Братуха з нашого бездонного джерела

Життя продовжується наперекір війні...

Щодалі в життя, то, як не дивно, меншає власних, сказати б, приватних приводів для того, щоб похвалитися на люди чимсь вагомим персонально своїм. Доводиться звертатися до прикладів з життя дітей та онуків. Що поробиш, так влаштовано сімейне життя.

Ось і зараз адресуюсь до родинної події: 9 грудня — день народження мого онука Богдана. Богдана Тарасовича Горобця. У метикуватого і не по літах мудрого на свої 27 літ, хлопака. Незліченно багато він уже знає в тонкощах нашого життя-буття, позаяк постійно працює над собою, багато вміє. Уже й чимало пройшов. Лише на ‘’відмінно’’, до прикладу, навчався у школі. Був ‘’президентом’’ у своєму навчальному закладі, до речі, перейнявши цей почесний титул у своєї старшої рідної сестри Лесі, котру першою коронували столичні школярі на цей вельми високий титул учнівського самоврядування. Закінчив географічний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Нині -- айтішник зі стажем…
Богдан з малолітства був потішним і безмірно балакучим моїм близьким родичем. В минулі часи ми практично щороку вибиралися всім сімейством на море. От якось, пригадую, причалили не те в Лазурному, не те в Залізному Порту на Херсонщині. Богдану було років із три від роду. Він був у щасливій своїй порі безмежних і вічних запитань: ‘’а що це?’’, ‘’а чому це так?’’, ‘’а як це називається?’’ Буквально прилип до мене і всюди: ‘’діду’’, та гомінливе ‘’діду’’. Якось я зібрався сходити підстригтися на берег моря, і він зі мною хвостом намилився...
Я відвів його в бік від усіх і тихо, по-змовницьки мовлю:
— От скажи мені, парубче, невже я такий уже старий, що ти мене обзиваєш дідом?
Онук уважно дивиться на мене і, напевне ж, з хитринкою у голосі відповідає:
— Ні, ти зовсім ще не дід. Ти ще молоденький… Але як мені тебе називати?
— Називай мене, — кажу, — братуха. Я колись служив на флоті, ти он носиш тільняшку. І ми ж з тобою близькі родичі…

Нове молоде кубло Горобців -- Богдан і Ангеліна...

За пів години я сиджу у кріслі перукаря, Богдан крутиться поруч і що дві-три хвилини кричить до мене: ‘’ді…’’. Я грізно нахмурюю брови, він згадає нашу умову і замовкає буквально на пів слові. А тоді ще голосніше, на всю перукарню обзивається: ‘’братуха’’, ‘’братуха’’…
Молода цирюльниця зупиняється в роботі і цікавиться у мене:
— Що він таке каже?
— Він гукає мене, — відповідаю.
— І як?
— Братуха…
— А ви що брати?
— Брати, — кажу, і весело сміюся.
— А скільки ж тоді років вашій мамі?
Така колись приключилася літня морська історія у нас із Богданом Тарасовичем.
Він доволі самостійний козак. Страх не любить будь-якої опіки старших над собою. Різноманітних порад, вказівок. Закінчивши університет, залишив домашній затишок і разом із хлопцями пішов мешкати у столиці на найману квартиру. Влаштувався на роботу. Тут йому добряче посприяли глибока і щоденна шкільна та університетська освіти. Насамперед, досконале володіння англійською мовою. Він одразу почав працювати в серйозній айтішній кампанії, позаяк, був готовий до цього. І що найбільше мене дивувало, практично щороку міняв місце роботи, себто, роботодавця.
— Так тебе приймуть за літуна, — казав я йому схвильовано, — і ніхто з тобою не схоче мати справи, не візьме на роботу…
— Ти зовсім не правий, братуха, — був резон онука. — От розхожий вислів робочий-‘’літун’’ — це, скажу тобі, породження, витвір якраз вашого казармового соціалістичного ладу, що як явище жорстоко переслідувалося в радянському союзі, де практикувалася підневільна табірна організація праці. Де ще до недавнього часу не видавали паспорти селянам, аби вони не переміщалися, не шукали кращого місця для життя і роботи. А ось на Заході на те, скільки ти мав робочих місць до чергового оформлення на роботу ніхто не звертає уваги. Навпаки, більше ціняться люди, котрі мають ширший професійний профіль, побували в численніших трудових бувальцях.

Справа наліво: Леся Горобець, Ангеліна Горобець, Богдан Горобець і дві школярочки -- Ганна та Марічка.

