока по життю красуня Тамара Іванівна, багато на віку побачила, спізнала. Була свого часу співробітником газети «Колгоспне село» (КС), що стала попередницею «Сільських вістей», у яких трудився я вже в вісімдесяті роки минулого століття.

Із вельми популярним у народі «Колгоспним селом» сталася в роки роботи у редакції небіжчиці, буквально на весь світ оглушлива подія, котра вже давно, зрозуміло, забулася всіма. А скоїлося таке. У часи СРСР найбільш модним і обов’язковим щоденним лозунгом усіх передач радіо, випусків газет було: «Наздоженемо і переженемо Сполучені Штати Америки по виробництву яєць на душу населення!» По врожайності зернових, технічних культур, по виплавці сталі, по паруванню телиць і свиноматок…
Комуністичний режим Микити Хрущова намагався дати фору «загниваючому» Заходу по-справжньому…
І ось одного разу головний редактор КС дає завдання «зубастому», «забійному» кореспонденту з гострим пером фейлетоніста: а ти, мовляв, друже, конкретно поцікався в окремо взятому колгоспі, окремо взятому селі, як працюють над здійсненням такої потужної всенародної програми. Не очі замилюють вічними приписками, а скільки реально і якої саме продукції видають, так би сказати, «на-гора».
ВЕЛИКИЙ ПОЕТ-ПІСНЯР ДМИТРО ОМЕЛЯНОВИЧ ЛУЦЕНКО І ЙОГО ДРУЖИНА ТАМАРА ІВАНІВНА З ДОЧКОЮ НАТАЛЕЮ.
І ось незабаром у газеті з’являється величезна стаття, яка займає половину першої полоси і всю другу. Під таким ось іскристим і вельми привабливим заголовком: «Як у такому-то колгоспі наздоганяли і переганяли Сполучені Штати Америки». З його глузливо-знущального тону, думаю, уже можна було передбачити, зрозуміти про йшлося у тій публікації. Бо ж слова ці повсякчас на слуху. На вечір того ж дня декілька номерів видання з цією статтею вже були у зарубіжних редакціях Бі-Бі-Сі, європейського відділення «Голосу Америки». Цими сторінками західні журналісти зумисне підвищено шелестіли перед мікрофонами і читали безпосередньо зі статті «Колгоспного села» картину того, в якому стані знаходиться розбита, не ремонтована перед самими жнивами техніка, як реве недоєна громадська худоба, бо фуражири і доярки геть лежать п’яні: третій день на фермах святкують день народження головного зоотехніка. Голова колгоспу, тим часом, вкравши з села передову ланкову «вискочив» із нею на кілька діб покупатися у Чорному морі…
Одне слово: в господарстві сповна панує активна і ділова атмосфера, спрямована на те, аби дати справдешній економічний бій США!!! Нічого тут ні додати, ні відняти…
Зарубіжні «ворожі» голоси, тим часом, юродиве знущаються: це ж усе все, мовляв, зверніть увагу, не ми вам сповіщаємо з своїх голосів, а чорним по білому пише така солідна, наймасовіша газета ЦК КПУ «Колгоспне село». А їм, як ми розуміємо, видніше, що у них на місці відбувається під проводом КПРС…
Уявляєте, що тут відбулося. Подібно до корка з пляшки шампанського вилетів зі свого поста головний редактор газети. Знаєте, хто ним був? Дмитро Михайлович Прилюк. Згодом він стане геніальним завідувачем кафедри і деканом факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. Мабуть, треба сказати щире спасибі його долі й талану за те, що саме все так склалося, що прийшов він у вищу школу і так багато зробив потім для підняття престижу професії журналіста.
Але давно уже немає в живих пана професора і практично уже не має нікого, хто трудився за тих обставин у редакції. Ось я якраз і хотів вивідати у Тамари Іванівни, по праву журналіста правонаступника по газеті, хто ж був тим журналістом, який їздив у те знамените відрядження, у який колгосп, яке село нашої великої України. Як бачимо, не судилося дізнатися в цьому місці, буду шукати інші джерела збору інформації.
А привід для розмови з довгожителькою був у мене іще один, окрім вище викладеного. І теж не менш важливий. Адже, хто така насправді небіжчиця Тамара Іванівна? Прізвище її – Луценко. Ви б, мабуть, і не здогадалися, якби я ось тут не пояснив. Вона - вірна дружина великого українського поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценка. Автора слів гімну міста-героя Києва, який починається словами «Грає море зелене…»
Знав я, що незабаром, 2021 року, 15 жовтня, великому романтику, блакитноокому легеню-пісняру виповнюється сто років. Було відомо мені й те, що десь у Києві жива ще й його дружина. А вона, виявилося врешті-решт, ще й на десять місяців старша за чоловіка.
Розповідали мені, що вони познайомилися одразу по Другій світовій війні, восени 1945 року. Що полтавчанин-поет щойно демобілізувався, вийшов із госпіталю і приїхав, часто заїкаючись після важкої контузії. Того дня з товаришем зайшов до редакції газети «Колгоспне село». А там якраз зібралися молоді працівники пообідати гуртом. Гукнули до столу молодих поетів. А серед працівниць редакції виявилася і чорноока вродливиця Тамара. Ось його очі знайшли її і більше ніколи їх не покидали.
І тижня не поминуло, як він її буквально силою затягнув до загсу. На кожному розі читав свої неперевершені вірші про любов і пристрасть. А ось влаштувати весілля не було за що. Тому якось уранці Дмитро потайки відніс на ринок і продав свої штани-галіфе, якими перед тим ще й козиряв.
У мене було багато питань до Тамари Іванівни, окрім суто редакційних і про те, для прикладу, як же ж це жили вони так із Дмитром Омеляновичем, що він усі найкращі свої пісні завжди писав фактично для неї, коханої, котру завжди любив так, як в юності. Вслухайтесь, бодай, у пісню «Осіннє золото», думаю, зрозумієте…
На жаль, зустрітися нам не судилося. Земля вам пухом, натхненнице Великого Поета…

