Цьогорічна весна починалася для мене важкими думами про те, як же ж видати чергову книжку. Новел із життя, есеїв, билиць, себто, творів малої прози, в якій найбільше кохаюся. Їх набралося вже повен комп’ютер, ними забиті шухляди моїх столів, а ось видати, пустити між люди той мовотворний дорогий скарб надбань — ніяк. Бракує тривіального — коштів. І найобразливіше те, що й перспективи розв’язати цю проблему не видно. Зростають лише ціни на ліки, послуги, комірне. А джерело моїх прибутків — пенсія залишається на точці замерзання…
І саме за найдрімучішого сквиру мого морального стану враз несподівано пролунав телефонний дзвоник. Обізвався мій добрий односельчанин, нині відомий одесит, удатний бізнесмен і навдивовижу добропорядна, благородна людина Ігор Борисович Нечіпайло. У нас із ним за спиною є одна особливо примітна справа: 2008 року ми з ним видали чудову книжку про нашу вотчину — «Родинна колиска — Джурин». Ви зрозуміли: історико-публіцистичне дослідження про наше рідне і неповторне село з краю краси України — Поділля.
Ми творчим тандемом, думаю, наочно показали всім, як треба з любов’ю і синівською вдячністю розповідати про наших предків та сучасників, як боротися за честь і славу свого населеного пункту, як дорожити його честю. Нині, через тринадцять літ після виходу книги у світ, вона, як мені стверджували серйозні люди в Джурині, вона є в кожній достойній сім’ї та родині. І за це найперша вдячність саме Ігорю Борисовичу, позаяк, профінансував усі поліграфічні затрати саме мій друг.
Пан Нечіпайло на початку нинішньої весни і каже мені у телефонному режимі:
— Щойно побував у нашому рідному Джурині, тепер уже Жмеринському. І дай нам Боже успіхів у новій сім’ї великій сіл та селищ! Зустрічався з ріднею, односельцями. Ось повертаюсь облагороджений і щасливий до Одеси. Їду й думаю: поміж якими чудовими людьми ми з тобою виростали! І дуже дивно, що ти вже дуже давно не озиваєшся з пропозицією, аби ще раз розповісти про цих людей. Про нові покоління, які підросли і стали до справи. Про нові часи. Про те, як ми всі пристрасно і сакрально любимо нашу рідну Україну, як стоїмо горою за неї. За рідний наш край солов’їний…
Слово по за слово і мій щирий благодійник враз каже:
— А скільки коштів тобі потрібно, щоб випустити гарну книгу про українців, які горою стоять за свою Україну, безмежно люблять Вітчизну і народ, щоб показати, як ти умієш це робити на папері, життя сільської глибинки, яким воно нині є?
Я приблизно знав, яка потрібна сума на це, оскільки завжди готувався до того, що ось стільки-то цих проклятих грошей мені треба звідкілясь надряпати. Але назвав не всю суму, а лише дві третини від означеної величини. Щоб, бува, не злякати бізнесмена. І почув:
— Скидай мені номер власної банківської картки, ми з моєю сестрою Лілією відправимо тобі цю суму у складчину…
За кілька діб я уже шукав друкарню. І відбирав, перечитував, переписував, усе краще з того, що мав у запасниках, опрацьовував нові добірні тексти. Матеріалів зібралося чимало. Важко було відібрати достойніше, цінніше для читача.
Обрахунки поліграфістів показали, що моя книжка матиме понад чотириста сторінок. Це вийшов роман у понад пів сотні новел із життя про людей, які знають для чого і навіщо вони живуть, якою вони хочуть бачити і любити свою непереквітної краси Україну. Одна була проблема: тих коштів, які у мене акумулювалися вистачало на невеликий (але за нинішніх умов загалом пристойній тираж) для книги з м’якою обкладинкою.
Коли я розповів про це одному своєму приятелю, він заявив:
— Ти ж, сподіваюся, знаєш, що м’яка палітурка, це завжди трохи макулатура…
І посіяв у моїй душі сум’яття. Не буду ж я знову звертатися до своїх благодійників Нечіпайлів. Їм без того потрібно дякувати, дякувати і молитись за їхнє здоров’я та успішний розквіт бізнесу. Бо хто ж іще сам мені зателефонував, сказав, а скільки, мовляв, тобі грошей, добродію треба? Голос Ігоря Борисовича Нечіпайла з дороги в Одесу незабутньої весняної днини, як посланець Всевишнього. Позаяк, подібне буває лише в казці. Сидів, журився, а тут тебе запитують: а скільки ж вам, пане, потрібно коштів на видання твору?
Мій великий благодійник, односельчанин, відомий одеський бізнесмен і меценат Ігор Нечіпайло разом із дружиною Лілією та лише частиною їхніх онуків у чорноморській Одесі. Разом із сестрою Лілією Волковою та її чоловіком Андрієм Волковим вони фінансували понад 96 % вартості поліграфічних витрат на випуск цієї книги. Щира і сердечна подяка за це, друзі мої земляки!
І тому якось написавши чергову статтю до Фейсбуку і своїх постів у ряді Інтернет видань, я внизу зробив маленьку приписку: хто може, друзі, посприяйте, зарадьте проблемі, аби цікаву ідею справді не перевести в макулатуру. І вказав номер моєї банківської картки. Це було 5 травня ц.р. Того ж дня відгукнулося декілька осіб. Найбільш приємно подивувала одна мила пані — Олена Олександрівна, учителька з Херсонщини, котра переказала 1 000 гривень.
