Пишуть мені добрі люди, поцінувальники краснописьменства, начебто збавив оберти в соціальних мережах, зледачів, чи що? О, ні, вогню, творчої активності, слава Богу, на двох-трьох вистачило б. Просто поміж важливим вибираю головне, а воно, як бачу, у завершені надважливої роботи над новим серйозним прозовим твором. Мучаюсь над яким із величезною насолодою. От, завершу і все розповім. Можливо, й до кінця нинішнього року. Лиш би вороги не зашкодили зі своїми ненависними прильотами…
За щоденними творчими планами і не помітив, як нинішнього літа — 23 липня, виповнилося рівно двадцять (!) років крайній крапці в першому моєму літературному творі. Виходу у світ книги ’’Босоніж по битому шклу’’. Котра, власне, гейби поділила моє життя на дві важливі половини. В першій я щосили гріб, як журналіст. І все до останку, чого лише можна було досягти на тому шляху успішно підкорив. Став головним редактором найбільш тиражного у роки нової Незалежності України видання. Двічі певні політичні сили номінували мене на посаду міністра інформації України. Чого ще вищого можна було добитися? Мені, до прикладу, невідомо.
За двадцять років після газети я написав і видав уже десять творів. Готуюсь до народин нового роману. Хочу думати, що особливого. Побачите...
Але найважче було тоді, у липні 2003-го. Книга готова. 203 сторінки 12 кеглем на столі. Навіть гроші заготовив — 15 тисяч гривень, сподіваючись видати три тисячі примірників. Але до кого б із видавців не поткнувся — від воріт поворот.
Поліграфісти, погортавши твір, наче змовившись, роблять великі очі.
—Та ви що, ми таке друкувати не будемо, нас же через добу закриють назавжди. Тут же через сторінку, дві називаються прізвища Кучми, Табачника. Вони ж нас тут же зітруть у порошок…
Так, ці песиголовці не просто були ще при владі, а укріпилися в ній до неможливого, подичавіли у своїй вельможності, самодурстві: мої есеї частково якраз про їхні дурощі.
І ось тоді знайшовся на периферії один відважний чоловік, котрий сказав мені: давай текст, гроші. Через три місяці я тобі доставлю три тисячі примірників книги. Я повірив, позаяк іншого виходу в мене просто не було...
Усе так і вийшло. Щире спасибі йому, милому пану Михайлу, ще одне, мабуть, тисячне! І по сьогодні, через двадцять років після виходу твору у світ я не знаю в якій друкарні рихтувався мій твір. Щирий добродій відмовляється це відкрити й по нині. Що ж, це його право.
Книга-есея ’’Босоніж по битому шклу’’ продавалася на розкладках і з-під поли на Хрещатику. То був справжній бестселер. Його читали перші помаранчеві майданівці. Думаю, що з ним ознайомилися чи не всі тодішні студенти-журналісти, викладачі вишів України. На окремих журфаках на підставі моєї книги запроваджувалися спецкурси: ’’Редакція в опозиції’’. Я й сам читав такий спецкурс на факультеті журналістики Київського університету ’’Україна’’. Знаю, що троє осіб за цією моєю книгою захистили звання кандидатів наук.
Особливо пам’ятний щодо цього один випадок.
Я тоді трудився начальником управління патронатної служби міністра АПК України (2005-2006 рр). Одного дня мене на роботі знаходить літній чоловік зі Львова. Розповідає, що його дочка навчається в одному із відомих навчальних закладів Заходу, уже й не пригадую в якому самі. І вирішила захищати науковий ступінь за текстом моєї книги. Частину матеріалу уже й написала за моїми публікаціями у пресі. Дуже просить вона продати їй примірник твору. Чоловік крутить переді мною якоюсь банкнотою. Домовляємось: він наступного дня ще буде в Києві, завітає до мене, а книгу я принесу.
Наступного ранку я й справді привожу книгу. Ложу на свій робочий стіл. Але тут так складаються справи, що я з міністром терміново виїжджаю у відрядження. Львів’янин книжку, звісно ж, забрав у мою відсутність. А ось у мене не залишилося й сліду від того, хто та колежанка, яка вирішила захиститися за текстами моєї критичної розвідки про опозиційну пресу в Україні на зламі двох століть. Які її успіхи в цій нелегкій справі…
Маю надію тепер, що, можливо, прочитають цю публікацію та відгукнуться ті, кому мій твір прислужив добру справу підґрунтя в фактажі подій для аналізу і висновків з життя. Власне, для цього й потрібні суспільству письменники. Щоб насамперед давали харч для роздумів. Засудження дикунства у владі і житті.
Не буду хвалитися, але моїх 333 сторінки книги (ось у що, власне, перетворилися тих первинних 203 стор. тексту кеглем 12 шрифту Роман) (Божа цифра!) несуть надзвичайно багато різноманітної інформації. Думаю, що подібного ви ніде й ніколи не прочитаєте. Таких унікальних оповідок, приміром, як ’’Шашлики для президії’’, ’’Знову до рідного ’’Імперіалу’’ (санаторію у Карлових Варах), які потрясли громадськість того часу. Думаю, навряд чи хто зсередини так, як це зроблено у мене зуміє розповісти про Лук’янівське СІЗО, її мешканців, серед яких мені довелося прожити сім місяців і 24 доби чверть століття тому. Там, власне, що називається, з натури я починав писати свою епопею ’’Босоніж по битому шклу’’.
Це книга про бандитське згортання свободи слова в Україні, державі молодої відновленої Незалежності, завдяки зухвалим і бандитським діям недорікуватого рудого пахана і чорнобородого вискочки, котрий понад усе мріяв про отримання незаслужених полковничих погонів. Дивно тільки, де й коли він збирався у них козиряти?
Це й розповідь про те, як один із підручних негідника глави держави, так званий слідчий з особливо важливих справ, тоді, коли вже мене запроторили до СІЗО, моїй семилітній дочці, першокласниці київської школи виписав повістку на допит. Коли я вийшов із в’язниці, і показав цей жахливий документ у посольстві США в Україні, тодішній радник керівника амбасади сказав мені: ‘’О, для Кучми це пряма перепустка для визнання його «Ворогом преси у світі №1’’. Все так і сталося. Наш доморощений високоранговий негідник став антиперсоною, першорядним шкідником свободи слова на планеті 1998 року. Тоді від нього жахалися, як від корости: його подалі відсаджували від президента США на міжнародних самітах, розставляючи бірки віп-персон не англійською абеткою, а французькою мовою.
І ось маю приємну новину для тих, хто бажає ознайомитись з моїм твором: він уже оцифрований, сьогодні я виставляю електронну адресу мого твору. Будь ласка, читайте.
Одне слово, як сказав би наш геній: немає часу на журбу!
Олександр Горобець, письменник.
Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.
На останньому рубежі. Для багатьох моїх земляків вінничан, напевне, і одеситів, кримчан, здебільшого віруючих римо-католиків, хто відвідує костьоли, ці останні дні нинішньої осені позначені печалю і смутком: на вісімдесят першому році життя пішов за св...
Сокровенне. У Тернопільській обласній науковій універсальній бібліотеці (ОНУБ) усе ширших обертів набирає процес із книжкового поповнення фонду за рахунок надходження нових творів, які дарують своїм майбутнім читачам місцеві автори. Хід безпомилковий...
