Братуха з нашого бездонного джерела

Ось і зараз адресуюсь до родинної події: 9 грудня — день народження мого онука Богдана. Богдана Тарасовича Горобця. У метикуватого і не по літах мудрого на свої 27 літ, хлопака. Незліченно багато він уже знає в тонкощах нашого життя-буття, позаяк постійно працює над собою, багато вміє. Уже й чимало пройшов. Лише на ‘’відмінно’’, до прикладу, навчався у школі. Був ‘’президентом’’ у своєму навчальному закладі, до речі, перейнявши цей почесний титул у своєї старшої рідної сестри Лесі, котру першою коронували столичні школярі на цей вельми високий титул учнівського самоврядування. Закінчив географічний факультет Національного університету імені Тараса Шевченка. Нині -- айтішник зі стажем…

Богдан з малолітства був потішним і безмірно балакучим моїм близьким родичем. В минулі часи ми практично щороку вибиралися всім сімейством на море. От якось, пригадую, причалили не те в Лазурному, не те в Залізному Порту на Херсонщині. Богдану було років із три від роду. Він був у щасливій своїй порі безмежних і вічних запитань: ‘’а що це?’’, ‘’а чому це так?’’, ‘’а як це називається?’’ Буквально прилип до мене і всюди: ‘’діду’’, та гомінливе ‘’діду’’. Якось я зібрався сходити підстригтися на берег моря, і він зі мною хвостом намилився...

Я відвів його в бік від усіх і тихо, по-змовницьки мовлю:

— От скажи мені, парубче, невже я такий уже старий, що ти мене обзиваєш дідом?

Онук уважно дивиться на мене і, напевне ж, з хитринкою у голосі відповідає:

— Ні, ти зовсім ще не дід. Ти ще молоденький… Але як мені тебе називати?

— Називай мене, — кажу, — братуха. Я колись служив на флоті, ти он носиш тільняшку. І ми ж з тобою близькі родичі…

За пів години я сиджу у кріслі перукаря, Богдан крутиться поруч і що дві-три хвилини кричить до мене: ‘’ді…’’. Я грізно нахмурюю брови, він згадає нашу умову і замовкає буквально на пів слові. А тоді ще голосніше, на всю перукарню обзивається: ‘’братуха’’, ‘’братуха’’…

Молода цирюльниця зупиняється в роботі і цікавиться у мене:

— Що він таке каже?

— Він гукає мене, — відповідаю.

— І як?

— Братуха…

— А ви що брати?

— Брати, — кажу, і весело сміюся.

— А скільки ж тоді років вашій мамі?

Така колись приключилася літня морська історія у нас із Богданом Тарасовичем.

Він доволі самостійний козак. Страх не любить будь-якої опіки старших над собою. Різноманітних порад, вказівок. Закінчивши університет, залишив домашній затишок і разом із хлопцями пішов мешкати у столиці на найману квартиру. Влаштувався на роботу. Тут йому добряче посприяли глибока і щоденна шкільна та університетська освіти. Насамперед, досконале володіння англійською мовою. Він одразу почав працювати в серйозній айтішній кампанії, позаяк, був готовий до цього. І що найбільше мене дивувало, практично щороку міняв місце роботи, себто, роботодавця.

— Так тебе приймуть за літуна, — казав я йому схвильовано, — і ніхто з тобою не схоче мати справи, не візьме на роботу…

— Ти зовсім не правий, братуха, — був резон онука. — От розхожий вислів робочий-‘’літун’’ — це, скажу тобі, породження, витвір якраз вашого казармового соціалістичного ладу, що як явище жорстоко переслідувалося в радянському союзі, де практикувалася підневільна табірна організація праці. Де ще до недавнього часу не видавали паспорти селянам, аби вони не переміщалися, не шукали кращого місця для життя і роботи. А ось на Заході на те, скільки ти мав робочих місць до чергового оформлення на роботу ніхто не звертає уваги. Навпаки, більше ціняться люди, котрі мають ширший професійний профіль, побували в численніших трудових бувальцях.