От уяви, — продовжував далі свою думку Богдан, — якось мені довелося оформитися на роботу в міжнародну кампанію, котра масово реалізує сторожові замки по всьому світу. Свій чи не найбільший сервісний вербальний центр вона влаштувала, зокрема, й в Україні, а тому, що тут дешева робоча сила. Напевне, десь через місяць я став професором з усіх видів проблем, котрі могли виникнути з обслуговування цих запорів. Я консультував, м’яко кажучи, мешканців усіх земних держав і континентів. І хоч там була висока, як для українців, заробітна плата, мені стало скучно. Ніяких перспектив, кожен день все одне й теж саме. Чи мав я залишатися при цій професії до сивого волосся? Звісно, що ні. І тому вони готові були мені помітно збільшити платню, лиш би я у них працював десятиліттями. Бо знаю справу. Але це була моральна погибель для мене…
Я цим хочу підкреслити, що з досвіду моїх онуків можу зробити такий висновок. Якщо в Києві хочеш бути високо затребуваною молодою людиною, ти конче МАЄШ ВОЛОДІТИ ІНОЗЕМНОЮ. І не просто для спілкування, а вільно, щоб досить швидко стати професіоналом у галузі, котру обираєш. На підтвердження цих тез може слугувати й досвід моєї найстаршої онуки Лесі. Лесі Тарасівни Горобець.
Вона закінчила Інститут журналістики Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Пробувала себе в газетній справі і на телебаченні. І все дуже добре вдавалося їй. Але перемогло, сказати б, досконале володіння іноземною мовою. Вона перейшла на роботу до Міжнародного Червоного Хреста. Досить швидко зробила достойну в тій світовій конторі кар’єру, стала керувати одним з головних напрямів роботи цієї організації в Україні. На початку нинішнього року їй запропонували посаду в головній амбасаді цієї недержавної міжнародної організації у Швейцарії. І треба вже було виїздити на постійне місце роботи в Цюріху, до підніжжя Альп. Але тут вибухнула російсько-українська війна. Московити безпощадно громили наші міста і села. Чутлива до патріотичних почуттів Леся, можна сказати, зсередини цього, так званого Міжнародного Червоного Хреста відчула, побачила, що він помітно міняє фарби. Перетворюється на ординський триколір. Вона своїм вождям і начальникам так і сказала: ‘’Я не дальтонік. І пішли ви до біса зі своєю Швейцарією… Ви ще дуже пошкодуєте, що впіймалися на гачок московитів, яких вже десятки країн й організацій визнали державою спонсором тероризму… А до вас це ніяк не дійде…’’
Нині Леся успішно трудиться в іншій поважній міжнародній організації і всім там вельми задоволена.

Богдан і Ангеліна у весільному танці...

Тим часом Богдан Тарасович, мій братуха, на початку нинішнього року несподівано (принаймні, для мене) оженився. Вивіз свою кохану Ангеліну із Києва до Хуста, і там вони взяли шлюб. Можна сказати, сталося це при чарівній і відомій на весь світ Долині нарцисів. В пору, коли та неповторна краса розцвітала під весняними чарами..
Загалом же у мого сина Тараса четверо дітей. І тому бодай не обмовитись про двох інших, менших нащадків, буде просто непристойно.
Нещодавно телефонує мені дев’ятикласниця Анна Тарасівна.
—А ви знаєте, що я вже теж президент школи? Цими днями мене обрали…
Душа моя розцвіла і забуяла.

Богдан і Ангеліна

Аня теж кругла відмінниця. Уже закінчила Київську музичну школу №7 імені Ігоря Шамо. Можна сказати, що завдяки старанням її беззмінної вчительки, а тепер уже і керівника цього навчального закладу Ірини Дяченко в дівчинки відкрився справжній музичний дар. Вона неодноразово виходила переможцем районних, міських і всеукраїнських конкурсів гри на фортепіано. Пані Ірина продовжує з нею працювати і далі.
Цікаво, що наймолодша з Тарасових дочок — третьокласниця Марічка, теж пішла стопами Ганни Тарасівни. Нинішнього вересня лише переступила поріг музичної школи, а в листопаді вже публічно демонструвала свої успіхи зі сцени. Одне слово, живу і день при дні аплодую…
Богдану ж Тарасовичу зичу добра і щастя при міцному здоров’ї. Тим паче, що йому треба поправлятися. Все рвався на військову службу, лікарі не пустили…

Олександр Горобець, письменник.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Інші публікації автора

Учитися на ... манкурта

субота, 28 січень 2023, 23:57

Нові виклики дня. ЧОМУ МОВЧИТЕ ВИ, КАНДИДАТИ, ДОКТОРА ІСТОРИЧНИХ НАУК? ГРОШОЛЮБИ ПРООФЕСОРИ... Пече, лихоманить, соромить, що нарешті дожили ми до того, коли наші доморощені українські вчені вивчають, пишуть національну історію, з першоджерел і з даних...

Дещицю відбили у злодіїв від влади

п’ятниця, 27 січень 2023, 19:19

Реалії дня. Зателефонував мені давній приятель із Запоріжжя, привітав із Новоліттям, а тоді й каже:. Злодії у владі. Олександр Горобець,. письменник.