***

А ось надійшов відгук на мою сьогоднішню публікацію. Пише педагог, кандидат наук із Києва Ольга Володимирівна Просіна: «А я знайшла чудове відео, дуже раджу Вам друзі подивитися! Надзвичайно натхненно!!!»

Справді, віднайдіть, пані й панове, декілька хвилин, перегляньте цей невелечкий відеофільм про Дмитра Луценка і його дружину Тамару Іванівну. З огляду на те, що в правому куточку екрану, як бачите, стоїть блямбочка – УТР, його зробили давно, оскільки це своєрідне клеймо телекампанії, яка свого часу працювала в Києві на закордон. Немає її вже давно, немає…

Подивіться, прошу вас. І щире сердечне спасибі пані Ользі Просіній. Фільм тут - https://www.youtube.com/watch?v=hZpUqFO-ZV0&feature=youtu.be&fbclid=IwAR3orQIS_HlwYklOYIseXeRP2V91iFgabQujywz3NxnbNac3589VZRZwFPE

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Запізнілі журавлі

понеділок, 26 жовтень 2020, 21:18

Картинка з природи... Дивний нині вечір видався, їй-право. Теплий, зовсім не осінній. З-за моєї спини на небосхил нечутно й непомітно викотився яскраво освітлений напів-місяць. Тиша неймовірна запанувала над містечком, розлилася по ближніх гаях, города...

Кожен б'ється за своє приватне щастя

понеділок, 26 жовтень 2020, 0:07

Щойно з друкарні... Із заздрісно-дражливих кололітературних гомонів-розголосів докотилася й до мене інсайдерська переліг новина: буцімто, волоока, з прикметного розряду «кров із молоком» фахових артисток-картинок відбірного сита колишнього інституту Ка...