Зустрічає мене цими днями один, сказати б, явний НЕ український патріот і з блудливою усмішкою на обличчі, в’їдливо каже:
- Ну й що, перезув нарешті пан Портнов усіх вузьколобих чиновників Київради з їх невмотивованими національними героями. Особливо ж поскіпався над твоїм улюбленим Уласом Самчуком. Виявляється, він таки прислужував фашистам…
-А ось це останнє, - зауважую з повним серйозом у голосі , - це вже повна нісенітниця…
- Це ж чому? Є ж відповідне рішення суду, - гарячкує мій знайомий. – Там чорним по білому так і написано…
- Та невже? – щиро дивуюся. – Дуже хотів би прочитати мотивацію і висновок суду. Скинь мені, будь ласка…
За якийсь час і справді отримую кілька вирізок із рядками якихось публікацій. Приглядаюсь: не інакше як обривки із телеграм-каналів. Усе одно, що кілька брудних пліток «сарафанного радіо». В одному вказується, що Улас Самчук, нібито, відбірний прислужник гітлерівців. Позаяк, працював редактором рівненської обласної газети «Волинь». А хіба, про подібне стало відомо лише нині?
Ще 1956 року вийшов роман письменника, озаглавлений «На білому коні», де в деталях описано те, як Улас Самчук потрапив до рідних волинських країв на початку Другої Світової війни, як і чому прийняв пропозицію очолити головну газету Рівненщини. Насправді ж, як стверджував завжди, була у нього одна-єдина мета – пояснити людям, котрі будуть читати офіційне видання під його редакцією, хто такі комуністи, які вони ставлять завдання по відновленню своєї влади після розгрому фашистів. Чому цього не можна допустити. Він знав, що серед волинян у нього надзвичайно високий рівень довіри, до його слова.
На початок війни йому лише виповнилося 36 літ, але він уже був відомий на весь світ письменник. Насамперед, своїми романами «Кулак», «Марія», чудовою трилогією «Волинь». За останні твори його уже висунули на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури. Такого багажа літературної слави не мав ніхто...
Усе вийшло, як, власне, і планував Улас Самчук 1941-го. Його ім’я в газеті «Волинь», керівництво друкованим органом дало змогу блискавично наростити потужний наклад видання серед полісян.
Улас Самчук.
Але й німці також виявилися не дурнями. Вони помітили, що газета "Волинь", яка фінансується за кошти рейху нічого не пише про успіхи військ вермахту, про активістів нової влади на місцях. У газеті редактора У. Самчука висвітлюються виключно проблеми внутріукраїнського життя. Редактору зробили три зауваження одне за одним. На четвертий раз заарештували. Після декількох допитів з пристрастю направили разом із групою «відпрацьованого матеріалу» на відправку до концтабору в Польщі. На нього очікувала явна смерть.
Бог порятував письменника. Коли Уласа Самчука проводили до вагона, щоб спровадити туди, де диміли крематорії, він побачив у колі військових знайомого офіцера. Гукнув його, позаяк був поліглотом, володів п’ятьма мовами світу, а німецькою геть бездоганно. У відповідь на запитання німця-офіцера, високого штабіста, чому пан редактор знаходиться під вартою, Влас гукнув:
- З надуманих причин мене везуть до крематорію… Прощайте!
Відтак, колесо фортуни крутнулося в протилежний бік.
Тут я прошу на хвильку зупинитися, і поглянути на іншу подібну історію. Багато із вас, друзі, звичайно пригадує випадок приписування співробітництва з гітлерівцями всесвітньо відомому українському вченому літературознавцю, мовнику, письменнику Юрію Шевельову. Він не покинув Харків на початку війни, коли місто захопили загарбники. Щоб якось вижити, науковець почав трудитися в україномовній газетині, яка виходила за німців. Як учений-дослідник, продовжив на сторінках видання, яке опинилося у нього під руками, писати статті з дослідження античних рукописів, пам’яток старожитності. Чим, власне, займався до війни…
Юрій Шевельов.
