Чикаленка на колишнє місце Леніна!

У моєму домашньому календарі 9 грудня помічене особливим вензликом – це день народження великої людини: удатного господарника, агронома, письменника, мецената, громадського діяча і неперевершеного українського патріота Євгена Чикаленка. Як на мене, найголовнішої постаті понад сторічної минувшини у боротьбі за українську Україну. І, думаю, що кожен той, хто нині виступає за панування в державі нашої рідної мови, мав би нині схилити голову у пам'ять про діда Чикаленка, який знайшовся 9 грудня 1861 року у селі Перешори Ананіївського повіту, нині Подільського району Одеської області. Щоб не виникло головоломок у моїх читачів з приводу названої локації, зазначу, що нинішній Подільськ на Одещині, це вчорашній Котовськ. А Перешори там поруч. Віддавна знатна маєтність Чикаленків.

Від кінця вісімнадцятого століття мешкала сім’я діда Євгена Харламповича – Івана Михайловича, до його синів – Петра та Харлампія, від них до пана Євгена.

А цей, уже нова паросль хліборобського роду, повів усе господарство по-новому – науковому. На рівні світових стандартів, бо всі сорти рослин, нові породи тварин у нього були кращих європейських стандартів. Наукові книги і журнали виписував, техніку з виставок закупляв. І щороку у молодого Чикаленка були найвищі врожаї. Множилось усе в дворах і кошарах. Господарство приростало новими і новими десятинами землі.

Був це пан не рівня нікому. Бо найкраще платив селянам за роботу. Знався із ними, приятелював. Цитував на пам'ять замало не всього Шевченка, оповідки Марка Вовчок. А крім того, публікував свої власні статті у пресі. Виключно українською мовою, хоч на неї у царській імперії було накладено суворе табу. Більше того, підготував і в Одесі видав практичні поради для хазяїв на землі, озаглавлені «Розмови про сільське господарство». Аж у п’яти книгах!

Одначе йому здалося цього мало, і Є. Чикаленко топче стежку до кабінету міністра внутрішніх справ, щоб надав йому право видати ці допрацьовані україномовні «Розмови…», як своєрідну сільськогосподарську енциклопедію, і обовязково українською мовою, масовим тиражем. Йде категорична відмова за відмовою, рік у рік. І так чотири рази поспіль. На п'ятий рік міністр здається. Так виходить півмільйонним накладом праця панича Євгена Чикаленка про кращий досвід ведення сільського господарства на прикладі рідних Перешорів. Сільськогосподарська енциклопедія новатора розходиться чи не в кожну сільську хату України безкоштовно. З неї діти бідаків вивчають грамоту. А Чикаленко крокує далі.

Він із сім’єю переїздить до Києва, бо бурлить уже, вирує життя України, яка просипається після сплячки у московському імперському ярмі. Євген Харлампович відчуває, що у свої сорок літ він уже готовий до більших звершень. Справою його життя, відтак, стає фінансово-матеріальна підтримка усіх тих молодих сил, які виступають за українську Україну. Як Микола Міхновський, котрий першим у новому століття висовує лозунг про самостійну і незалежну Україну, як його побратими з Української демократичної партії. Чикаленко виступає спонсором конкурсів на кращі історичні статті і літературні твори про нашу минувшину, котрі друкуються у Києві. Його найближчими друзями стали – Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Борис Грінченко, Микола Лисенко. Євген Чикаленко нарешті стає видавцем і творцем першої щоденної україномовної газети «Рада». Фінансує її впродовж 1906 – 1914 років. Видання фактично пожирає всі його статки з маєтків у Перешорах і Кононівці (тепер це Драбівський район Черкащини). Але це поміщика не тривожить. Він усе робить для того, щоб вдихнути в Україну її національну мову, культуру, літературу. 25 000 карбованців (колосальну по тій порі суму!) виділяє на спорудження «Академічного Дому» у Львові, заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Західної України. Вміло поєднуючи тим самим два роділених береги нашої національної днржави.

Чикаленко все що мав поклав на вівтар утвердження національно-патріотичної України. Мабуть, таки, в ущерб рідній сім’ї, своїм нащадкам. Сто років тому його авторитет в революційних масах був таким незаперечним, що його, ще до Павла Скоропадського висовували і з усіх сил колеги вмовляли погодитись на обрання Гетьманом України. Бо саме Євген Харлампович висунув ідею створення Української Центральної Ради, яка стала родоначальником Української Народної Республіки. Хоча сам, знову ж таки, навідріз відмовився стати членом українського революційного парламенту, який фактично керував українським національним революційним рухом.

Московські пси муравйови, різномасті денікінці, чекісти збилися з ніг розшукуючи сліди пана Чикаленка в Києві й округах його колишніх маєтків, котрий, звісно, чи не найбільше залив їм сала за шкіру, пропагуючи справу множення українського слова в народі. Тому довелося переховуватись в Австрії, по інших закордонних усюдах. Важко хворіючи, Євген Харлампович з дружиною нарешті добився до чеського містечка Подєбради, де тоді містився головний ковчег УНРівців. Там він дописував свої головні твори «Щоденник», «Спогади», живучи упроголодь, бо всі свої багатства віддав на патріотичні інтереси українства. Там, у червні 1929 року, у віці 67 років, і знайшла його невмолима смерть.