Одначе, це все одно ще не вирішувало проблеми. І тому 16 травня, я вдруге загострив питання перед своїми читачами, вказавши під черговою публікацією номер власної картки ПриватБанку. Хоч і гримали за подібне мої домашні, відступати уже не можна було.
Наступного ранку, близько шостої години, я відкрив свій ґаджет і прочитав повідомлення банку. Що попереднього вечора, о 23.59, одна добра душа, скинула мені ще одну тисячу гривень. І хто б ви подумали, був це? Еге ж, моя мила, чарівна, добра і неспокійна душа… Ольга Олександрівна Іванова, педагог із експериментальної «школи гуманітарної праці» міста над Дніпром — Херсона. Подумалося, значить наші душі працюють в одній тональності, якщо вона так щиро відгукується на мої заклики…
Сон куди й подівся, я в будинку був один. Навіть мій вірний друг французький бульдог Арчі покинув мене, на декілька діб — поїхав на перекір пандемії у гості до Києва, провідати молодих людей — наших дочку і зятя. А мені так же ж хотілося розказати будь-кому про цю незвичайну новину. Слова, здається, зависли у мене на губах. Я навіть виглянув на вулицю, а, можливо, хтось іде там такої ранньої пори, зупинив би, розказав… Мабуть… Хоча добре, що вулиця була порожня…
Перетерпів до восьмої години, розказав по телефону придибенцію своєму доброму приятелю. Він і каже:
— Якщо вона перешле тобі ще тисячу гривень, тобі доведеться брати з собою сапу, косу, граблі й мантачку і вирушати на все літо до неї на відробіток… Дивись, щоб не опинився у заручниках…
— Так у пані вчительки, здається, немає ні городу, ні сіножатей…
— Нічого, мудра жінка знає, як з замашного хлопа витиснути сік.
Я склав Олені Олександрівні щиру вербальну подяку, заявивши, що розрахуюся з нею примірниками нової книги, яка вийде у світ. А до того, ще й приписав таке. Що наші з нею стосунки чимсь схожі на загадковий роман великого композитора Петра Ілліча Чайковського і баронеси з Браїлова (з-під Жмеринки) Надії фон Мекк. Він мешкав у її апартаментах, творив там свою музику і за умовами угоди вони не мали права ніколи зустрічатися віч-на-віч. Ця дивна загадка двох осіб тривала без перерви тринадцять літ, упродовж яких чемна і добропорядна бариня неперевершеному композитору платила субвенцію — щорічно по 6 000 рублів. А в цей час сама активно народжувала дітей. У неї їх було аж вісімнадцять, щоправда, вижило тільки одинадцятеро. Відбувалося це в ті часи, коли гарна корова на ринку коштувала 4–5 рублів, а добротний кожух на багато зим із теплом оцінювався у три рублі…
Пані Іванова лише щиро посміялася з тієї моєї приписки, заявивши, що вона просто зрозуміла: мені вкрай потрібні кошти і вона не могла не прийти на поміч. Спасибі їй, добрій, чесній душі…
Мої благодійники Лілія та Андрій Волкови, засновники і власники київських салонів мережі ''Бережа''.Вклоняюся доземно за фінансову підтримку Ірині та Степану Бець із Нового Села (це поблизу Підволочиська) Тернопільської області, Василю Симонишину з Пасинок Жмеринського району Вінниччини. Ряду інших добрих людей. Спасибі, друзі!
Так було завжди. Українську культуру, літературу, насамперед, підтримували такі святі і гречні люди, як найчесніший українець, поміщик з початкових років двадцятого століття Євген Чикаленко, розповідь про котрого в цій книзі, напевне, найбільша. Його святу справу переймають такі толкові люди, як мій односельчанин Ігор Нечіпайло, його сестра пані Лілія Борисівна Волкова з Києва. Конкретні діла показують, що вони сповна розуміють значення справи підтримки бізнесом української літератури і публіцистики для розвитку держави, піднесення України. Як не залишилася осторонь, думаю, що зовсім не багата на кошти, але щедра рясною душею людина, педагог пані Олена Іванова…
І нарешті про те, чому книга називається «Не проспімо, браття, волю!». Бо є така загроза. Вона вже висить у повітрі. Особливо чутливі люди, насамперед, українські патріоти, відчувають її, як мовиться, уже всіма фібрами душі.
Тому я підібрав для публікації в цьому томі найяскравіше з того, що вийшло з-під мого пера в останні кілька років. Таке, що коли подібну новелу з життя, есею, бувальщину прочитає розумна людина, її серце вибухне, буцімто, примовклий барабан, дужим дзвоном у душі. Ці потужні регістри мають розтривожити тишу, яка, на жаль, панує у нас тоді, коли Україну чергові вандали, зрадники, агенти впливу Кремля перетворюють на нову Руїну, на Малоросію. Цей передзвін сердець має будити наш трудовий народ на боротьбу за своє майбутнє щастя. Читайте, щоб бути борцями!
До речі, тим, хто очікує на вихід книги повідомлю. Верстку книги завершено. Матиме вона понад 416 сторінок. На черзі зараз процес вичитки, за тим буде друк і прошивання. Одне слово, залишилося недовго. Хто бажає отримати новий твір із запахом поліграфії -- увіходьте в контакт зі мною... Чекаю...Олександр Горобець, письменник.