Підсумовуючи зроблене Юрієм Шевельовим, українська громадськість зуміла, далеко не з першого разу, щоправда, декілька років тому, буквально проламати рішення Харківського міськвиконкому про встановлення на фронтоні одного з будинків, де він мешкав колись, пам’ятної дошки. Але Харків був таким містом-конгломератом, де окрім міськвиконкому був іще Верховний Гепа. Ось тому капризному хулігану у кріслі голови міста, хтось нашепотів, що український патріот зі світовим іменем ученого є, буцімто, колишнім прислужником фашистів. Мало хто із українців не бачив кадрів того варварства, яке тисячу разів крутили українські телеканали, демонструючи, як якісь «забулдиги», під охороною лоботрясів і поліції молотами розбивають меморіальну дошку ученого. І хоч би хто тоді з вождів-правителів держави, відомих політиків гепнули за подібне по бездарній гепі. Ніхто не вступився за українсько-американського славіста, історика української літератури, професора Гарвардського та Колумбійського університетів, іноземного члена Національної Академії наук України. Злякалися Гепи…
Сьогодні ще з більшим брудним кавалком обвинувачень така ж словесна мазня ліпиться претенденту на колишню папаху Нобелівського лауреата, великого українського патріота, одного з лідерів українського краснописьменства в нашій діаспорі довоєнної і післявоєнної пори Уласа Самчука.
Знайомий, сказати б, НЕ українофіл скинув мені текст, де автора трилогії «Волинь», всесвітньовідомих романів і повістей «Чого не гоїть вогонь», «На твердій землі», «Втеча від себе», «Темнота», «Гори говорять» та інших, безпідставно звинувачують у тому, що він, начебто, у відповідь на розстріли в Бабиному Яру, схвально ставиться до цього. Навіть, буцімто, хвалив-підбадьорував німців.
Але знаєте, хто таке стверджує. Читаю із присланого: звинувачення такі належать… панові Бужанському… Відомому українофобу, борцю проти української мови і всього нашого національного.
Подібне навіть не пристойно читати, тому, що, приміром, стає одразу зрозуміло, що ні Бужанський, ні Портнов, ніхто із судів, хто прийняв рішення про ворожість Україні дій Уласа Самчука, зовсім, як я розуміють, не знають ні біографії письменника, ні його творів, ні того, чим він, власне, займався в Україні у період Другої Світової війни.
Будучи уже відомим письменником, Улас Олексійович до 1942 року ніколи не був у Києві. І це була його найбільша людська мрія. Він, належачи до найближчих людей Андрія Мельника, Голови Проводу Українських Націоналістів, у складі однієї з перших оперативних груп, після наступу вояків вермахту на українські землі, відправляється, за завданням ОУН, в рідні краї. У гурті з ним прямує фанатично любляча Україну, поетка, красуня Олена Теліга. Вона буквально рветься до Києва, Улас планує отаборитись у рідному Рівному. Він, уточню, 1905 року народження, отже, у 1941 йому лише 36 років. Ніжній вродливиці, дочці колишнього ректора Української Господарської академії у місті Подєбради (Чехословаччина) - на рік менше. Вона заміжня. Але чоловік її Михайло Теліга, відпускає свою дружину з побратимом для активної і безкомпромісної боротьби з ворогами України на рідній землі. Ця бойова ланка націоналістів буквально вплав перебирається через річку, яка є першим бойовим кордоном на шляху до рідного дому, інший рубіж також переповзають буквально на пузі. Найстрашніше їм у дорозі в напрямку Львова наштовхнутися на німців, або на комуністів, але ще гірше – на, буцімто, соратників по боротьбі – націоналістів-бандерівців. Між двома крилами ОУН точилася жорстока, безкомпромісна боротьба. Тому фактично кожна така здибанка могла закінчитися для двійки патріотів стовідсотковою загибеллю.
І все-таки двійко патріотів успішно добираються до Львова. Якийсь час і В. Самчук, і О. Теліга підсилюють тамтешню організацію мельниківців бойовими статтями, Олена друкує вогненну поезію із закликами знищувати ворогів України. Далі їхній маршрут продовжується до Рівного. Маючи завдання особисто від Голови ОУН Андрія Мельника, Влас Самчук пробирається на пост редактора державної газети «Волинь». Оскільки засобів і сил для організації та запуску приватного видання в націоналістів просто не було. А газета вкрай потрібна була для пропагандистської війни. Ось вони й скористалися авторитетом Уласа Самчука.
Олена Теліга у Рівному також певний час виступає зі статтями і віршами, які підтримують в українцях дух опору, віри в незалежність України, за яку треба боротися усіма можливими силами. Головну скрипку, звичайно ж, веде письменник У. Самчук.