От уяви, — продовжував далі свою думку Богдан, — якось мені довелося оформитися на роботу в міжнародну кампанію, котра масово реалізує сторожові замки по всьому світу. Свій чи не найбільший сервісний вербальний центр вона влаштувала, зокрема, й в Україні, а тому, що тут дешева робоча сила. Напевне, десь через місяць я став професором з усіх видів проблем, котрі могли виникнути з обслуговування цих запорів. Я консультував, м’яко кажучи, мешканців усіх земних держав і континентів. І хоч там була висока, як для українців, заробітна плата, мені стало скучно. Ніяких перспектив, кожен день все одне й теж саме. Чи мав я залишатися при цій професії до сивого волосся? Звісно, що ні. І тому вони готові були мені помітно збільшити платню, лиш би я у них працював десятиліттями. Бо знаю справу. Але це була моральна погибель для мене…

Я цим хочу підкреслити, що з досвіду моїх онуків можу зробити такий висновок. Якщо в Києві хочеш бути високо затребуваною молодою людиною, ти конче МАЄШ ВОЛОДІТИ ІНОЗЕМНОЮ. І не просто для спілкування, а вільно, щоб досить швидко стати професіоналом у галузі, котру обираєш. На підтвердження цих тез може слугувати й досвід моєї найстаршої онуки Лесі. Лесі Тарасівни Горобець.

Вона закінчила Інститут журналістики Національного університету імені Т.Г. Шевченка. Пробувала себе в газетній справі і на телебаченні. І все дуже добре вдавалося їй. Але перемогло, сказати б, досконале володіння іноземною мовою. Вона перейшла на роботу до Міжнародного Червоного Хреста. Досить швидко зробила достойну в тій світовій конторі кар’єру, стала керувати одним з головних напрямів роботи цієї організації в Україні. На початку нинішнього року їй запропонували посаду в головній амбасаді цієї недержавної міжнародної організації у Швейцарії. І треба вже було виїздити на постійне місце роботи в Цюріху, до підніжжя Альп. Але тут вибухнула російсько-українська війна. Московити безпощадно громили наші міста і села. Чутлива до патріотичних почуттів Леся, можна сказати, зсередини цього, так званого Міжнародного Червоного Хреста відчула, побачила, що він помітно міняє фарби. Перетворюється на ординський триколір. Вона своїм вождям і начальникам так і сказала: ‘’Я не дальтонік. І пішли ви до біса зі своєю Швейцарією… Ви ще дуже пошкодуєте, що впіймалися на гачок московитів, яких вже десятки країн й організацій визнали державою спонсором тероризму… А до вас це ніяк не дійде…’’

Нині Леся успішно трудиться в іншій поважній міжнародній організації і всім там вельми задоволена.

Тим часом Богдан Тарасович, мій братуха, на початку нинішнього року несподівано (принаймні, для мене) оженився. Вивіз свою кохану Ангеліну із Києва до Хуста, і там вони взяли шлюб. Можна сказати, сталося це при чарівній і відомій на весь світ Долині нарцисів. В пору, коли та неповторна краса розцвітала під весняними чарами..

Загалом же у мого сина Тараса четверо дітей. І тому бодай не обмовитись про двох інших, менших нащадків, буде просто непристойно.

Нещодавно телефонує мені дев’ятикласниця Анна Тарасівна.

—А ви знаєте, що я вже теж президент школи? Цими днями мене обрали…

Душа моя розцвіла і забуяла.

Аня теж кругла відмінниця. Уже закінчила Київську музичну школу №7 імені Ігоря Шамо. Можна сказати, що завдяки старанням її беззмінної вчительки, а тепер уже і керівника цього навчального закладу Ірини Дяченко в дівчинки відкрився справжній музичний дар. Вона неодноразово виходила переможцем районних, міських і всеукраїнських конкурсів гри на фортепіано. Пані Ірина продовжує з нею працювати і далі.

Цікаво, що наймолодша з Тарасових дочок — третьокласниця Марічка, теж пішла стопами Ганни Тарасівни. Нинішнього вересня лише переступила поріг музичної школи, а в листопаді вже публічно демонструвала свої успіхи зі сцени. Одне слово, живу і день при дні аплодую…

Богдану ж Тарасовичу зичу добра і щастя при міцному здоров’ї. Тим паче, що йому треба поправлятися. Все рвався на військову службу, лікарі не пустили…