Кажуть, що щастя людське існує в двох іпостасях. Є щастя «довге», котре носиш у собі все життя,.. Скажімо, щасливий шлюб чи гордість за дітей. Є щастя, сказати б, «коротке», яке візитує до нас в окремі миттєвості, коли, наприклад, здійснилось задумане — сів за кермо новопридбаного авто чи нарешті тримаєш у руках диплом давно омріяного вишу.
Гортаючи книгу «Не проспімо, браття, ВОЛЮ», роман у новелах із життя, /О. Горобець. «Видавництво Людмила». 2021, - 416 с.», я почувався двічі щасливим! Від того, що в мене є такий симпатичний і широко відомий загалу друг, однодумець, побратим по перу — Олександр Олександрович Горобець, і від того, що хапливо гортаю його новий роман, який так любо лоскочить ніздрі поліграфічними парфумами! Яка ж це благодать тримати в руках таку капризну новинку!
Мимохідь чи мимохіть стрельнула думка: як же часто прізвища-індифікатори, котрими нас наділили предки, — геть протилежні якостям характеру чи зовнішності ознак їхніх сучасних носіїв. Колишній козак «Горобець» цілком може бути тепер м’язистим атлетом, а «Лисенко» — мати дротяну шевелюру, «Безуглий» — гордитися кількома «хатинками» у Кончі-Заспі чи й на Сейшелах…
Ось так і з моїм «Горобцем»
Прочитав я його новий роман у новелах із життя і вельми серйозно зауважу. Та це ж, друзі, не якийсь там горобчик, що книженцією своєю дрібно процвірінькав, а там хоч і не світай край поля, не займайся зорею… Це ж — орел перед нами! Справжній орлище з могутнім розмахом крил, сокіл-сапсан, що піднявся у височини краснописьменницької майстерності!
І звідти зором недремним спостерігає за нашою байдужістю, млявістю. Казнокрадством, безгосподарністю, жлобством і грошолюбством. А помітивши неправду і несправедливість каменем, аж у вухах свистить, кидається на це Зло. Рве, крамсає, шматує його сміливо й безжалісно.
Ні, не піщинка-горобець мій Сашко — сокіл, орел! А його пазурі — це гостре, разюче перо, — хай і болюче, але правдиве…
Хто ще, крім Ол. Горобця, наважився так правдиво й сміливо сказати про перший візит нині сущого глави держави Л. Кучми до Канади. «Були бровурні виступи, щось мимрив і харамаркав бундючний із перепою Кучма?»
У кого ще, окрім пана Горобця, підніметься перо виписати гнівний вердикт другій за Т.Г. Шевченком відродитильниці українського літературного слова Марко Вовчок? Ця світська левиця, донжуанка європейської культурної еліти паночка-росіяночка Маша Віленська покинула напризволяще свого хворого і безпомічного чоловіка заради втіхи з іншими коханцями, заборонила йому зустрічатися з їхнім сином. І це при тому, що Опанас Маркевич, знаний етнограф і письменник, побратим Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському товариству, вивів її в люди, зробив великою письменницею!
Це антилюдяно. На фоні цих особистих ґанчів гріш ціна її літературним заслугам … — пише О.О. Горобець. Хто ж не погодиться з цим?
І правильно пише, підкреслю. Бо його девіз письменника і словолюба— люби, Боже правду, якою б гірка вона кому не була!
Дві з половиною тисячі років тому, відвідавши наші краї, батько історії Геродот зазначав, що сам Господь Бог скинув з неба золотого плуга, щоб наші пращури скіфи-орачі (теперішні українці!) мали змогу дбайливо обробляти свої щедрі землі. Та недолугі українці, нащадки древніх орачів, не зуміли скористатися цим святим даром. Більше того, навіть умудрилися вмирати з голоду… на своїх півметрових чорноземах. А нині, у 2021 році, готові остаточно продали їх грошовитим зайдам. Отже, у недалекій перспективі, якщо не поміняються підходи до оцінки землі в державі, наші поля зажовтіють не тільки від соняхів й ріпаку, а й від китайців, які знайдуть тут годівницю для мільярда своїх ротів. Простіше кажучи, — наші чорноземи перетворяться на ЖОВТОЗЕМИ…
Як бачимо, не всі до кого Бог милостивий , вміють скористатися святим небесним даром. Та й не до всіх Він, щоб аж надто такий щедродарний. Скажімо, мамі пана Олександра Горобця Ликерії Феофанівній скинув Бог із неба залізну сапу-годувальницю. І вона з 13 дитячих літ аж до виходу на пенсію пів століття (!), вважайте день у день, обробляла нею колгоспні буряки. Оскільки ця каторжна праця була колгоспом явно недооцінена, то Олександр як Син з великої літери, можна сказати, переоцінив її працю по своєму, вознісши старанність неньки до рангу трудового подвигу. Перечитайте, будь ласка, друзі, новелу письменника з нової книги, озаглавлену «Ювілей сивої горлиці», і, переконаний, ви ще раз захопитесь величчю синівського серця Горобцевого! На 80-річний ювілей матері він зібрав понад… 150 гостей, здебільшого маминих посестер із колишніх колгоспних полів та луків. Ювілярку вітали поважні гості з Києва та Вінниці, артисти обласного музично-драматичного театру безпосередньо в мами на городі, в просторому курені, як хтось сказав «районного масштабу». Численна рідня з онуками. Чи багато наших матерів можуть похвалитися такою синівською любов’ю й повагою до себе?
Нехай вибачить мене Господь Бог, що часто згадує тут його, та не можу обійти увагою й такого факту — матері з небес дісталася металева сапа, а Сашкові Горобцю — Золоте перо журналіста й письменника. Взявши його до рук ще школярем, він уже сивочолий, і дотепер цей талан-златоскарб трепетно і надійно тримає. Застосовує його за призначенням.
…Якось молодому власкору газети «Вінницька правда» у Тульчині надійшов заплаканий лист від двох маленьких школярок із знаменитого тоді села Тиманівка. Розповідали, що їхній батько член КПРС, його портрет беззмінно красується на сільській дошці пошани, бо він удатний тракторист… коли тверезий. А як вип’є чарчину оковитої, що з ним буває замало не через день, тоді в сім’ї починається справжня війна. Він б’є, знущається з їхньої матері, бігає за нею з ножем і сокирою, їх, дітей, сп’яна виганяє з хати. Не дай Бог потрапити йому під руку… Дівчаткам доводиться ночувати в бур’янах і в жолобах для худоби, у сусідів. Немає змоги вчити уроки. Всі звертання по допомогу матері і дітей просто ігноруються в сільській раді, в правлінні колгоспу, парткомі. Бо батько, коли тверезий — кращий механізатор…
Читайте про це новелу в новій книзі Олександра Горобця, названу «Тіні світлого дому».