Якби Влас Олексійович бодай хоч якось співпрацював із вермахтом, він би неодмінно отримав би кулю в лоб від Служби Безпеки Андрія Мельника. А ще швидше б свинцева розплата прилетіла зі стріла бандерівців. Тому я нині, мабуть же, маю повне моральне право запитати нас усіх, панове українці: ви кому довіряєте – честі українських націоналістів крила А. Мельника, які славилися небувалою жорстокістю у відповідь на найменшу зраду своїх людей, чи довіряєте беззастережно таким діячам сучасності як А. Портнов, М. Бужанський? Вибирайте, пані й панове!!!
Одначе, йдемо далі. Улас Самчук залишається працювати в Рівному, при підтримці організації ОУН мельниківців. Олена Теліга рветься до Києва, і таки відправляється самотужки до столиці. Вона має завдання А. Мельника згуртувати на боротьбу проти німецьких загарбників, проти комуністів-підпільників всі літературні сили культурного центру. І молода та юна Олена Іванівна добивається свого. Їй на підмогу з-за кордону прибуває коханий чоловік Михайло Теліга.
Вирвавшись буквально випадково із лабет смерті за сприяння знайомого німця-офіцера, Улас Самчук розуміє, що йому на якийсь час потрібно зникнути з очей гітлерівців, тих, хто приймав рішення знищити його в концентраційному таборі. Він ставить перед собою мету все-таки дістатися берегів Дніпра-Славутича, котрого ніколи не бачив, по який марив роками, поклонитися йому. Бо він уже перебачив усі головні річки Європи, а своєї, оспіваної Тарасом Шевченком і братами-українцями - ні.
Саме цієї пори в Києві починаються розстріли у Бабиному Яру. І євреїв, і циган, в тому числі й українців. Каналами ОУН-мельниківців проходить інформація про те, що фанатично вірячи в свою щасливу життєву зорю, новий голова літераторів України, мужня і смілива Олена Теліга навідріз відмовляється покинути Київ, припинити на певний час відверту і нерівносильну боротьбу проти окупантів. Поетку арештовують, а з ним і її чоловіка Михайле Телігу. За декілька діб по цьому, до речі, найвірогідніше 21 лютого 1942 року, німці розстрілюють молодят, і ще групу оунівців, у Бабиному Яру.
А тепер вмикаймо розум і здоровий глузд.
Улас і Олена пробиралися в Україну з Європи декілька діб, частину шляху долаючи напівголими, несучи одяг на голові. Позаяк, долали водні перешколи. Милися від багнюки, від смороду гнилих очеретів у річечках і канавах. Десь там сушилися, ховаючись від людських очей. Усе вдвох, молоді і красиві, Допомагали одне одному. Можливо, поміж ними і виникали якісь почуття. Одначе, особисто для мене важливо, що Олені беззастережно довіряв чоловік, котрий послав її в таку многотрудну дорогу, і це, мабуть, головне! Водночас, думаю, що на цій повазі твердилися й пошанування Уласа Олексійовича до свого бойового побратима, напарника по боротьбі. Вони завжди були готові віддати життя одне за одного... Як двоє безстрашних бійців за Україну...
Олена Теліга.
То як ви вважаєте, друзі, знаючи, що в Бабиному Яру Києва німці почали розстрілювати бранців, цей великий письменник-гуманіст, добре відаючи про те, що серед заручників убивць, смертником є і Олена Теліга, сестра по перу і красному слову, міг він міг сказати все те бездарне, про що ліпить нині якийсь Макс Бужанський? Що, мовляв, Улас Самчук, чуєте, буцімто, заохочував німецьких фашистів до розстрілів у тому пекельному Яру. Але чомусь лише євреїв. А двох Теліг вони на тій бойні мали б, начебто, милувати, не стріляти, чи як? Абсолютна нісенітниця. Особливо ж знаючи що ОленаТеліга для Власа Самчука була бойовим побратимом, партнером по небезпеці, по смертельній боротьбі. Хто повірить, що мулрий і співчутливий пан Улас подібно міг висловитись?
Якщо Улас Самчук ненавидів виключно євреїв, як виходить з посилу пана Бужанського, то де на це є бодай найменший натяк у його десятках томів творів? Панове політики, судді, ви зустрічали подібне?
Думаю, що якби в Україні була бодай одна українська патріотична організація, вона б уже зажадала від тих, хто зводить такі брудні наговори, без будь-яких доказів, відверто сіє ворожнечу поміж народами, які живуть у братстві і мирі століттями, повинні сповна відповісти за явний наклеп…
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
